Банальність фрази, що історію пишуть переможці, важко оспорити, оскільки століттями історія писалася під чинного правителя, який переміг у міжусобній боротьбі. Звіряючись із панівною політичною силою, що безроздільно домінувала в межах держави. І обовʼязково оглядаючись на головну релігійну конфесію, яка й виконувала довший час функції державної ідеології. А починаючи з 19 століття, потрібно було враховувати політичні та ідеологічні доктрини, що переважали в тогочасних суспільствах. Майже всі ці чинники мали бути враховані істориками при написанні їхніх найбільш фундаментальних праць. Тому й залишилася недосяжною мрією теза Ранке: писати так, як це було насправді. Бо все залежало від того, хто пише, про що пише і головне, коли описує історичні події. Тобто свого роду «якість» твору залежала від врахування множинних контекстів. Те ж саме стосується й «романтичного» періоду, коли на авансцену імперій виходять націоналізми, а історики перебирають на себе роль пророків нової націоналістичної «віри». З появою модерних національних рухів історіописання радикально змінює свою функцію. Замість прославляння вінценосних правителів, видатних державних полководців та воєнних успіхів імперій, історики починають шукати національне коріння та підводити історичну базу під самостійне існування націй та їх права замешкувати територію і відповідно – на свою окрему державу. Предмет опису змінився, але не функція обслуговування. Відтоді історіописання стає інструментом в руках нації. При чому плеяда національних істориків ставить перед собою завдання «націоналізувати» його якнайдалі в минуле. Бо здавалося, хто зможе якнайдалі в глибину віків прокласти лінію національної «традиції» – того історичне право і буде найбільш переконливим. А претензії необмеженими. І байдуже, що в Середньовіччі діяв династичний принцип успадкування влади, який дуже відрізнявся, наприклад від критеріїв 19 століття. Щоб краще припасуватися до версії національної історії, почали навіть князів з однієї династії поступово наділяти рисами конкуруючих у 19 та 20 століттях народів. Династичний принцип щодо передачі й успадкування влади став все частіше поступатися в історичних творах національним моментам. І хоча це могло суперечити академічним рамкам історіописання, воно «на ура» сприймалося патріотичною публікою. Як справжня історія народу (нації), яку приховували і фальсифікували чужинські імперські еліти. З появою нових ідеологічних доктрин і масової політичної мобілізації поле діяльності для істориків значно розширилося. А завдання ускладнилося. Додалися важливі соціальні моменти. Окрім королів, аристократії, шляхти, військових, церковної ієрархії та міщан, зʼявилися селяни та робітники. А згодом «національні будителі», літератори, вчителі, правники, професійні політики та революціонери. З цього моменту історичний виклад міг залежати також і від політичних та суспільних переконань історика. Зрозуміло, що працюючи в державному університеті, заснованому правлячим монархом, для декларації особистих політичних переконань, особливо революційних, залишалося дуже мало місця. Тим більше, що існувала низка законів, які прямо обмежували ангажування до певних політичних та ідеологічних доктрин. Хіба що вчений займався розробкою концепції, яка могла бути використана для розхитування зсередини ворожої сусідньої держави. Завдяки чому й почалася у 1894 році академічна карʼєра Михайла Грушевського в австрійському Львівському університеті. Університеті специфічному, бо з польською (не німецькою) мовою викладання. З польською професурою і, що найважливіше – із завданням виховувати національні кадри для польського проєкту. Грушевський, зі заснованою під нього кафедрою, отримав унікальну можливість створити історичний гранд-наратив для української нації. Тобто підвести академічний фундамент під майбутню будівлю української національної держави. І тут контекст набуває вирішального значення. Оскільки потрібно було створити щось ледве чи здійсненне. Треба було написати таку основоположну історичну розповідь для українців, яка б їх обʼєднала і мобілізувала для майбутніх перемог. Тобто обʼєднати історією надзвичайно розрізнені середовища української культурної еліти із селянською масою. Чим перевести селян із категорії «без впливу і значення» на важливий політичний чинник. А це означає, що центральною фігурою історичного наративу від Михайла Грушевського міг бути тільки народ. Не королі, вища аристократія і шляхта, а народна маса, яка перестала терпіти соціальний, релігійний і національний гніт та взялася за зброю. Те, що поневолювачам і бунтівним поневоленим штучно «розписали» національні ролі значно пізніше, значення вже не мало. Бо історичні праці Михайла Грушевського та його школи мали промовляти до мільйонів селян по обидва боки кордону між Російською та Австро-Угорською імперіями. Де, не