У сучасній геополітичній грі лінія між мисливцем та здобиччю стала настільки прозорою, що спостерігачі дедалі частіше збиваються з пантелику: хто ж насправді кого ловить на гачок? Кремль знову запустив улюблену платівку про «розкол у російських елітах», намагаючись переконати західних партнерів у наявності нібито потужного прозахідного крила. Ілюзія вибору і російська наживка Згідно з цією кремлівською міфологією, наближається вирішальний момент двобію навколо Кремля. З одного боку виступають прихильники компромісу із Заходом, чиїм видимим репрезентантом є Кіріл Дмітрієв; з іншого – яструби та прихильники жорсткої орієнтації на Китай на чолі з Ніколаєм Патрушевим і Ігорем Сєчіним. Кремль майстерно використовує цю дихотомію як живця: поки Дмітрієв інтенсифікує контакти, у медіа лунають звіти про тижневий візит Патрушева до Китаю та його переговори з міністром закордонних справ Ван І. Це класична геополітична імітація, розрахована на розділений між США та Європою Захід. Мета Москви проста до примітиву – створити ілюзію у ключових гравців не стати аутсайдерами, коли Росія нібито «дозріє» до справжніх переговорів, і зберегти канали впливу на тлі боротьби за майбутній курс. Ця тактика тримає в стані перманентного тремтіння та очікування команди Дональда Трампа, водночас залишаючи на «низькому старті» низку європейських столиць. Схоже, що росіяни знайшли надзвичайно ласу наживку для прагматичного та жадібного американського президента, використовуючи її для банального затягування часу. І в цій небезпечній тяганині проглядається розрахунок, що першою не витримає і зламається саме Україна. Фальстарти дипломатії та «білоруська модель» Ілюзорність цих надій підтверджують показові фальстарти. Достатньо згадати зустріч німецького міністра закордонних справ Йогана Вадефуля із Сергієм Лавровим. Утім, із цієї розмови можна винести хоча б один тверезий урок: європейський чиновник на власні вуха почув у хамській формі запевнення, що в російській політиці нічого не змінилося і не зміниться, підстав для завершення війни немає, а режим Путіна є непорушним. Одразу після чого держсекретар США Марко Рубіо заявив про «недосяжність дипломатичного завершення війни Росії проти України» – ніби для когось це було секретом. Проте Трамп, імовірно, чудово розуміє реальність, але свідомо споживає російську наживку, плекаючи власні бізнес-плани й підтримуючи видимість переговорів. У самій Росії немає навіть натяку на опозиційність чи самостійність еліт. Навіть гучні юридичні кейси зі зняттям санкцій з олігархів на кшталт Фрідмана чи Усманова є не їхньою перемогою, а чітко узгодженою з Кремлем грою. Це частина маневру, де Москві досі вдається водити за носа Вашингтон обіцянками фантастичних бізнес-проєктів: спільним освоєнням Арктики, дата-центрами на крайній півночі та доступом до рідкісноземельних металів. Головний посил Кремля звучить просто: завадою на шляху до цього є лише «незговірлива Україна» та «русофобська Європа», а Китай тут нібито ні до чого. Росія вдає із себе повністю незалежного гравця, який здатен у будь-який момент розвернутися на сто вісімдесят градусів. Частина цієї психологічної війни спрямована і на внутрішню українську аудиторію. Її мета – переконати українців у неминучості капітуляції: мовляв, почекайте в куточку, поки великі дядьки поділять світ, адже майданчики вже підготовлені, а угоди напрацьовані. На цьому тлі розмови про зняття санкцій виглядають абсурдно. Санкції запроваджувалися не як тимчасовий інструмент ринкової конкуренції, а як реакція на криваву агресію. Проте американська адміністрація чомусь вірить у дієвість «дозованих» домовленостей — за аналогією з «білоруською моделлю», де режим Лукашенка обмінює політичних в'язнів на послаблення санкцій щодо калію. У Вашингтоні сподіваються поступово відірвати Мінськ (а в перспективі й Москву) від Пекіна, щоб згодом разом «доїти» Європу. Недарма знову заговорили про контакти Кіріла Дмітрієва з Джаредом Кушнером щодо потенційної передачі американцям контролю над «Північним потоком» та продажу арештованих активів «Лукойла». В цій комбінації знайшлася роль і для російської опозиції в еміграції. Вони негайно вхопилися за ідею звільнення політичних вʼязнів в обмін на зняття санкцій з Росії. Нібито це щось може змінити в російсько-українській війні. Але спроба імітації переговорного процесу без предмету обговорення як на долоні. Фінансові тіні: від платіжних систем до Ілана Шора Злі язики подейкують про символічні дедлайни щодо жорсткого закону Ліндсі Грема про «пекельні санкції», які президент США зобов'язаний задіяти до 18 жовтня. На цьому фоні з'являються половинчасті рішення на кшталт останніх санкцій Міністерства фінансів США проти російської платіжної системи A7. Показово, що під пильним американським оком ця система лише за січень 2026 року провела тіньових транзакцій на масивну суму в 91,5 мільярда доларів, забезпечуючи фінансування іранської нафти, зброї та постачання компонентів для російських ракет і дронів. Виникає закономірне питання: чим займався Вашингтон усі ці роки? І навіть зараз обмеження проти A7 залишають чимало лазівок там, де західному бізнесу вигідно заплющувати очі. І найважливіше питання – а закупівля складових та обладнання для виробництва російської зброї у війні проти України не рахується? Виходить, що українців убивати можна, бо йдеться не про американських і не про європейських військових? Символічним довершенням цієї санкційної мозаїки є історія молдовського втікача-олігарха Ілана Шора. Біографія якого однозначно заслуговує на екранізацію Голлівудом. 39-річний чоловік з ізраїльським, російським та молдовським паспортами умудрився вкрасти з банківської системи Молдови один мільярд доларів. Заснувати проросійську партію «Шор» і майже здійснити, переховуючись в Ізраїлі, переворот під час виборів 2025 року в Молдові. Для українців пояснити, хто такий Шор можна було б порівнявши його з Віктором Медведчуком. Тим, хто задумував і здійснював план демонтажу української держави. І якби не відважні дії президентки Маї Санду, то Молдова могла стати повністю підконтрольною російському режиму. План не вдався, партію «Шор» зняли з виборів, а громадяни Молдови проголосували за незалежний курс. Але перебування в Ізраїлі не вберегло Шора від американських санкцій. 26 жовтня 2022 року міністерство фінансів США запровадило проти нього санкції за звʼязки з російським урядом. А 9-го грудня того ж року санкції проти Шора запровадив уряд Великої Британії. Після чого той вирішив не затримуватися в Ізраїлі і вирушив до Росії. І тут вишенька на торті. Ви думаєте «підсанкційний» Ілан Шор в закритій санкціями Росії пропав? Ні, він, отримавши громадянство Росії, став творцем і ключовим бенефіціаром тієї самої платіжної системи А7, відверто висміюючи західні обмеження. Замість висновку У цій складній партії, де крокодил і ловець міняються ролями частіше, ніж змінюються політичні цикли в західних столицях, для України найголовніше – це вистояти й не зламатися під тиском геополітичного тиску а то й відвертих диверсій. Доки світ шукає міфічних «партнерів по компромісу» в Кремлі, справжній захист української державності тримається на фронті, консолідованості суспільства та невтомній міжнародній діяльності. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA