До заповідника «Тустань» на Львівщині з села Плав’я евакуювали старовинну бойківську хату з унікальним різьбленням. Це вперше за багато років вдалося викупити у мешканців такий будинок і перевезти архітектурну пам’ятку у безпечне місце для збереження — до Урича. Хату відновили, замінили втрачені елементи, тепер її зможе побачити ще не одне покоління. Ця хата — символ стількох процесів і людей, що важко акцентувати на чомусь одному. Хата із Плав’я — це кілька поколінь бойків, які мешкали у ній під час війни, боротьби та окупації, дотримання традицій. Хата із Плав’я — це мрія вберегти дерев’яну пам’ятку і шлях до реалізації цієї мрії працівниками заповідника. А ще вона символ нескореності, адже саме зараз, у цей складний для кожного українця час, ми маємо пам’ятати і берегти своє коріння, яке так довго і вкотре намагається знищити москаль. Спочатку була хата… Коли я вперше поїхала у Плав’я, до місця де сто років стояла хата, то застала вже лише гору непотребу — будинок встигли розібрати майстри. Внизу шумів потік, а літня спека примусила гори, які оточують місцевість, мовчати. Єдине, що нагадувало про оселю в якій майже сотню років жили люди — це була кам’яна піч, серце будинку. Вона стояла напівзруйнована, з комином, який похилився і в будь-яку мить міг впасти. Намагалася уявити як перший господар оселі робив цю піч, клав цеглу, про що думав і мріяв. «Серце будинку» довелося залишити на місці, адже перевезти цю піч було практично нереально через її стан. Можливо згодом, вже у відновленій оселі, «запалає нове серце» хати із старими спогадами. Але як би я це сентиментально не описувала, мусимо зрозуміти, що цінність таких будинків не тільки у стінах, які перевозять і відновлюють, але і в їх приватній історії, речах та спогадах. Хату, яку викупили і перевезли до музею, збудував у 1926 році Данило Мадиняк. Фотографій будівничого не залишилося, але є колоритне фото його сина із сокирою, якою робили цю оселю. Мадиняки були заможною родиною, мали вдосталь поля та худоби, тому змогли собі дозволити збудувати простору оселю та використовувати найсучасніші технології того часу для будівництва. Але про це згодом. Хата була збудована у традиційному стилі для цього регіону. Має просторі сіни-коридор, а по два боки від них — дві житлові кімнати. Одну кімнату Данило Мадиняк зробив відразу, іншу планував віддати дітям, коли вони виростуть, тому ніхто її не приводив до ладу, не було потреби. Час минав, діти підростали, але ситуація змінилася після приходу радянської влади. Тоді добробут родини Мадиняків закінчився, не стало грошей і можливостей закінчити іншу половину хати. Марія Мадиняк — найстаріша мешканка цієї оселі, яка дожила до нинішніх днів, жінка внука Данила Мадиняка. Марія пригадує, що чоловік Богдан розповідав, коли він був маленький, то в одній кімнаті водночас жило 16 людей: бабуся, дідусь, батьки, його сестри та брати, а ще тітки і дядьки. «Коли ввечері усі збиралися спати, то лягали хто де міг: і на печі, і на лавах, і розкладному бамбетлі (дерев’яне ліжко). Там було кілька сімей , кожна варила їсти, доглядала дітей, це було дуже важко. Тож, коли моєму чоловіку виповнилося 12 років, він почав з братами ремонтувати ту другу кімнату, аби хоч діти змогли відселитися туди», — розповідає Марія Мадиняк. Саме у ту, вже відремонтовану, кімнату і привів Богдан Марію через 10 років, тут у них народилося четверо дітей. Марія і Богдан прожили у будинку 25 років, поховали батьків, а тоді збудували собі поруч інший будинок. Ще одна старожилка із цієї хати — Мирослава Мадиняк, теж жінка внука будівничого. Щоправда, вона прожила під цим дахом лише три роки. «Тут у нас в горах багато старих бойківських хат, але жодна не є такою красивою. Дідо мого чоловіка був справжнім майстром та й гроші мав. Повірте, аби так оздобити будинок, вирізьбити всі ці деталі, потрібен був час, а ще кошти, вони могли собі тоді це дозволити. Шкода, що я тоді свекра не спитала, що все це означає, бо він допомагав своєму батькові то робити», — розповіла Мирослава Мадиняк Найстаріші мешканці померли, діти і внуки роз’їхалися. Хоч оселились недалеко, стара дерев’яна хата стала непотрібною. У ній зберігали непотріб, вікна довелося забити дошками, хоча всередині