Ініціатива Дональда Трампа з «гуманітарною дизельною допомогою» від путінської Росії для Республіканської партії США напередодні проміжних виборів в Америці сама по собі справляє гнітюче враження. І ніби давно було зрозуміло, що США не допустять сповзання ядерної Росії в хаос, а отже не дозволять Путіну програти навіть на символічному рівні. Що російсько-українська війна вважається у Вашингтоні чимось незначним на тлі протистояння з Китаєм. І що, попри очевидні ознаки нездійсненності, Трамп все ще не покидає надії «відірвати» Москву від Пекіна. Тим не менше, дивитися на виступи американського президента без емоцій не виходить. Ясно, що російський дизель на американські ціни на заправках не вплине, бо його замало для ринку США. Очевидно, що це спроба Дональда Трампа показати внутрішній аудиторії, наскільки сильно він за неї вболіває. А найгірше, що все виглядає як «пробний млинець на лопаті», який змушують «скуштувати» Україну та ЄС – як перший серйозний крок для нормалізації стосунків із агресором без покарання за агресію. У зв'язку з цим дещо відійшли на другий план внутрішні українські «мирні ініціативи» останніх днів, а дарма. Олексій Гончаренко завжди вдало обирав «політичний автобус», на якому їхав: і Партія регіонів, і ПЄС були хорошими опціями для цього політика. Зараз він пробує не просто опрацювати «ватний електорат» колишнього «юго-востока», а націлився на набагато жирнішу ціль. Як мінімум – представляти в Україні позицію теперішньої республіканської адміністрації США і стати для неї тим, з ким варто працювати в Україні. Для Вашингтону наші «етнографічні» проблеми нецікаві, національні ідеї – застарілі, а війна – безглузда, оскільки Заходу, на їхню думку, загрожують китайці та ісламісти, а не локальний конфлікт двох старіючих східноєвропейських націй. Адміністрація Трампа бачить Україну слухняним інструментом тиску на Росію. А саму Росію – способом тиску вже на Європу і можливістю збалансувати Китай. Думка союзників в Європі, як і думка самих українців, не є важливою. Адже завжди можна знайти в кожній країні таких політиків, які будуть готовими працювати на потрібних умовах і над тими завданнями, які продиктують у Вашингтоні. Тим більше, коли тут у нас популярний депутат Гончаренко заявляє, що не бачить нічого катастрофічного в тому, щоб знімати з Росії санкції в обмін на якесь навіть часткове перемир’я. Що треба зафіксувати збитки і рухатися далі, як давно вже радять Віткофф і Кушнер. І вже навіть обережно тестує ідею «адекватної розмови з росіянами». Складаються умови для того, щоб американський прагматизм порозумівся з українським. В результаті це нове «щось» не буде огидно проросійським, як проєкти Медведчука, а радше сучасним європейським популізмом на кшталт «Альтернативи для Німеччини» чи «Конфедерації» в Польщі. Причому ідея «не робити з України анти-Росію» може об'єднати протрампівських республіканців США, значну частину українців і звісно – самих росіян. Що в цих умовах роблять українські «правдиві патріоти»? Правильно, ганяють стендап-коміка Фелікса Редьку з комунального кінотеатру як топового малороса і зрадофіла… Бо ж не проблема, що є всі шанси отримати найближчим часом конфігурацію, за якої український правий політичний рух буде репрезентований на Заході Олексієм Гончаренком. Тоді як галицький варіант українського націоналізму має всі шанси перетворитися на сепаратизм, що загрожуватиме соборності України. Нової, прагматичної, побудованої на значно ширших ідеалах, ніж етнографічні чи навіть національні. Але яка буде далекою від того, що ми звикли вважати «українською Україною». І не можна сказати, що самі не доклалися до такого стану речей. Бо неймовірна здатність перетворити внутрішньоукраїнські дискусії на російсько-українські – це те, чого від нас не відбереш. Якщо ми бачимо, що стендап-комік недостатньо правильний, нехай він навіть створює український контент, ми рано чи пізно виштовхаємо його у вороже інформаційне поле. У нас же надлишок населення, правильно? Тому або «П’ємонт», або нічого – аж поки «П’ємонт» остаточно не перетвориться на скансен. Але це не біда. До часу, коли в Польщі перемогу здобудуть сили, для яких кордони між нашими країнами не є чимось непорушним, ще далеко. За цей час ми можемо принаймні зберегти наш «національно-патріотичний провід», а все інше вирішать за нас. Так завжди і скрізь відбувається з політичними «індіанцями». Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA