Олександру 22 роки і все своє життя до березня 2022 року він провів у Бахмуті, проте потім йому довелося поїхати. Розлука тривала недовго, бо хлопець перевіз свою родину в Чернівці, а сам добровольцем пішов у військо та почав служити у розвідці. Він потрапив на Мар’їнський напрямок, а потім до Бахмута. «Я наймолодший у батальйоні», — розповідає він і ніби сам дивується, що говорить про себе. Журналістка LVIV.MEDIA поспілкувалася із Олександром про страх на фронті, ставлення батьків до його рішення стати на захист України та про сприйняття смерті, коли ти на «нулі». Сам пішов до військкомату 24 лютого 2022 року Олександр, як і всі українці, прокинувся у новій реальності. Він розповідає, що перші кілька днів просто намагався усвідомити, що почалася війна. Порожні полиці магазинів, безлюдні вулиці, але усе ще відносна тривожна тиша у Бахмуті — так він згадує про перші тижні повномасштабної. «Бахмут тоді не зачіпало ще, але я вже знав, що, коли сусідні прифронтові міста, такі як Попасна, Лисичанськ і Сєвєродонецьк впадуть, наступним буде Бахмут, і він стане тією фортецю, яку ми, на жаль, побачили». Олександр, військовий, житель Бахмута. Разом із цим розумінням настало одночасно просте та надзвичайно складне рішення стати на захист України. Олександр ще у перші кілька днів збирався сказати батькам, що їде боронити Київ, однак тоді їм вдалося стримати ненадовго. «Мені довелося залишитися в сім’ї, бо я розумів, що у мене є лише мати, бабуся та маленька сестра, 12 років. На кого їх залишати?», — не очікуючи відповіді, питає Олександр. На початку березня у Бахмут вже почало прилітати, тому одразу ж сім’я у повному складі сіла у потяг та виїхала до Чернівців. Ініціатором переїзду був Олександр. Каже, просто розумів, що там безпечніше. Після переїзду він попри хвилювання матері, бабусі та сестри знову повернувся до ідеї стати на захист України. «Сам пішов до військкомату. Сказав, що я хочу служити, боронити свою країну. Я призвався до лав Збройних Сил і потрапив до служби у розвідці», — розповідає хлопець. Напевно, саме в момент, коли він називає підрозділ, у якому служить, дуже багато речей одразу стають зрозумілими. Хлопець говорить короткими фразами, майже уривчасто, на всі запитання відповідає дуже обережно та коротко. Часто просто помітно, що, можливо, йому хотілося б розповісти більше, але він цього не робить. І тут теж зрозуміло: він добре засвоїв специфіку служби в розвідці. Війна не для слабких — Олександр про найстрашніші моменти на фронті На питанні про страх Олександр трохи заминається ніби згадує, що це таке, а потім все ж починає говорити. «Немає таких моментів, коли тобі раптово стає страшно. Ми на війні. Ми знаємо, за що ми боремось. Тому ми знаємо, куди ми йшли. Немає такого, що от тут мені страшно, а тут ні», — розповідає він. За його словами, все ж найважче бути саме на «нулі», у безпосередній близькості до ворога. Там артилерійський вогонь не припиняється, але Сашу лякає зовсім інше — втрати. «Страшно не від того, що обстріли. Страшно, що на війні ми втрачаємо друзів, побратимів, гарних людей, які гідно боронили нашу державу», — говорить хлопець. Коли він був на «нулі», російська армія постійно намагалася штурмувати позиції, на яких хлопець перебував. Захисники не могли навіть підняти голову із окопу через постійний артилерійський вогонь, але Олександр вперто продовжує наполягати, що страшно зовсім не це. «Найстрашніше ще те, що люди не витримують цього стану. Війна не для слабких, не для боягузів. На війні дуже складно», — каже він. І одразу ж додає: «Ми — не герої. Ми звичайні люди». Олександр, військовий, житель