все залишилося як колись: образи, дерев’яне ліжко та підлога, фото на стінах. З часом черепиця почала падати, у будинок затікала вода і руйнувала балки. Саме у такому стані її знайшли науковці. Ті, хто йшов за мрією Від ідеї евакуації старовинної хати до реалізації минуло чотири роки. У Андрія Котлярчука, була мрія дати нове життя старим бойківським хатам в «Тустань». Андрій — архітектор та директор заповідника «Тустань». У архівах заповідника він натрапив на слайди експедицій дослідника «Тустань» Михайла Рожка бойківськими селами та проєкт скансену в підніжжі скель, який датується ще 1992 роком, який так і не реалізували. Вже після створення заповідника «Тустань» та затвердження у 2010 році зон його охорони, було підняте питання охорони традиційного середовища села, необхідності збереження як існуючих, так і створення нових локацій з автентичною традиційною забудовою. Було створено реєстр історичної забудови села та реалізовано ряд проєктів, завдяки яким вдалося зберегти декілька автентичних будівель, повернути їм первісний вигляд та включити їх у екскурсійні маршрути дестинації. Обидва музеї заповідника сьогодні розташовані у автентичних історичних будівлях. Працівники заповідника знаходили небайдужих, які допомагали викуповувати оселі та відновлювати їх. Згодом з’явилась думка, що туристичний потенціал Урича, де розташований заповідник «Тустань», можна наповнювати унікальними автентичними пам’ятками з сусідніх місцевостей, отримуючи таким чином подвійну користь. Через швидкі темпи забудови Карпат є загроза втратити залишки традиційних бойківських забудов, які ще дожили до нашого часу. Більшість із них вже в жахливому стані, але трапляються унікальні знахідки. Власне, хату із Плав’я знайшов під час експедиції архітектор Андрій Котлярчук з допомогою краєзнавця зі Сколе Ігоря Чудійовича та місцевих мешканців. «Ми свої пошуки та роботу над цим проєктом розпочали ще у 2018. Ми розуміли, що маємо, на жаль, небагато часу, адже сучасні забудови, готелі та комплекси, виростають у цьому регіоні доволі швидко. Під час експедиції ми знайшли багато будинків кінця XIX - початку XX століття, деякі з них були і в кращому стані, але ми зупинилися на цій хаті в Плав’я через її збереженість та мистецьку цінність», — пригадує ініціатор проєкту та директор Державного історико-культурного заповідника «Тустань» Андрій Котлярчук. Коли визначилися із оселею, звісно, треба було швидко розробити план перевезення та знайти гроші. Адже будинок потрібно було викупити у його власників, перевезти на територію села Урич, а також замінити втрачені елементи та дерево. Зберегти хату та евакуювати її у безпечне місце вдалося за фінансової підтримки Організації Реагування на надзвичайні ситуації в області культури (CER) Нідерландів та за меценатські кошти, а також за сприяння ЛОГО «Тустань» та заповідника «Тустань». Усе було готово до реалізації цього проєкту, але 24 лютого 2022 розпочалося повномасштабне вторгнення: «Ми вже були готові до перевезення і реалізації, але звісно, що у 2022 взагалі було не до того. Від моменту як ми знайшли цю хату у 2020 році і до моменту її перевезення, ми весь час переживали, чи ця хата взагалі вистоїть. Ми постійно були на контакті із власниками, аби вони не порубали її на дрова, чесно, ми навіть дах самі залатали аби вона ще трохи протрималася.Згодом ми знайшли сили і відвагу все це зробити, адже, якщо не зараз - то коли? Це важкий час, але збереження нашої спадщини є не менш важливою у цій боротьбі». У червні 2023 після офіційної купівлі хати розпочався процес її евакуації. Нове життя старої хати Після того, як хату купили і залагодили усі бюрократичні моменти, науковці взялися досліджувати оселю, адже мешканців, які б могли детальніше розказати про неї померли. Ніхто не знав, що приховують стіни чи підлога, а вони, виявляється, зберігали багато таємниць. Під час розбору хати науковці стежили аби нічого не пропустити, зокрема, під тиньком (штукатуркою). Виявилося, у хаті на основній балці було різьблене оздоблення, але кілька поколінь перефарбовували її приховавши цей декор. У стінах хати також знайшли записки та гроші, а ще старовинні ножиці та клямки. Зараз над записками працюють фахівці, тому їхній зміст