У середині жовтня міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу заявив, що країна має можливість стати енергетичним хабом для природного газу, що прямує до Європи. Хоч ідея не нова, цього разу вона з'явилася як відповідь на пропозицію президента росії владіміра путіна переспрямувати поставки російського газу, призначені для Європейського Союзу (ЄС) з пошкоджених трубопроводів «Північний потік» до Чорного моря і далі в Європу через Туреччину. Про це пише Atlantic Council. У нещодавньому інтерв'ю міністр енергетики Туреччини Фатіх Дьонмес подвоїв амбіції Анкари, заявивши, що вона «викладе дорожню карту до кінця цього року», коли «може провести конференцію для постачальників і покупців». Прагнення Туреччини відігравати головну роль у регіональній енергетичній інфраструктурі є не лише геополітично обґрунтованим, а й економічно та технічно доцільним. Розташування країни на перетині кількох вуглеводневих трубопроводів, а також її потужності зі зберігання газу дійсно можуть допомогти їй сформувати енергетичний ландшафт для регіону. Однак для того, щоб він став енергетичним хабом, російський газ не може бути ключовою частиною плану. Основна мета будь-якого «енергетичного хабу» базується на кількох стовпах: диверсифікація наявних маршрутів і постачальників, незалежність у прийнятті рішень через незалежну інституцію, ринковий попит і пропозиція, що визначають ціни, і політична воля потенційних партнерів долучитися до проєктів. Російська пропозиція не ставить “галочки” в жодному з цих ящиків. Навпаки, ідея путіна зробити Туреччину російським газовим хабом може збільшити залежність Анкари від російського викопного палива, поглибити її стратегічну залежність від Москви в районах, далеких від енергоносіїв, і ще більше зашкодити і без того складним відносинам Туреччини із Заходом. Дешевий газ за високу політичну ціну Туреччина досягла прогресу в скороченні закупівель газу у росії в останні роки завдяки збільшенню частки імпорту скрапленого природного газу (СПГ). Також йе стало можливо завдяки диверсифікації свого енергетичного балансу шляхом включення більшої кількості відновлюваних джерел енергії. Однак газ все ще залишається сильно залежним від російських поставок енергоносіїв. «Газпром» забезпечив 44,9 відсотка внутрішнього попиту на турецький газ у 2021 році. Туреччина також щороку імпортує від 10 до третини своєї сирої нафти з росії. Турецький імпорт російської нафти значно зріс після лютневого вторгнення в Україну, подвоївшись у серпні. Згідно з новою доповіддю Українського Чорноморського інституту стратегічних досліджень, провідним російським імпортером сирої нафти в жовтні стала Туреччина, за нею йдуть Італія та Греція. Тим часом «Росатом» будує атомну електростанцію «Аккую» за моделлю власної експлуатації в середземноморській провінції Мерсін. Існують обґрунтовані побоювання, що цей стратегічний об'єкт, який побудований і належить російському державному підприємству, буде управлятися російськими операторами в країні-члені НАТО і розташований недалеко від турецької авіабази Інкірлік. Нарощування російських військ в Тартусі та Сирії, може стати наступною розмінною монетою в ядерному шантажі Москви. Водночас переговори про можливу нову угоду з будівництва чотириреакторної установки в Синопі на узбережжі Чорного моря, навпроти окупованого росією Кримського півострова також дивують. Експерти попереджають, що ця зростаюча залежність від російської нафти, ядерних технологій та газу робить Туреччину вразливою до енергетичного шантажу такого роду, який Європа пережила через скорочення російського газу. Насправді Туреччина знайома з тим, як Москва використовує газ. Будуючи «Турецький потік» — газопровід, який з'єднує росію з Туреччиною в обхід України — як геополітичний, а не економічний проєкт, «Газпром» поглибив залежність Анкари від Москви і викликав напруженість у відносинах Туреччини з Україною. На початку цього року росія оголосила про десятиденну зупинку технічного обслуговування трубопроводу «Блакитний потік», який здійснює близько 60 відсотків імпорту російського газу Туреччиною, лише за два дні. Експерти кажуть, що періодичні відключення «Турецького потоку», який доставляє решту російського