Бахмута. Живемо одним днем — Олександр про сприйняття смерті на війні Смерть і втрати — речі, яких не можна запобігти на війні. Військові кожного дня зіштовхуються з ними. Саме через це змінюється їхнє сприйняття. На фронті смерть може прийти в будь-який момент. Власне, смерть — це перше, що побачив Олександр у ролі військового, коли ще навіть не тримав у руках зброї. «Нас було троє, ми стояли біля авто, і нас накрили ворожими градами. Ми впали. Добре, що я ніби відчував і перед цим одягнув броню. Мого побратима поранило. Уламок увійшов в голову. Він втратив свідомість… Тоді я вперше надавав невідкладну допомогу, а потім на своїх руках переніс його в авто і віз до найближчого шпиталю. Вже тоді мені не було страшно… Мене хвилювало лише одне: щоб він вижив. І він вижив, хоч і був у комі. Зараз на реабілітації», — ділиться хлопець. Олександр згоден, що з часом на фронті дійсно вчишся сприймати втрати трохи інакше. «Ми на передовій живемо одним днем. Хтось щодня бажає рідним гарних снів, а хтось прощається, бо знає, що до ранку може не дожити. Тут не можна привʼязуватись до людей. Просто не можна, бо знаєш, що в будь-який момент твій побратим може піти до іншого світу Героєм», — розповідає хлопець. Він зізнається, що страх смерті усе ж є. Повністю не зникає. Просто він набуває іншого характеру, адже там зі смертю доводиться зіштовхуватися віч-на-віч або навіть працювати з нею плечем до плеча. «Увечері я спілкувався з своїм побратимом, він просив, щоб я з коптера проглянув якісь певні координати. Я пообіцяв, що все зроблю. А зранку я дізнався що було пряме попадання в бліндаж. Його і ще декількох хлопців просто не стало. Він пробув в секторі 3 дні і помер героїчною смертю від ворожого снаряду», — говорить Олександр. Солдати, як ніхто, близько знайомляться зі смертю на війні та з часом вчаться сприймати її як постійний фон для життя. Аби було куди — Олександр про плани повернутися Попри певні успіхи ЗСУ на Бахмутському напрямку про повернення місцевих говорити ще дуже й дуже рано, але Олександр уже точно знає, що коли ситуація стабілізується, він точно повернеться у рідне місто, хоч і добре розуміє, що воно буде зовсім інакшим. «Місто не відбудують так, яким воно було. Його старовину, його унікальність передати буде вже неможливо», — каже він. Проте хлопець намагається зберігати хоч якийсь оптимізм попри загальну ситуацію у Бахмуті та розуміння, що до відбудови ще дуже далеко. «Звісно, я хочу повернутися. Аби було куди, бо все буде відбудовуватися. Все буде повертатися на свої місця», — говорить Олександр. «На свою місця» звучить невпевнено, адже хлопець вже знає, що багатоповерхівка, у якій він жив «просто склалась» ще у перші тижні оборони Бахмута. Мама, бабуся та молодша сестра облаштовують своє життя в Чернівцях. Вони підтримують зв’язок, однак Олександр зізнається, що йому дуже складно знаходитися так далеко від сім’ї вже майже рік. «Кожен день намагаюсь виходити на звʼязок, щоб поспілкуватись по відео. Тільки це допомагає. Їх підтримка. Інакше ніяк», — каже він. Кожного дня хлопець також відслідковує новини із Бахмута, які, як він зізнається, дуже йому болять. Дивитися на руїни рідного міста дуже важко, але у такі моменти із пам’яті виринають спогади. Вони одночасно і допомагають, і погіршують ситуацію. Про них та про все, що було до війни, Олександр говорить неохоче. Відчувається, що він відгородився від цієї частини життя, яка вся разом стала його «улюбленим спогадом» про Бахмут. «Я цього ніколи не забуду». Олександр, військовий, житель Бахмута. Як і ще мільйони тих, у кого дім вкрала війна.