У цей день минулого року Росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України. Тоді, у перші дні великої війни, безліч українських жінок та чоловіків долучилися до Сил територіальної оборони. Це були фактично новоутворенні бригади, до яких переважно долучалися люди без бойового досвіду. Натомість за рік повномасштабної війни бригади територіальної оборони встигли взяти активну участь в обороні України, зайняли свої позиції на передовій та долучилися до деокупації території. Не виняток і львівська 103-тя окрема бригада Сил територіальної оборони. Зараз її бійці несуть службу на східному напрямку та вже встигли відзначитися у боях. LVIV.MEDIA запитало у бійців бригади, яким для них став перший рік повномасштабної війни. Рік боротьби зі страхом та гордості Командир мінометної батареї 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони Андрій з позивним «Птах» прийшов до військкомату у перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого. За військовою спеціальністю він був повітряним десантником, але довелося перекваліфікуватися на мінометника. «У перший день мені не вдалося потрапити до військкомату, а на другий день я з боями прорвався всередину. Я на той момент був старшим лейтенантом, і хоч місць для офіцерів не було, вмовив, щоб мене записали у мінометну батарею», — пригадує Андрій. Після того, як вступив до лав ТрО, чоловік пройшов навчання. У Львові він встиг отримати перші знання та досвід у мінометній справі, але згодом бригаду відправили на передову. «Перший бойовий виїзд. Дуже швидко навчилися, бо треба було швидко думати, швидко перебороти страх і працювати по цілях. Найбільше спочатку було важко і вимагало рішучості, щоб перебороти переживання, чи дійсно потрапляю в ціль», — ділиться «Птах». Він запевняє, що на війни швидко звикаєш до страху, але емоція не зникає повністю. «Є страх, є переживання. Не було у мене досвіду такого до того, бо я не був військовослужбовцем, я ним став минулого року. Але в момент бою не думаєш про страх і не можеш показати страх перед своїми підлеглими, тому що у них так само буде страх. Воно переборюється. Страху нема також, тому що переживаєш за хлопців, яких ти прикриваєш на позиціях», — розповідає тероборонівець. Андрій додає, що поруч зі страхом на війні є багато приємних моментів та митей гордості. «Найбільше приємно, як бальзам на душу, коли ти чуєш від аеророзвідки: „Ти попав, допрацьовуй“. Або, коли іде прорив на позиції й під час цього по рації чути: „”Птах”, давай, бо ти попав“. У всіх настрій одразу підіймається і хочеться навіть іти в бій», — зізнається військовий. Захисник також переконаний, що війна обов’язково закінчиться перемогою України та поверненням усіх території, включно з Кримом. Рік відповідальності, здивувань та розлуки Молодший сержант 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони з позивним «Дісней» у цивільному житті — режисер анімації, який створював серіали та мультфільми. Після початку повномасштабного вторгнення він прийняв рішення долучитися до війська. Пригадує, що у той момент відчув відповідальність і зрозумів, що, перш за все, має йти захищати своїх рідних і країну, в якій живе. «Не скажу, що щось мене сильно здивувало, бо я служив у радянській армії й мінімальне розуміння, що таке військова служба, у мене було. Але приємно здивувала якість форми, яку ми отримали, і приємно здивували люди, які прийшли разом зі мною захищати свою країну. Вони всі були вмотивовані, більшість з них чітко уявляла, що вони хочуть, і шлях, який вони мають пройти», — ділиться військовий. Він зізнається, що не всі уявлення справдилися: були навчання, підготовка, але хотілося більшого. «Я зрозумів, що у багатьох людей було уявлення, що прийдуть окупанти, стануть в лінію поперед нами, ми їх всіх розстріляємо і спокійно собі підемо додому далі пити чай, варити каву і гарно жити. А виявилось не так», — пояснює «Дісней». Разом з тим тероборонівець додає, що очікування, котрі не справдилися, — не