зважаючи на різницю політичних систем і їх ставлення до українського руху, селяни однаково зазнавали економічної експлуатації від переважно польських поміщиків. Селянам потрібно було показати приклади такої національної несправедливості, підкріпивши їх яскравими моментами з їхньої дійсності. Саме тому, для того щоб зрушити з місця національну і політичну мобілізацію, треба було виступити з осудом «польських» визискувачів. Показати, що називатися українцями можуть тільки ті, хто боровся і бореться проти поляків. Хоча і професор Грушевський, і українські партії в Галичині мали обмежене поле діяльності, усіляко оминаючи австрійський простір, та проектуючи свої моделі на українські землі в Російській імперії, основним місцем баталій залишався Львів. Відень, хоча й був найбільше зацікавлений у розширенні бази українського національного руху в імперії Романових, щоб підірвати її зсередини, не випускав з поля зору й ситуацію у своїй галицькій провінції. Де завдяки конституційним свободам український рух розвивався стрімкими темпами. І тактика, коли польському характеру автономного краю протистояв інституційно слабкий український політичний рух, а Відень втішався статусом віддаленого арбітра, почала давати збої. На зламі століть в українському русі Галичини відбулося серйозне партійно-політичне переформатування. Русько-українська радикальна партія, що стояла на принципах аграрного соціалізму, розкололася і дала життя двом абсолютно модерним структурам: Українській національно-демократичній та Українській соціально-демократичній партіям. Злиття національного крила радикалів із досить аморфними, але дуже впливовими народовцями допомогло створити найпотужнішу українську центристську партію в Австро-Угорщині. Яка завдяки своїй широкій соціальній базі почала резонно висувати автономістські ідеї: запровадження прямого виборчого права, поділу коронного краю на українську і польську частини та заснування українського університету у Львові. Варто нагадати, що все це відбувалося в коронному краї, який на законодавчому рівні мав статус польської національної автономії. І, зрозуміло, що будь-яка спроба посилення та інституціоналізації українців сприймалася поляками в багнети. Спрощуючи можна сказати, що майбутні плани поляків і українців завʼязувалися в тісний вузол протистояння, оскільки претендували на ту саму територію, обґрунтовуючи своє право тими самими історичними сюжетами. Набагато вигіднішими для поляків через те, що Річ Посполита скрізь фіксувалася як польська держава. Що адміністрація Галичини складалася наскрізь із поляків. Що у Відні засідав спеціальний міністр у справах Галичини, який також був поляком. Що чиновники переважно були поляками, а міське населення складалося в основному із поляків та євреїв. Підсумовуючи це все, можна стверджувати, що польський національний проект відродження держави був прямою загрозою для українців Галичини і не давав жодних шансів українцям. Хіба що у вигляді повільної інтеграції (асиміляції), або протистояння з неодмінною поразкою українців. Був іще один найбільш безкровний і еволюційний варіант. Шляхом зміни правил політичної гри, які полягали в запровадженні загального виборчого права, як до парламенту, так і до крайового сейму. Завдяки чому мала зрости частка політичної участі українців в управлінні краєм та державою. Збільшитися на всіх рівнях число українських урядників. Завдяки заснуванню українського університету мало початися інтенсивне формування кадрів та інтелігенції. Попри польський спротив, всі ці тенденції чітко окреслилися вже після 1907 року, коли відбулися перші парламентські вибори після скасування куріальної системи і запровадження прямого, загального виборчого права. Що брутально перервав вибух Першої світової війни у 1914 році. А поки що серед політичного інструментарію українців залишалися масові сільськогосподарські страйки та обіцянки Відню, що разом зі своїми наддніпрянськими братами, з якими вони творять один народ, вони можуть розвалити державу Романових. Саме через це Відень почав все більше зважати на український рух. Хоча його і відстрашувала популярність радикальних соціалістичних ідей серед українського населення. В цьому ключі цікаво, що народницька історична концепція Михайла Грушевського, базована на бунтах і повстаннях селян і козаків і, яка майже виключала згадки про шляхту та демократичний характер старої Речі Посполитої, не могла не вступити в свого роду конфлікт із політичною культурою галицьких українців. І не тільки через несумісність історичних сюжетів таких як «православність» козаків і поголовна приналежність галицьких українців до Греко-католицької церкви. Цей конструкт не міг бути обʼєднуючим чинником, хіба що тільки його виразно антипольська частина. Сконструйований професором Грушевським наратив суперечив природі українського політичного руху в