Відомо, що у середньовічній Європі митися не любили. Іспанська королева Ізабелла милася двічі у житті – після народження і в день весілля. А король Шотландії Яків VI місяцями носив один і той самий одяг, а капелюх не знімав навіть перед сном. З історії відомо, що багатьох відомих людей незнання правил гігієни звело у могилу. На щастя, саме у Львові такі випадки не зафіксовані. І це тому, що корінні мешканці міста Лева про це знали й дотримувалися чистоти задля безпеки. Ми розпитали львівських істориків та краєзнавців про гігієну у давньому Львові: коли у місті з’явились лазні, як містяни доглядали за собою та що використовували замість звичних засобів гігієни. Де була перша лазня у Львові? “Поняття особистої гігієни у нас з’явилося ще у княжі часи, які тривали на наших теренах досить довго”, — розповідає львівський історик Іван Сварник: “Тоді Льві був столичним містом. Тож князі обов’язково мали свої лазні. Традиція тримати тіло у чистоті прийшла до них з Візантії”. Історик припускає, що середньовічна лазня була на території міста, у низькому замку. Її відвідували князь та його найближче оточення. У розпорядженні решти містян були річки Полтва, Зубра та Пасічна, а також численні потічки. Люди використовували водойми щоби митись. Саме тому 90 відсотків сіл будували неподалік природних джерел, яких на Львівщині було удосталь. Узимку воду для миття гріли у печі. Дітей традиційно купали у ночвах. У 1422 році король Владислав Ягайло подарував Львову свою власну лазню. “Вона стала публічною. Була розташована неподалік теперішнього Гарнізонного храму. Оскільки існувала ще з княжих часів, потребувала ремонту. Її полагодили, а король зазначив, що львів’яни мають право будувати й інші купелі. Відвідувати королівський дар мали право виключно католики”, — зазначає Іван Сварник. Учні катедральної школи могли безплатно ходити до лазні один раз на тиждень. Саме з такою періодичністю тоді львів’яни відвідували цей заклад, а значить — проводили яка на той час ретельні гігієнічні процедури. На це мали право як чоловіки, так і жінки. Православні містяни мали свою лазню у Краківському передмісті. Свої заклади гігієни були у вірменської та єврейської громад. Першу приватну лазню у Львові відкрили на проспекті Шевченка, 10, у 1812 році. Це було розкішне приміщення з прозорою стелею, басейном, колонами та альтанками для відпочинку. Також тут розташували 12 ванн. Тобто, створили усі умови як для приємного миття, так і для дружніх зустрічей та відпочинку. Воду до лазні постачали з джерела. Свої внутрішні лазні мали усі львівські шпиталі, а також притулки для хворих, немічних та самотніх людей. Пахощами маскували запах тіла Попри високу культуру та наявність каналізації вже з XV століття, часто траплялися випадки, коли замість розташованих на кожному подвір’ї зливних отворів, містяни виливали вміст нічних горщиків та використану воду з вікон просто на вулицю. Знаючи, що гігієна убезпечить їх від смертельних інфекцій, люди дотримувалися чистоти вдома та на подвір’ях. Однак, простір за їх межами вважали чужим. Через це у місті стояв страшний сморід, зокрема від Полтви: львів’яни викидали туди не лише сміття, а й померлих тварин. Тож коли до міста прийшли австрійці, цю річку вирішили закрити. Корінні ж мешканці не підозрювали, що міська антисанітарія спричиняє розповсюдження хвороб, яких так остерігалися. Дружини знатних львів’ян завжди дбали про власну зовнішність та чистоту. Популярними були пахощі, які покращували захист шкіри та частково усували бруд. Їх привозили зі Сходу. Львів – перше українське місто, у якому почали застосовувати одеколон, з метою заглушити неприємний запах тіла. Утім, якщо вірити тогочасним хронікам, навіть аристократи остерігалися водних процедур. Відомий мандрівник Ульріх фон Вердун, під час відвідин Львова та замків в його околицях, в останній чверті XVII століття писав, що польські шляхтичі проводять гігієнічні процедури, коли вдягають нову сорочку з дорогого японського батисту. Носять її, не змінюючи, поки не розпадеться. Наступна процедура купання – тоді, коли вбрання доводиться змінити на нове. Брудне волосся ховали під перуками – саме тому вони були такими популярними. Найімовірніше, це можна пояснити не стільки лінню, скільки численними забобонами, які були поширені у місті. Тоді львів’яни вважали, що часте купання шкодить здоров’ю та шкірі, а вода може бути зараженою. До аптеки — по помаду та пудру Утім, завдяки різноманітності національностей у давньому Львові, містяни обирали, все ж таки, кращі традиції. У Львові працював міський цех миловаріння. Його продукцію продавали не лише у Львові, а й відправляли на експорт. Велику роль у гігієні львів’ян відігравали аптеки, яких у місті було чимало. Придбати тут можна було не лише ліки. Заклади фармації були своєрідними майстернями, де вручну виготовляли медикаменти, а також суміші олій, те ж таки мило, а також косметику. Фармацевти забезпечували жінок помадами, пудрою, рум’янами, кремами для догляду за шкірою. Жительки навколишніх сіл, які не мали доступу до якісної косметики, брали на озброєння звичайну сажу, а також буряк, який слугував їм замість рум’ян та помади. День у ванні — привілей заможних львів’янок Ванни з’явилися у приватних помешканнях Львова в XIX столітті. Містяни користувалися протічною водою, оскільки тоді вже працювали водогони. Для купелі використовували пахощі та речовини, які змивали бруд. Для цього вірмени привозили зі Сходу різноманітні косметичні засоби, які залюбки купували місцеві пані. У будинках заможних міщан облаштовували великі санвузли з розкішними ваннами та окремими місцями для косметичних процедур. Жінки, які хотіли підкреслити свої знатність і заможність, могли проводити у теплій ванні цілий день. У XIX столітті почала з’являтися мода на здоровий спосіб життя та відповідно – спорт. Саме тоді у Львові з’явилися перші відкриті басейни – виключно для плавання. Цікавинки від екскурсовода Марії Хорняк Марія Хорняк достеменно вивчає історію Львова, тож віднайшла деякі цікаві факти стосовно гігієни львів’ян у давнину. Продукція цеху миловарів була доволі популярною. Вони виготовляли мило зеленого, блакитного, чорного кольорів. Піна завжди була білою. Миловари також виготовляли пудру та помаду. Ними користувалися як жінки, так і чоловіки. Львів’яни самостійно виготовляли зубні пасти на основі солі та вугілля. До них додавали запашні трави та прянощі, на зразок гвоздики, мускату та кориці. Також зуби натирали грубою лляною тканиною. Оскільки лікувати зуби було доволі складно, їх доводилося видаляти. Тому конструювали протези із зубів загиблих воїнів. Ліки робили не лише аптекарі, але й цирюльники (перукарі). На початку своєї кар’єри вони стригли та робили зачіски. Згодом – вчилися виготовляти ліки, а потім – робити кровопускання. Замість дезодоранту використовували квіти та прянощі. Замість туалетного паперу застосовували листя, гобелени, мох, сіно, солому. Прибиранням сміття і нечистот, що викидали просто на вулицю, тривалий час займався кат. Він мав двох помічників, які отримували за це платню, але зазвичай виконували обов’язки не надто сумлінно. Крислаті капелюхи носили для того, аби захистити обличчя від нечистот, які періодичні виливали з вікон. Мода на високі каблуки у жінок і чоботи у чоловіків з’явилася, оскільки доводилося ходити надто брудними вулицями.