найстрашніша річ на війні. Особисто для нього найгірше — це каліцтво та програш, тобто окупація всієї території. Війна ж для захисника — це передусім розлука, злиденність, смерть і руйнування. «Перемога для мене — це повністю звільнення нашої землі від окупантів, далі — відновлення нашої країни, її потужностей та ресурсів, заводів та фабрик, які б створювали робочі місця й економіку нашої країни, компенсація нам з боку Росії за завдані збитки й повернення наших громадян, які вимушені були поїхати», — розповідає «Дісней». Зараз військовослужбовець перебуває у зоні бойових дій і після перемоги мріє обійняти свою кохану дружину та дітей, за якими сумує. Рік ініціативи та витримки Головний сержант 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони Дмитро має позивний «Атлет». До початку повномасштабної війни він професійно займався спортом упродовж 17 років. Чоловік був членом Збірної України з легкої атлетики, фіналістом чемпіонатів світу та Європи, брав участь у двох Олімпійських іграх. Також Дмитро — співзасновник спортивного клубу «Висота» та один із засновників легкоатлетичного бігового клубу «ProBig». Крім цього, спортсмен мав власний бізнес, був віцепрезидентом Федерації легкої атлетики Львівської області та одним з організаторів Міжнародного турніру зі стрибків у висоту. «24 лютого розпочалося для мене з дзвінка від мого партнера по бізнесу. Він запитував, чи я купую продукти, бензин. Я спочатку не зрозумів до чого це, а потім він сказав мені, що почалася війна. Ми увімкнули телевізор, почали моніторити новини. Паніки не було, швидше було відчуття нерозуміння, що робити», — розповідає Дмитро. Він пригадує, що ближче до обіду того дня зідзвонився з братом дружини, який працював у Польщі та довідався, що той покинув там роботу і повертається, щоб захищати Батьківщину. «Ми прийняли рішення разом йти до військкомату. Він мене дуже мотивував. Так наступного дня ми опинилися у військкоматі, а зараз служимо разом у бригаді й вже 10 місяців на передовій», — додає військовий. Дмитро зізнається, що армія не була для нього несподіванкою, бо він мав досвід служби близько 15 років і спортсменом навіть виступав за Збройні Сили України. «Несподіванкою для мене стало те, що на війні все зовсім інакше, ніж під час строкової чи контрактної служби. Тут, крім посадових обов’язків, потрібно дуже багато ініціативи, виконувати широкий спектр роботи для власної безпеки, для безпеки роботи відділення. Тут доводиться здобувати такі навички, яких раніше я не мав не тільки зі зброєю, а й з ремонтом машин, генераторів, налагодженням зв’язку», — пояснює тероборонівець. Попри усі ці виклики, «Атлет» переконує, що важко не було. Дуже допомагав попередній досвід військової служби. «До армійських порядків я звик. Для мене було важче звикнути до умов несення служби на війні. Тут потрібно виконувати свої обов’язки й в дощ, і в мороз, і в болото, і вдень, і вночі», — каже Дмитро. Він зауважує, що впоратися з усіма труднощами йому допомагає спорт. Легкоатлет звик до великих фізичних навантажень та має натреновану психіку. «Професійний спорт загартовує характер та вчить керувати емоціями. На війні дуже потрібна холодна голова і вміння чітко, без зайвих емоцій оцінювати становище», — зазначає боєць. Дмитро також акцентує, що й поняття перемоги на війні та у спорті подібні. «У спорті перемога так просто не дається. Будь-який цикл підготовки до олімпіади складається з річних циклів, річні — з пів річних, а ті ще з дрібніших цілей. І до кожної цілі ти ідеш, завжди тяжко, але ти повинен зробити певний обсяг роботи, досягнути цілі й тоді йти до наступної. Тут десь так само. Треба потерпіти спочатку, досягнути результатів, а тоді переходити до наступних цілей. Так потроху, крок за кроком, здобудеться наша перемога», — переконаний чоловік. Нагадаємо, львівська 103-тя окрема бригада Сил територіальної оборони Збройних сил України показала, як бійці одного з батальйонів вдосконалюють навички володіння різними типами зброї.