газу до Туреччини, а також необґрунтовані твердження путіна про очікувані теракти на трубопроводі «Турецький потік», можуть сигналізувати про важкі часи для Анкари напередодні цієї зими, а парламентські та президентські вибори заплановані на 2023 рік. Нарешті, зростаюча енергетична співпраця між Туреччиною та росією піддає Анкару більшому тиску з боку ЄС та США через побоювання, що росія може використати цю співпрацю для обходу санкцій. Буквально через тиждень після того, як президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган і путін обговорили ідею «енергетичного хабу», а міністр фінансів і торгівлі Туреччини Нуреддін Небаті повторив своє прохання про знижку на російський газ і відстрочку платежів за його поставки. Чи може Туреччина все ще стати енергетичним хабом без росії Туреччина все ще може взяти на себе роль великого енергетичного гравця в регіоні і запропонувати Європі альтернативне викопне паливо для заповнення російського газового розриву. Однак для цього Анкарі доведеться прийняти політичне рішення —відокремитися від Москви і звернутися до альтернативних постачальників. Туреччина може розглянути можливість збільшення потужностей Трансанатолійського газопроводу (TANAP) та Південного газового коридору для прокачування більшої кількості азербайджанського та, потенційно, туркменського газу. Поточна пропускна здатність TANAP становить 16 млрд кубометрів, при цьому 10 млрд кубометрів виділено для Європи та 6 млрд кубометрів для внутрішнього ринку Туреччини. Нещодавня угода, підписана між Єврокомісією та Азербайджаном, дозволить подвоїти цю кількість до 32-33 млрд кубометрів у найближчі п'ять років. Якщо Туркменістан приєднається до проєкту, подальша диверсифікація поставок газу піде на користь як власній енергетичній безпеці Туреччини, так і її відносинам з Європою, зменшивши залежність країн від росії. Майбутній саміт Туреччина-Азербайджан-Туркменістан в Авазі може принести нові позитивні зрушення в цьому напрямі. Крім того, Туреччина може скористатися газовими ресурсами Східного Середземномор'я, прискоривши зусилля з досягнення угоди з Ізраїлем; відродити ідею Трансбалканського коридору з Україною; вивчити можливості доставки курдського газу з Північного Іраку; а також розширення співпраці щодо СПГ зі США, Катаром та Алжиром. Це дозволить диверсифікувати її енергопостачання, зміцнити позиції Туреччини проти росії та допомогти налагодити зв'язки із Заходом. Незважаючи на юридичні, політичні та технічні проблеми, які супроводжують будь-який подібний проєкт, ці варіанти, можливо, варто спробувати. Розвідка власного газового родовища Туреччини Сакар'я в Чорному морі потенційно може забезпечити до 25 відсотків внутрішнього попиту після того, як воно почне працювати в 2023 році, за оцінками, десять мільйонів кубометрів на добу. Нарешті, розвиток національної енергетичної інфраструктури — від будівництва нових LNG-терміналів та об'єктів регазифікації до подальшого нарощування підземних потужностей зі зберігання газу — значно посилить власну енергетичну безпеку Туреччини та її позицію щодо все більш непередбачуваної росії. Для досягнення цих цілей Туреччині потрібно буде отримати капітальні інвестиції від міжнародних фінансових інституцій, технічну допомогу від західних компаній та політичну підтримку з боку НАТО та ЄС. Європейські санкції за посилення співпраці з росією навряд чи спрацюють, якщо їх не доповнять життєздатними та привабливими альтернативами. Економічні та політичні вигоди від того, щоб бути частиною європейського енергетичного ринку, повинні бути зрозумілі Туреччині її західними партнерами. Збереження участі Анкари в рамках регіональних енергетичних проектів ЄС та надання інвестиційних можливостей для розвитку її енергетичної інфраструктури, виходячи з чітких умов, може зробити «хабові» пропозиції росії менш привабливими. Зі свого боку Туреччина повинна бути готовою прокинутися у новій реальності. В тій, яку надиктовують комерційна логіка й політична мудрість. Нагадаємо, Узбекистан відмовився долучатися до «газового союзу» росії та Казахстану. Країна готова підписати комерційні контракти про постачання газу з росією, проте вступати в запропонований союз не буде.