У 13 років Галина Коржавіна почала опановувати гру на бандурі. Відтоді інструмент супроводжував її впродовж усього життя: у музичній школі, під час навчання дітей, які теж хотіли навчитися грати, та в ансамблі, який жінка створила, вийшовши на пенсію. Через війну музикантка була змушена евакуюватись з Миколаєва, залишивши бандуру. Проте невдовзі їй зробили подарунок львівські волонтери, пише «Суспільне». Галина Коржавіна розповідає, що в дитинстві почала навчатися грати на бандурі всупереч волі мами. «Я з дитинства любила співати, брала участь у хорі у Будинку культури. Мріяла навчитися грати на будь-якому музичному інструменті. Але мама не підтримувала моїх мрій. Коли в Будинку культури мене запросили до ансамблю бандуристів, то я почала навчатися потайки. Мамі сказала, що продовжую займатися в хорі», — зазначила жінка. У ансамблі дівчинці, а їй тоді було років 13, видали бандуру й почали навчати. Жінка згадує, що ніяк не могла вивчити першу пісню. Це була «Ой, у полі три криниченьки». Хоча слова пам’ятає досі. «Всі дівчата вже вивчили, а в мене ніяк не виходило. Але мені дуже хотілося. Я приходила в Будинок культури щодня, брала бандуру, йшла на балкон, аби нікому не заважати й репетирувала. А вже наступна пішла легше. І надалі – все що мені покажуть, я відразу могла повторити», — розповідає Галина Коржавіна. Мама дізналася про те, що її донька одна з найкращих бандуристок, аж через рік. Тоді до міста завітала іноземна делегація й Галину та ще двох дівчат відібрали до тріо, яке мало виступати перед гостями. Концерт був запланований на вечір. Але дівчина знала, що її з дому так пізно не відпустять. Тож відпрошувати юну бандуристку ходили керівниця ансамблю бандуристок та директор Будинку культури. «Мама, як дізналася, то схопилася за голову. Умовляли її довго. А через деякий час у журналі надрукували фото, як ми з дівчатами граємо. То мама всім показувала. А мені дозволила займатися бандурою», — каже Галина. Згодом бандуристку відібрали до обласної капели. Вона з задоволенням грала та навчалася нових пісень. Талановитій дівчині запропонували піти вчитися у музичне училище по класу бандури. І тут виявилося, що одна з найкращих бандуристок капели не володіє нотною грамотою. Втім вступна комісія, послухавши її виконання, таки рекомендувала її до вступу: з умовою, що дівчина наздожене своїх однолітків. «Я не вчилася у музичній школі. Але мені підготували програму і мене взяли. Моя викладачка була шокована, що я нот не знала. Але я за пів року наздогнала дівчат, які навчалися у музичній школі», — розповідає вона. Після закінчення навчання Галина Коржавіна почала навчати дітей грати на бандурі та співати українських пісень. Спочатку працювала у місті Полонному Хмельницької області. Потім одружилася і з чоловіком три роки мешкала у Макарові на Київщині. А у 1976 році бандуристка остаточно переселилася до Миколаєва й мешкала там аж допоки повномасштабна війна не вигнала її з рідного дому. «У Миколаєві я відразу влаштувалася працювати у Будинок культури. Мене завели в підвал, показали бандури, які там поскидали абияк. І з цього я розпочала свою роботу: перебирала їх, оглядала, вибирала кращі, переставляла на них струни, які збереглися. З тих, можна сказати, дров, я зробила чотири бандури, на яких можна було грати», — пригадує жінка. Галина Коржавіна розповідає, що у Миколаєві було дуже багато дітей, котрі зголошувалися вчитися грати на бандурі. Вона брала всіх. «Хоч місто й російськомовне, але діти цікавилися. Приходили й казали: ми ніколи не бачили бандури, хіба по телебаченню. А як брали в руки, починали перебирати струни, почули звук, то вже не можливо було їх відігнати», — каже вчителька. Грали й співали українських народних пісень. Також українські бандуристи писали твори для цього інструменту. Або ж діти самі, почувши якусь мелодію, підбирали її на бандурі. Галина Коржавіна згадує своїх учнів, котрі брали участь у конкурсах, вступали у музичні училища та продовжували популяризувати цей інструмент у світі. І навіть ті, хто обирав іншу, не музичну професію, інколи приходили до своєї вчительки, аби пограти та поспівати. Розповідаючи про бандуру та своїх учнів, Галина Коржавіна аж розквітає й каже, що серед її улюблених пісень «Місяць на небі» та «Кину кужіль на полицю». Натомість вийшовши на пенсію, бандуристка організувала навколо себе однодумиць та створила свій ансамбль. «Я грала на бандурі. Моя подруга принесла гармонію — це клавішно-духовий інструмент. А дівчата, такі дівчата як я, мої ровесниці, грали на маракасах, на трикутнику. Ось такий номер зробила. Нас всюди запрошували», — згадує бандуристка. Та раптом жінка хмурніє і на очі накочуються сльози. «А потім прийшла війна. Ми сиділи в підвалі троє діб – я, донька, внучка та чотиримісячна правнучка. Чай мали. Холодно було. А потім вийшли: дім повалений, машини горять, люди плачуть. Всі тікають і ми тікаємо. Доїхали до Одеси за сім годин. А там людей – як хмара комарів. Приїхали до Львова – тут ще більше», — розповідає вимушена переселенка. На Львівщині цій родині, котра складалася з трьох жінок та немовляти, запропонували хатину у Карпатах. Там вони й прожили чотири місяці. «Я приїхала у кімнатних капцях. І в тому, що накинула на себе, коли бігла до сховища. Люди надавали нам різну допомогу: і речами, і їжею. Допомогли оформитися як внутрішні переселенці», — розповідає Галина Коржавіна. Бандуристці запропонували евакуюватися далі, за кордон, але вона відмовилася. Тепер винаймає невеличку квартиру у Львові, де мешкає сама. Пояснює це тим, що вночі крізь сон кричить та плаче. Також розплакалася, розказуючи, що тут їй подарували бандуру. «Привезли прямо додому. Я навіть не очікувала такого подарунка», — каже жінка. Першою піснею, яку вона зіграла на подарованому музичному інструменті, стала «Грай, бандуро, грай; мирним людям щастя побажай». Зараз гра на бандурі є однією з розрад жінки. Галина Коржавіна не сидить цілими днями вдома: вже через кілька днів, оселившись у Львові, знайшла Центр обліку та перебування бездомних осіб, де її запросили взяти участь у вокально-інструментальному ансамблі. Тепер вона там, з новими знайомими, танцює, займається спортом та ходить плести сітки.