20 січня 1991 року відбувся Всекримський референдум про відновлення автономії Кримської області УРСР, а Україна визнала його результати. Він став першим і останнім плебісцитом в історії СРСР. Тоді майже півтора мільйона мешканців Криму взяли участь у голосуванні, з яких 93 % дали згоду на створення Автономної Республіки Крим. У 1993 році Верховна Рада Автономної Республіки Крим постановила вважати 20 січня Днем Автономної Республіки Крим. Детальніше про те, чому відбувся цей референдум та яке він мав значення, читайте у матеріалі LVIV.MEDIA. Передумови проведення референдуму У жовтні 1921 року Ленін та Калінін підписали документ про утворення Кримської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки, а у 1936-му, після ухвалення сталінської Конституції СРСР, слова «Соціалістична» та «Радянська» у назві помінялися місцями. Але головна «родзинка» була у відсутності елементу національної автономії, що вже була поширена в інших регіонах РРФСР (Татарська, Башкірська АСРР чи, наприклад, Узбецька або Казакська (саме через «к») АСРР, що згодом стали Узбецькою чи Казахською РСР). Конституція автономного Криму того часу проголошувала інтернаціональні принципи, а державними визнавалися дві мови — російська та кримськотатарська. Більшовики тоді проводили політику «коренізації»: треба було довести ленінську тезу про «царська Росія — тюрма народів». І провальною ця політика не була: доля кримських татар у кримській владі до 1941 року становила не менше 40-45 % при загальній етнічній масі у 25-26 % від усього населення Криму. Те саме було актуально і для національної культури, освіти. Тобто, Кримська автономія 1921-1945 років, за всіма документами, — це адміністративно-територіальна автономія, що існувала в часи впровадження певної національної політики радянської влади. І ця конструкція не могла не привабити у 1990 році організаторів відновлення автономії через референдум. Це було вигідно тоді як Москві, так і Києву та Сімферополю. Більше того, хоча право на участь у референдумі нібито мали кримські татари, які ще залишались у місцях депортації, але влади тих республік це право проігнорували чи заборонили. Як стверджував тодішній секретар Кримського обкому КПУ Леонід Грач, ідея відновлення автономного статусу була сформульована після поїздок до Узбекистану, де ще мешкала більшість кримських татар. Референдум став синтезом «перебудовних» настроїв та бажання комуністичної еліти пристосуватися у нових умовах. Гласність та демократія руйнували один за одним «комуністичний» мур свідомості, але саме у Криму постало питання міжетнічних відносин та гарантування прав як більшості, так і меншості (передусім, кримських татар). Все тому, що Крим був єдиним регіоном УРСР (а потім і незалежної України), де не було української етнічної більшості. І отут кримські керманичі, тобто керівники обкому КПУ, проявили себе, зробивши достатньо нестандартний хід — провели всенародне волевиявлення з відновлення автономного статусу Криму. Чому проводили референдум Головна мета того референдуму — досягнення більшої самостійності. Тут складно говорити про сепаратизм влади, скоріш — бажання комуністичної номенклатури зберегти певний «статус-кво» якомога далі, нехай уже всі умови для цього вичерпані. А «перефарбуватися» із комуністів у демократи в умовах автономії куди простіше. Тоді ж з’явилися перші ознаки проросійського сепаратизму у Криму. Тут насамперед зіграв роль фактор російської етнічної більшості (а це 62 % згідно з переписом населення 1989 року). У підсумку, керманичі Кримської області наважилися на достатньо сміливий, але безпечний для них самих крок: повернення «історичного боргу», робили це демократично, але все залишилося як і було: реальна влада — все одно у руках комуністів. Як проходив референдум На референдум прийшло 81,37% від загальної кількості виборців, підтримали ідею автономії 93,26% з них. В абсолютних цифрах це десь 77 % кримчан. Фальсифікації не було, адже не було опонентів у цього референдуму. Не міг він відбутися й без «благословення» як Москви, так і Києва. Але протягом усіх 23 років по тому до самого 2014-го в проросійських колах популярним було таке трактування: нібито насправді референдум був про участь Криму у новому союзному договорі, там не було нічого про належність УРСР, що насправді — це майже референдум (а деякі говорять що й не майже) про незалежність. Нині російська пропаганда та «влада Криму» трактує події 20 січня 1991 року як «перший крок до кримської весни». У бюлетені розмістили одне питання: «Ви за відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб'єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору?». Відповідати могли «так» чи «ні». На відміну від області, республіки — учасники нового союзного договору — могли самі вирішувати, чи залишатися їм у складі держав, що виходять з СРСР, чи залишитись у самому СРСР. Водночас організація кримськотатарського національного руху не визнала результатів референдуму, адже проходив без урахування думки кримських татар. Україна та Росія натомість позитивно оцінили результати. Вже 12 лютого 1991 року Верховна Рада прийняла закон про відновлення Кримської АРСР. Новий статус закріпили в Конституції 1978 року, що діяла до 1996-го. 4 вересня 1991 року Верховна Рада Кримської АРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет, у якій було чітко підкреслено намір побудувати правову демократичну державу в складі України. Це ж було записано в Конституції Республіки 1992 року. Проголошена мета отримала як своїх прихильників, так і супротивників. Наприклад, до 1993 року діяла сепаратистська організація «Рух 20 січня» на чолі з Віктором Харабугою. Її члени виступали за вихід Криму зі складу України. Проте раніше був референдум 1 грудня 1991 року, який дав у Криму більш як 54% за незалежність України (що суттєво менше, ніж в інших регіонах України), а в Конституції Республіки Крим від 6 травня 1992 року знову був записаний статус Криму у складі України, хоча багато положень цього документа суперечило законодавству України. Але головне, що витікає із референдуму 20 січня 1991 року, — те, що цей історичний та юридичний факт жодним чином не ставив під сумнів приналежність Криму до України, і розпад СРСР не відіграв у цьому ніякої ролі. Яка доля спіткала АР Крим після референдуму У період суверенізації Крим пережив чи не весь світовий досвід державного будівництва, у тому числі президентську й парламентську форми правління та період лихоліття — без Конституції та повноважень, не раз опинявся на межі міжнаціональних і соціальних конфліктів. Але кримчанам стало мудрості не переступити межу та побудувати конструктивні відносини з державою, між органами влади, людьми різних національностей, що було необхідною передумовою для соціально-економічного розвитку. Однак у березні 2014 року Росія окупувала територію Автономної Республіки Крим, а пізніше, всупереч нормам міжнародного права, анексувала її. Світ засудив дії РФ та на міжнародному рівні визнав анексію території України. Низка країн ввели санкції проти Росії у зв’язку з кричущим порушенням нею норм міжнародного права. Відповідно до чинних міжнародних договорів Крим залишається територією України, що визнають практично усі держави світу. Нагадаємо, на півдні тимчасово окупованого Криму російські окупанти риють окопи.