У Zenyk Art Gallery триває виставка «Феєрверк», присвячена українському бароко. Значна частина експозиції присвячена постаті останнього гетьмана України Кирила Розумовського, чий рід досі продовжує існувати. LVIV.MEDIA поспілкувався з нащадком гетьмана, графом Грегором Розумовським. Пане Грегоре, виставка «Феєрверк» багато в чому присвячена постаті гетьмана Кирила Розумовського. Які Ваші враження від цієї виставки? І, особливо, частини, що присвячена Вашому пращуру? Для мене це стало цілковитою несподіванкою, я не очікував такого. Я знав, що буде виставка і що в ній так чи інакше згадуватиметься моя родина, але для мене стало величезним сюрпризом те, наскільки значна частина цієї виставки присвячена саме родині. І я не можу сказати, що щось на цій виставці вражає мене більше, ніж інше. Скажімо, усе починається з «генеалогічної таблиці моєї родини» або ж із чудового портрета, який з’явився зовсім нещодавно; його створив мій племінник, Грегуар Фабр. Тут стільки всього. Це просто вражає. Мені було дуже приємно побачити той палаш, який я передав музею в Батурині. Що він зараз висить у сусідній кімнаті. Це чудово. Як у Вашій родині передавалася історія про Кирила Розумовського? Як вдалось зберегти цей спадок? Насправді, я б розвернув це запитання в інший бік. Я спілкуюся з українцями і розумію, що їх змусили забути, ким були їхні предки. Питання полягає не стільки в тому, як нам вдалося зберегти цю пам’ять, скільки в тому, наскільки сильно було знищено українську ідентичність і пам’ять. Для нас усе просто. Моя сім’я виїхала до Західної Європи понад 200 років тому. Але вони завжди перебували в таких умовах, що могли зберігати цю пам’ять і передавати її далі. Нас із Кирилом Розумовським розділяють сім поколінь. Але для мене він цілком живий у моїй особистій пам’яті. Але знову ж таки — чому українців змусили так багато забути? Чому так багато з української пам’яті було стерто? Більшовиками, Радянським Союзом, і раніше — за часів російського царя Олександра II, якого вважали таким собі реформатором. Або ж Катерина Велика. І немає значення, як далеко в минуле ми зазирнемо. Українську пам’ять, українську ідентичність — усе це жорстоко стирали. Кирило Розумовський діяв не сам по собі, а разом із групою союзників, перед якими також ніс відповідальність. Вони готувалися до створення нової держави, коли сталася змова Катерини проти її чоловіка, Петра III, внаслідок якої чоловіка Катерини убили. У 1762 році Катерина вбиває свого чоловіка, а в 1763-му генеральна рада вирішує проголосити незалежність. І це не було в дусі «чи не зволите ви, велика імператрице...», як про це пишуть росіяни. Це було твердження: «Тепер ми незалежні. Ми — держава, ми — суверенна держава». Це була декларація незалежності. Вони не просили про незалежність — вони її проголошували. Фактично, вони створили конституцію, згідно з якою наша родина мала утвердитися як династія — по суті, як королі. Але головним було те, що це була справжня конституція — напрочуд сучасна для свого часу. Йшлося про встановлення монархії з королем, діяльність якого суворо обмежена, елітою, що формується самостійно, значною мірою спираючись на свою освіту. Для тієї епохи це було справді непогано, навіть доволі сучасно, можна сказати — авангардно. А велика помилка — влітку 1764 року... Анастасія відправила молодого Міровича до Шліссельбурга із завданням звільнити царя Івана VI — останнього з Романових, останнього справжнього Романова, — який був там ув’язнений. Ідея полягала саме в тому, щоб визволити його. Адже минуло б уже два роки після того, як Катерина вчинила розправу, і шанси на те, що справжній Романов може вплинути на політичну ситуацію проти Катерини, були, власне, досить високими. Це був непоганий задум. Але в Катерини вже все було під контролем. У неї там була «своя людина»: один із охоронців застрелив Івана VI. Невдовзі після цього Кирило відрікся від престолу. Помилка, якої він припустився в листопаді 1764 року, полягала в тому, що він не наважився на війну. Якби Кирило Розумовський таки зумів запровадити спадковість передання влади, як би це вплинуло на нашу історію? Можливо, в XX і XXI століттях нами би вдалось не бути в колоніальній залежності від Москви? Це, можливо, могло б захистити Україну. Але знаєте... я дуже шаную історичну постать — Івана Мазепу. Проте свого часу Ян Собеський зробив йому пропозицію: «Чому б вам не стати третьою короною — Литва, Польща та Гетьманщина? Чому б нам не утворити третю корону і не створити нову державу?» На що Мазепа тоді відповів: «Ні, мене цілком влаштовує Петро I». Що ж... іноді люди припускаються великих помилок. Паралелі зараз... очевидні аж до огиди. Росіяни порушують буквально всі існуючі правила ведення війни, встановлені ще Женевськими конвенціями. Це абсолютно немислима ситуація. І, на мою думку, просто неможливо зрозуміти, чому західні держави воліли цього не помічали. Мене дуже розчарувала поведінка Європейського Союзу ще у 2014 році. У нас є Будапештський меморандум 1994 року. Усі учасники гарантували безпеку та недоторканність українських кордонів. А потім, у 2014 році, усі вони просто відвели погляд. Це, власне, той момент, коли це стало для мене особистим — до того це була історична зацікавленість, пов’язана з Україною, яка привела мене сюди. Але починаючи з 2014 року, це було... розчарування всією цією міжнародною структурою. З 2022 року я приїжджаю сюди — десь п’ять-шість разів на рік — саме з цієї причини. Я проводжу тут багато часу. У мене є квартира в Києві; я придбав її вже після початку повномасштабного вторгнення. І я буваю там так часто, як тільки можу. Минулого тижня я знову там був. Коли прилітають ракети — це справді страшно. Україна захищається від дуже потужного агресора, але, до того ж, робить це дуже успішно й дуже відважно. І та підтримка, яку їй надають — це зовсім не те, за що Україна має дякувати. Це той мінімум, який міжнародна спільнота може зробити для України. Росія має манеру воювати не тільки з живими, а і з мертвими. Більшовики знищували місця останнього спочинку видатних українців, вони знищили усипальницю Кирила Розумовського. Зараз вони знищують місця поховань наших сучасних захисників. Чому більшовицька Росія так зненавиділа Вашого предка? Це велетенський набір елементів інструменталізації. Можна стерти окремих людей… А як про них пам’ятають? Кладовища — можна залишити надгробки, а можна знищити цілі кладовища. Можна знищити церкви, можна нищити архітектуру. Але зрештою... Знову ж таки, погляньмо на це трохи інакше. Врешті, ми сидимо тут, і ви дуже добре усвідомлюєте, що ви — українка, і чудово розумієте, що означає бути українкою. Отже, ця система, схоже, не надто успішна. І тоді виникає наступне запитання: чому? Чому Росія фактично з часів Полтави активно викорінює українську історію, пам’ять та ідентичність. Але чому ж вона не досягає успіху? Можливо, тому, що українці — просто надзвичайно стійкі, надзвичайно сильні. Президент Ющенко, мабуть, в українській свідомості був першим лідером держави, який говорив про важливість національної пам’яті. Ви тоді долучились до відновлення Батурина, родового палацу Розумовських. У чому сенс того, щоби зберегти будівлю, адже ми говоримо не тільки про стіни? Коли Віктор Андрійович уперше зв’язався зі мною і розповів, що займається реконструкцією цього об’єкта, та запитав, чи не хочу я приєднатися, я поставився до цього скептично. Адже, за великим рахунком, я вважаю, що історичні будівлі не обов’язково мають ставати музеями. На мою думку, краще було б розмістити там, скажімо, школу чи лікарню. Але тоді я не розумів, наскільки велике значення це може мати для людей. А ще — ініціатива президента Ющенка. Мене дуже вразила його особиста енергія — і те, скільки сил він у це вкладав. Уперше я зустрівся з ним у 2005 році. Він щойно став президентом і саме оговтувався після отруєння. Його отруїли — причому дуже жорстоко, — і він був на волосину від смерті. Але та енергія, яку він усе ж знаходив у собі для виконання цієї роботи, а також його ідеалізм і оптимізм — саме це вразило мене найбільше. Будь-що, що допомагає українцям віднайти свою ідентичність і пам’ять про історію — це, безумовно, цінно. Це схоже на історію з моїм... палашем: для мене він був важливим. Мені подобалося володіти ним. Але потім я зрозумів: можливо, іншим людям буде приємно на нього дивитися. І, можливо, таких людей знайдеться чимало. Для українців це має значно більшу цінність, ніж для мене — хоча для мене це теж дуже цінне. Зараз ми розуміємо, що є першочергові завдання: підтримувати військо. На Вашу думку, що робити з історичною спадщиною? Адже на її захист також потрібні кошти. Як знайти баланс між тим, щоби допомогти захисникам і водночас не втратити свою історію? Я вважаю, що боротьба за збереження історії та ідентичності — це частина зусиль у цій війні. Це її складова. Її не можна розглядати окремо. З одного боку — бойові дії на фронті, а з іншого — боротьба за культуру. І те, й інше важливе. Я був у Краматорську, відвідав 93-тю бригаду в Холодному Яру. Я був надзвичайно вражений — цими героїчними молодими чоловіками. Тим, як вони зберегли ці українські риси — відкритість, а також почуття гумору, і здатність давати собі раду. Це теж спосіб збереження культури. Це, власне, і є культура — не просто її частина. Але є дещо дуже важливе: Україна згодом приєднається до Європейського Союзу. Проте Україні слід бути дуже обережною, щоб знову не втратити власну ідентичність — щоб зберегти ті особливі національні риси. Ви також допомагаєте українським військовим разом з Вашим товаришем Акімом Галімовим... Яка від Вас підтримка? І чи захисники знають, хто Ви, чи знають про Ваш родовід? На початку повномасштабного вторгнення я за власні кошти придбав кілька приладів нічного бачення, а також бронежилети й шоломи. Виявляється, бронежилети бувають різні — я цього не знав. Існує чотири різновиди, і саме четвертий — найякісніший. Я придбав їх чимало й передав військовим. Я не афішував цього. Робив усе непомітно — не тому, що мені не подобається, коли люди знають, хто робить добру справу, а радше для того, щоб не привертати до цього зайвої уваги австрійців, адже їм це не до вподоби. Ще були карети швидкої допомоги й таке інше. Але найбільше мене засмучує те, що я не зміг зробити більше. По-перше, я не вважаю себе кимось із Європи. Я вважаю себе українцем. По-друге, їм не обов’язково знати, хто їм допомагає. Це не так вже й важливо. А по-третє — оскільки тут так часто вживають цей почесний титул «граф», я сприймаю це як... прояв приязні та поваги до Кирила Розумовського. Історичне значення цього титулу вже втрачене, адже імперії більше не існує, у Відні немає кайзера і так далі. Тож це приємна складова мого імені, але вона не є чимось справді суттєвим. Як можна пояснити світові різницю між Україною і Росією? Тому що доволі часто нас досі сприймають як частину Росії. Це, насправді, дуже важка справа. Я намагаюся донести це до людей — зокрема, через мову. Я вмикав пісні українською і російською — а вони не чули різниці. Тоді я казав: «Гаразд, порівняйте, скажімо, німецьку та англійську. Ви ж маєте чути, що є різниця». Вони: «Звісно, різниця є». «Чому ж ви не чуєте різниці між українською та російською?» Вони цього не чують, бо не звикли до слов’янських мов. Тож для них це просто голосні та приголосні, які якось поєднуються. Щодо історії — часто потрібно багато часу, щоб розтлумачити відмінності в соціальній структурі, історії, культурі, а також роль жінки в суспільстві. Усе те, що створює таку величезну різницю між Україною — чи Гетьманатом — і російським суспільством... Ви навіть не уявляєте, наскільки це складно. Це грандіозне завдання.