поки не розголошують, але обіцяють згодом розказати, про ще одну таємницю, яку описує одна із записок. Ретельний огляд, наукове дослідження, фотофіксація та записи, це та історія з якою хата з Плав’я переїхала в Урич. «Ще одним викликом для нашої команди стало знайти майстрів, які б розумілися на такій забудові, які б могли розібрати хату і зібрати хату дотримуючись усіх вимог. Ми довго шукали таких фахівців, знайшли людей, який мають досвід в збережені дерев’яних пам’яток, але це були не хати, а церкви. На них лежала велика відповідальність, бо насправді в якому стані будинок ми не знали до того моменту поки хату не розібрали на дошки», — зазначає Андрій Котлярчук. Перед розбором кожну деталь будинку промаркували, аби потім її зібрати. З будинку також забрали старовинні скрині, інструменти — загалом два буси предметів, а також усю столярку та черепицю. До місця збору хату везли на двох вантажівках, а з пагорба на якому будинок стояв довелося, зносили балки та дошки кіньми та возами. Під час розбору фахівці виявили що приблизно 25-30 відсотків деревини пошкоджено. Але це переважно непомітні конструктивні частини хати — підвалини та нижні яруси стін. Спостерігаючи за цим проєктом від самого початку, я уявляла собі, що якщо будинок розібрали за кілька днів, то зберуть його, можливо за тиждень-два, але я була далеко від істини. Повністю відтворити хату вдалося лише за три місяці. Причин затримки було багато. Найперша проблема з якою зіткнулися майстри —рельєфність території на яку привезли будинок, вона була набагато стрімкіша, тож фундамент на який ставили будинок довелося підлаштовувати. Андрій Сенчишин, який керував бригадою майстрів, ще при розборі пам’ятки звернув увагу на довжину балок, вони були дуже довгими. Деякі з основних брусів потребували заміни, але врізати таку довжину було не можливо, адже сучасні пилорами просто до цього не пристосовані, тож майстрам довелося добре помізкувати, аби відтворити розміри хати.Тиждень за тижнем хата росла. Прогнилі дошки та балки «протезували» новими, відновлювали будинок за старими технологіями, дотримуючись усіх правил. Насправді, не тільки технічних правил, але езотеричних теж. Бойківщина багата на міфи, легенди і повір’я, тут досі дотримують багатьох традицій. Зокрема, підвалини оселі на Сколівщині до нині закладають лише в певні дні тижня – вівторок, четвер або суботу. Підвалини старовинної хати теж заклали у суботу, кажуть, що це для добробуту оселі найкращий день. А коли майстри почали зав’язувати периметр на чотири кути будинку , то поставили гроші, вони мають стати оберегом. До слова, під час того як майстри розбирали хату, то у вирізьблених лунках знайшли тогочасні копійки, тож вирішили не руйнувати традицію і зараз також поставили монети, але сучасні. Понад місяць фахівці зводили стіни та дах, а також галерею, найретельніше відбудовували саме її, адже унікальність дому саме в ній. Андрій Котлярчук, каже, що таких оздоблених будинків практично не залишилося: «Центральний портал оздоблений рослинними орнаментами та солярними знаками, над дверима є вирізаний дуже красивий хрест, а ще дата зведення будинку та ім’я і прізвище майстра – Данила Мадиняка. Взагалі, такі галереї в будинках є традиційними для бойків того періоду. Вони мають два значення, перший практичний: галерея йде через усю хату і сполучає як житлову, так і господарську частину. Тобто, у негоду, можна було вийти з будинку і перейти у комору за потреби не виходячи повністю на двір. Друге значення є сакральним. Будинок, це місце сили родини, місце де вони під захистом і оберегами, а ця галерея фактично дозволяла продовжити цю сакральну частину і захист». Але фізичний захист від часу та зовнішнього впливу будинок отримав від черепиці. Зазвичай на початку ХХ століття усі бойківські хати накривали соломою, тому власне більшість з них і не дожила до наших днів. Цю хату накрили черепицею, яка і врятувала будинок від руйнування. Зараз будинок повністю відтворений. Єдине — поки що в кімнатах будинку немає підлоги, адже вона теж була втрачена. Але попри все хата знову живе. У будівничого Данила Мадиняка була мрія зробити красиве і затишне житло для своєї родини, він вклав у цей дім всю свою любов та щирість.