24 серпня виповниться 30 років незалежності України. Проте за цей час ми не сформували свого бачення країни та її розвитку. Це стосується як загальнодержавних питань, так і місцевих. Хоча ситуація не така погана, як здається на перший погляд. Адміністративна реформа та децентралізація почали давати результат. Утім і тут є бажання все стандартизувати й не давати можливості розвиватись самостійно. За 70 років в СРСР знищили не одне покоління українців. Через 30 років після зникнення «політичного Франкенштейна» вплив радянської ідеології продовжується, в тому числі й на підлітків, які навіть не знають такої країни. Ми часто користуємось поведінковими моделями не розуміючи їх суті, звідки їх коріння та чому варто чи не варто робити саме так. Розвиток України ми міряємо кількома показниками: середня заробітна плата, прожитковий мінімум, курс долара. Але єдине, про що говорять ці показники, це якість роботи уряду та міністерства економіки й то не завжди. А показник середньої заробітної плати, особливо в доларах і в порівнянні з іншими країнами, це просто показник і нічого більше. Він не показує реального розвитку економіки, становища в країні та проблеми суспільства. Копіювання модного та яскравого За час проживання в СРСР у нас звикли все порівнювати із Заходом. Зберігся цей принцип і до сьогодні, хоча вже без ворожого настрою, і з додаванням нових галузей, досягнень і проблем. Змагання і бажання когось перемогти, або зекономити час і взяти вже готовий продукт, був, є і буде. Проте не варто забувати, що одна річ це мікро процеси, а інша, коли все життя країни та суспільства будується через орієнтири на когось. Звичайно, краще орієнтуватись на Європу і США, ніж Росію, але… Але все треба робити з розумом. Потрібно формувати своє бачення та розуміння. Розвивати освіту, технології й новітні підходи до розв'язання проблем та прогресу своїх громад. Копіювати тільки тому, що це популярно не варто. Уже є громади, які у свої перші стратегії записали модні, на момент написання, напрямки, а потім нічого не зробили, бо не зрозуміло - а що і як варто розвивати. Коли ми чуємо про «зовнішнє управління», «теорії змови проти України», «бажання Заходу забрати українську землю», «традиційні цінності» та «унікальність українців у всьому», то всі ці речі так легко приживаються в суспільстві через його консервативність, низьку якість освіти та не розуміння процесів. У нас не формують українського підходу і розуміння, а просто використовують шаблони, запозичені в когось. І йдеться не про націоналізм чи патріотизм, а про здоровий глузд. Бо навіть українські патріоти прихильники традиційних цінностей такий елемент як «жінка підкоряється чоловікові» копіюють з російської культури, бо в українців традиційно були дещо інші відносини. Не зрозумілі реформи Теж саме стосується і корупції. Українці, у своїй більшості, її толерують і вважають нормою. Але не завжди розуміють, що таке корупція, і що вона є різних видів та на різних рівнях. Тому коли у нас почали діяти антикорупційні органи, то на словах все звучало для людей добре, допоки корупціонери не почали розказувати про мотивацію своїх вчинків. І тут виник збій, бо виявилось, що є види корупції, які ми дозволяємо, бо злочинець робить це начебто з благими намірами. І це проблема, бо довіра до антикорупційних органів тепер дуже низька. НАБУ може скільки завгодно виходити в ефіри в Інстаграмі, а Ситник ходити хоч щодня на інтерв’ю, але за 7 років у нас не було зроблено нічого для того, щоб змінити ставлення українців до корупції. Усе зводиться до заяв: "у Європі корупції немає, тому вони успішні". Хоча навіть у цій фразі є маніпуляція, бо корупція є у всіх країнах, просто десь її відсоток дуже малий і є ефективні інструменти покарання. Кожна нова реформа чи зміна заходить до нас без належного розуміння суспільством, а це згодом викликає тільки супротив і конфлікти. Права людини, реформа силових відомств, ринок землі, наглядові ради на підприємствах – всі ці зміни звучать добре, поки ми не починаємо їх впроваджувати. Перша ж маніпуляція чи брехня ставить в тупик ініціаторів зміни, а суспільство ділиться на два табори. З одного боку поділ на «за» та «проти» це нормально, але тільки якщо є раціональні аргументи. Чому важливо рефлексувати? Ми не рефлексуємо на події, на минуле та зміни. Так, реагуємо певними поведінковими моделями, але в основному не розуміємо суті. Звичайно, що у нас немає десятків років, щоб оговорити, що і як робити. Але і зводити все до формальності та робити за певними зразками теж не варто. Системи прийняття рішень, організації та зміни, які нам часто приводять у приклад, не є штучно створеними чи скопійованими, вони народжувались і розвивались в цих суспільствах та мають підґрунтя, як соціальне, так й історичне. Для прикладу, нам часто, навіть найголосніші демократи, пропонують перейняти досвід Сінгапуру, але забувають сказати, що там своя специфічна система влади – меритократія, а їх головний реформатор був диктатором. А брати за основу визначення політичної системи цитату з Вікіпедії («ліберальна демократія з обмеженнями для опозиції») демонструє тільки якість нашої освіти та критичного мислення. Звичайно, що потрібно вивчати досвід інших країн, брати за основу їх моделі, але не копіювати та впроваджувати тільки тому, що десь так само. Варто проаналізувати вже наявний досвід в українців та максимально його використати для того, щоб впровадження було більш зрозумілим та легким і викликало менше опору. Також важливо, щоб люди в різних куточках України однаково розуміли зміни, що відбуваються, та не було різночитання. Чому реформа децентралізації спрацювала і наразі повільно, але розвиває громади? Тому, що вона мала підґрунтя в українському суспільстві. Відповідальність за себе, робота в громаді завжди були притаманні українцям. Проте так сталось скоріше випадково. Тому що протягом всього процесу реформи нам розказували про Польщу, Швейцарію, Ізраїль, боротьбу з олігархами, регіональними лідерами й купу всякого іншого, але не про розвиток громади. Проте і в цій реформі є речі, які хочуть стандартизувати та визначити, що і як мають робити громади. Культура – це сфера, яка чи найбільше потребує рефлексії та реакції від людей, бо вона про них і для них. Але створення Центрів надання культурних послуг з трьома видами будівлі - які будуть у всіх – це якраз спосіб всіх зробити однаковими та казати, що добре, а що погано. Країна для «виставки» Інколи складається враження, що ми будуємо країну не для себе, а для якоїсь виставки, де заявимо, що ми використали найновіші підходи й досягнення сучасності та створили ось це. Часто ми використовуємо щось не розуміючи суті, яка була за цими процесами в країні запозичення досвіду. Не кажу, що не потрібно використовувати чужий досвід. Треба! Але він має переосмислюватись і накладатись на нашу ситуацію. У нас фактично усунуто українця від процесу прийняття рішень. Десь цьому можна і порадіти, бо рівень освіти та критичного мислення не вражає. Але більше виходить ситуація, коли для пересічного мешканця це не його Україна. Вона постійно чиясь: влади, США, ЄС, Росії, сусіда, міського голови чи наших дітей. Наш комплекс меншовартості розвинувся настільки, що ми очікуємо на «пришестя» Байдена чи постійно допомогу Меркель, бо вони краще знають як нам жити. Чи апелюємо до історичних персонажів, які уявляли собі Україну якоюсь, але точно не такою як вона є. І це стосується не тільки політиків, ситуація в суспільстві така ж.