Буча, Гостомель та Ірпінь — міста-герої Київської області. У лютому 2022 року їх окупувала російська армія. Вони були під контролем ворога чотири тижні та першими були звільнені на початку квітня того ж року. Саме у цих містах російська армія показала своє справжнє обличчя: розстрілювала цивільних, катувала їх, гвалтувала, вбивала дітей пострілами у потилицю. Російські солдати покинули ці міста рік тому, але наслідки їхнього перебування там ще довго будуть нагадувати про пережите. Про них багато говорили. Фото із Бучі облетіли весь світ, історії цивільних теж не залишалися без уваги, світові лідери відвідували Київщину. Можна сміливо говорити, що немає когось, хто б не чув про Бучу, Гостомель та Ірпінь. Проте з наслідками окупації місцеві лишилися сам на сам і кожне місто бореться з ними по-своєму. Журналістка LVIV.MEDIA відвідала деокуповані міста, щоб розповісти, як там відновлюється життя через рік після повернення під контроль України. Буча. «Стільки літаків летіло….» Електричка з Києва прибуває сюди о 6:14, трохи більше як через годину після закінчення комендантської. Людей на вулиці ще дуже мало, тому місто виглядає спустошеним. Біля самого вокзалу знаходиться меморіал жертвам Другої світової війни. Одна із його частин пошкоджена. Ймовірно, вже під час повномасштабної. Війна, яка потривожила навіть мертвих. У центрі міста — Алея Героїв. Біля кожного портрету є квіти. Звісно ж, по дві квітки. Історії загиблих короткі. Останні речення кожної роблять боляче: «Залишилось двоє дітей та дружина», «Без батька залишилося троє дітей». Навіть попри ранню годину тут є люди. Вони, не поспішаючи, ходять між портретів захисників та часто зупиняються навпроти якогось одного. Довго дивляться на нього аж поки врешті-решт не переходять до іншого. Люди пам’ятають. У багатьох багатоповерхівках нові вікна. Тобто вони або нові або їх просто немає. Про російську окупацію нагадують також прострелені паркани, навколо яких місцеві вперто малюють квіти. Розстріляні колись машини їздять тепер зі шрамами — місця, куди влучили кулі, власники навчилися чимось закривати, але часто фарба на них відрізняється від кольору машини. Вокзальна вулиця, яка постраждала найбільше, зараз активно відновлюється. Про колону російської воєнної техніки, яка колись тут стояла, нагадують тільки де-не-де пошкоджені паркани. Спалені будинки із пустими віконними рамами стоять навпроти повністю цілих. Таке сусідство — не рідкість і не зрозуміло, чи то вже відбудовані, чи то їм просто пощастило трохи більше. На вулиці величезна кількість будівельного сміття і волею-неволею це сприймається як хороший знак: значить будують, значить надія є. Місцева жителька, бабуся, яка торгувала квітами на вокзалі та відмовилася називати своє ім’я, розповідала, що одного дня просто побачила надзвичайну кількість літаків, які летіли в бік Гостомеля. Жінці вдалося виїхати у більш спокійне місто, але навіть про перші дні, каже, є що згадати, але нема, що розповісти, бо просто не хочеться про це згадувати. Вона тільки наголошує на невимовній жорстокості та страху, який відчувався навіть десь у безпечному місці. Більше того, можливо, відчувається і досі. Гостомель. «Зараз вже все добре» Найперше, що можна побачити при в'їзді у Гостомель — це заправка. Точніше те, що від неї залишилося. Тут контраст між сусідніми будівлями відсутній: на повністю зруйновану заправку дивиться такий самий повністю зруйнований торговий центр, який колись називався «Фора». Розібрати назву неможливо, тому дізнатися, що це за будівля можна тільки зі слів місцевих. Вони згадують, що у такому стані вона від кінця лютого минулого року. Трохи далі за цією заправкою починаються житлові будинки. Тут про бої на вулицях міста нагадують сліди від куль на кожному паркані. Насправді складається враження, що у Гостомелі немає місця, куди б хоч раз не влучила куля. Дитячі майданчики не виключення. Сліди від куль та попередження про міни — саме таке дитинство у дітей цього міста. Якщо рухатися у бік центру, то можна вийти на провулок із чудовою назвою «Мальовничий». Напевно, до війни він дійсно був мальовничим: двоповерхові будинки із акуратними парканами та охайними клумбами поруч, але зараз більшість з них перетворилися на привидів. Ті, які дивом вціліли, виглядають не правильно серед своїх вигорілих побратимів, проте саме вони дають зрозуміти, як виглядав цей провулок колись. Ближче до парку людей більшає. Вони прибирають тут територію. Складно зрозуміти, що саме там було, бо зараз це схоже хіба що на те, чим воно й є: купу будівельного сміття. Працюють місцеві. Повільно, але впевнено вони усувають наслідки того, що приніс із собою «русскій мір». Парк виглядає дуже доглянутим і майже неушкодженим. Хіба що в око впадають необережно зрубані дерева. Якщо придивитися, то стає зрозуміло, що вони не зрубані. Їх заламало ударною хвилею від вибуху. Ця сама доля спіткала і ворота, які мали би слугувати входом у міський парк. Прильот мав би бути зовсім близько, якщо наслідки аж такі, але місця падіння снаряда не видно. Спочатку. У якийсь момент приходить розуміння, що маленькі ямки у вуличній плитці, які розходяться від епіцентру — більшої та глибшо — з’явилися не від того, що плитка стара, а від того, що саме там впав снаряд. Такі вирви по всьому парку. Олександр, чоловік, який налаштовує апаратуру для виступу місцевого оркестру, розповідає, що по парку прилітало багато. За його словами, він був ще кращим, коли був цілим. Чоловік налаштований не надто оптимістично, але одне знає точно: час мине і місто відбудується, а люди не повернуться ніколи, їх не відбудуєш. «Зараз вже все майже добре». Олександр, житель Гостомеля. Вірити у ці слова страшно: як тоді виглядало «погано»? Це питання висить у повітрі, але залишається неозвученими. Олександр згадує, що виїжджав із Гостомеля самостійно. Тоді місто обстрілювали постійно. Він точно знав, що повернеться, але не знав, що побачить, коли приїде. Чоловік розповідає, що навіть зараз найгірше виглядає частина міста, де було військове містечко. По ньому вдарили першим. Його нещодавно знесли, бо відновлювати просто не було що. Окупанти ставили техніку під самими вікнами житлових будинків. Вони намагалися прикритися людьми як живими щитами від артилерії ЗСУ. Загалом, російські солдати у Київській області поводилися доволі вільно: сподівалися на зустріч з квітами. У парку Гостомеля стоять смітники із написами «Гостомель щасливий». І вони теж простріляні. Як перестати думати, що по них стріляли спеціально і сміялися?..... Ірпінь. «Важливо, щоб місто повернулося до життя» На в'їзді в Ірпінь майже всі будівлі зруйновані, але майже на кожній з них є український прапор. Це такий собі вияв непокори: зруйновані, але незламні, скалічені, але живі. В Ірпені йшли активні бої. Про це говорять як жителі Бучі та Гостомеля, самі місцеві, так й новини за той період. У Бучі стояли російські військові, а в Ірпені наші, тому основне протистояння відбувалося саме тут. Вибиті вікна, випалені квартири та сліди від куль — це вже звичне, але в Ірпені лякають масштаби. «Готові квартири….» — звичайна рекламна вивіска від забудовника, який планує продати свої послуги. От тільки при першому ж погляді на будинок стає зрозуміло: навряд чи там зараз хтось живе та й навряд чи комусь зараз потрібна там квартира, адже всі вікна вибиті. На першому поверсі точно нема жодного вцілілого. Люди стоять на зупинці та чекають на автобус «Ірпінь — Київ», щоб поїхати до столиці, об'їжджаючи Ірпінський міст, який у свій час став прихистком та укриттям від ворожих ударів. За зупинкою, з того ж боку вулиці, лежить купа битого скла. Люди не звертають увагу. Вони обходять його так само як зараз об'їжджають міст. Це скло із багатоповерхівки, яка теж залишилася без вікон. Олександр починає говорити сам варто тільки поставити перше питання. Він розповідає, що є власником кав’ярні. Зараз вона трохи постраждала від війни, але загалом, працює. Чоловік розказує про те, як у перші дні роздавав продукти із кав’ярні, бо тоді в магазинах вже нічого не лишилося. Потім згадує, як після повернення намагався якось підтримати жителів міста та наливав безкоштовну каву військовим та тим, хто не мав можливості її оплатити. Каже, що в той момент гроші були неважливими. Важливо було, щоб місто повернулося до життя. Мимобіжно Олександр згадує, що на вокзалі у нього була ще одна кав’ярня, але він не загострює на цьому ваги. Потім виявляється, що її більше немає, бо її впритул розстріляли із міномета. Чоловік переконаний, що колись, після війни, Ірпінь знову відбудується та стане туристичним містом. Більше того, воно буде історично важливим. Насправді вже стало. Як і Буча та Гостомель. Замість висновків Після деокупації минув рік, але наслідки все ще не ліквідовано. Вони все ще відчуваються у повітрі. Вони помітні. Війна триває. Буча, Гостомель та Ірпінь пробули в окупації місяць, але за рік не змогли до кінця подолати те, що принесла із собою Росія. Значна частина територій України досі знаходиться під контролем ворога і складно навіть уявити, якими вони будуть, коли повернуться під український прапор. Наприклад, Донецька та Луганська області знаходяться в окупації вже 8 років, а південні міста вже понад рік. Буча, Гостомель та Ірпінь повертаються до життя, але нічого вже не буде таким, як було до війни, адже тепер кожен, хто йтиме Вокзальною, парком у Гостомелі та вулицями Ірпеня точно буде знати, що саме тут, на цьому місці, ходили російські військові, тут вони вбивали наших людей, буквально кожен квадратний метр міг бути місцем чиєїсь смерті. Ми повинні бути готові зустрічати смерть на вулицях, бо саме вона приходить разом із російською окупацією та саме вона ще так довго відчувається у зруйнованих будівлях. Ми не маємо права припиняти боротись. Не маємо причин переставати будувати. Проте найперше — не повинні забувати.