Галичині. Оскільки він базувався на повстаннях, насильстві і незаконному захопленні влади та майна. Революційний характер сконструйованої національної історичної розповіді докорінно розходився з політичною культурою галицьких українців. Через те, що в проводі усіх трьох політичних партій переважали правники, і що важливіше – діючі адвокати. Для яких тільки чинна влада могла бути джерелом для влади нової. А це означає – жодного революційного повалення існуючої влади, ніякого незаконного відчуження приватної власності, а тим більше збройного терору. Про цей свого роду ментальний конфлікт між Михайлом Грушевським та основами української галицької політики дуже цікаво розповідає історія відносин історика з Іваном Франком та оцінками діяльності Української національно-демократичної партії. Зокрема, якщо в 1899 році професор Грушевський бере активну участь у підготовці програмних документів УНДП, то вже буквально через кілька років він нещадно їх критикує. Піддає нищівній критиці програму і тактику партії та вступає ледве не у прямий конфлікт з Іваном Франком, який залишається на національній платформі. В 1904 році Грушевський пише статтю «Галичина і Україна», в якій заявляє, що дорога, якою розвиваються український галицький рух, є хибною. Що вона аж ніяк не співвідноситься з українським рухом Наддніпрянщини. І підсумовує, що якщо його не уніфікувати, свого роду не «українізувати», то на виході ми отримаємо два народи. Так як це сталося із сербами і хорватами, які мали спільне етнічне коріння, але релігія, історія і відмінні політичні практики привели їх до рівня різних народів. Тобто для Грушевського галицькі українці були недостатньо революційними і витрачали дорогоцінний час на легітимістські «забави». Це вказує на те, що виразно антипольський характер мала не тільки історична платформа, розроблена Грушевським для української нації, але і його політичні погляди. Вважаю, що потрібно бути дуже обережним в оцінках історичної концепції Грушевського та його виразно соціалістичних поглядів. Здається, іншими вони і не могли бути. Вже хоча б з огляду на те, що йому довелося творити український мета-наратив, розраховуючи на увагу хоча й величезної, але однієї соціальної верстви – селянства. Звідси і народницький характер цієї концепції, і особистий соціалізм Михайла Грушевського. Але, враховуючи цей контекст, не можна залишити поза увагою співзвучність його сюжетів основним положенням російської імперської історіографії. Яка також мала виразний антипольський характер. А це своєю чергою «закодувало» український рух на боротьбу проти поляків. Забрало в українців право на історію Речі Посполитої. Вилучило з історії українську і локальну шляхту. І звело історію українців ледве не виключно до «невдах і різунів». Помістило українські державницькі змагання у свого роду прокрустове ложе класових схем. Зведення до яких ніби переконувало, що українські державницькі аспірації є марними. Дійсно марними, бо ні в 17 столітті, ані тепер важко собі уявити державу з одним соціальним станом – селянами. Важко уявити соціальну справедливість і функціонування такої держави. Саме тому, попри концепцію «безкласовості» української нації та теорію «єдиного потоку», радянські історіографія та пропаганда так легко імплементували наратив Грушевського, злегка підправивши його поправками на класову боротьбу. Звідси й згода на те, щоб козацькі повстання назвати національно-визвольною боротьбою українського народу. Звідси ж і «навіки разом» у виді Переяславської ради. Оте «навіки разом» вартувало б інтерпретувати, як завжди разом з росіянами проти Польщі і ненависного Заходу з їх демократією, недоторканістю приватної власності, приматом права і дотриманням прав людини і громадянина. Ця концепція виключає Україну з європейського контексту і прирікає жити за принципами авторитаризму та деспотії. Саме тому українці мають негайно взятися за реконтекстуалізацію своєї історії. Що зробити надзвичайно складно в умовах кривавої війни за свою екзистенцію. Важко ще й тому, що значна частина істориків (якщо не переважаюча) мислять в категорії інструменталізованої історії. Коли історія не є до кінця наукою, а засобом патріотичного виховання. Де сучасники мають взоруватися на історичних персонажів з минулого. Завдячувати їм своїм сьогоденням. Забуваючи, до якої біди може приводити сліпе слідування ідеологічним доктринам і навіть некритичне дотримування канви національного історичного наративу. Про вплив революційних наддніпрянців на галичан-легітимістів та про появу ідей радикальних націоналістів на Заході України, а також про причини їх антипольської спрямованості читайте у наступних статтях циклу. Стаття підготована в рамках проекту "Українсько-польське минуле: реконтекстуалізація і виклики часу". Проект співфінансується Центром Мєрошевського в рамках ІІ Відкритого Конкурсу.