Євген Семенців — військовий 42 окремої механізованої бригади. У червні 2023 року за власним бажанням мобілізувався до Збройних Сил України. У листопаді того ж року поблизу села Андріївка на Донеччині боєць втратив ногу. Зараз Олексій вчиться ходити на протезі, проходить курси програмування та англійської мови, щоб опанувати цивільну професію. Протез для Євгена вдалося придбати завдяки виставці картин українських художників "Незламні" (Прага), яку організував БО "Благодійний фонд Козицького". Про реабілітацію та протезування в Superhumans Center, порятунок побратима-литовця під обстрілом і доступність суспільства для людей з інвалідністю Євген Семенців розповів в інтерв’ю LVIV.MEDIA. Як почуваєтеся зараз після протезування? Набагато краще, ніж до. Звикаю до ходьби по-новому. Коли отримали протез? Минулого місяця. І як ваші успіхи в ходьбі? Наскільки складно було опанувати протез? Мій фізіотерапевт казав, що я доволі швидко зловив основні моменти та навчився ходити. Але, звісно, були деякі труднощі. Протезування відбувалося в Superhumans Center? Так. Про які труднощі йдеться, якщо можете розказати? Передусім це фізіологічно: були проблеми з куксою, адже коли я одягав протез, утворювалась мінігематома, і я не міг тривалий час бути в протезі. Тому ми починали з п'яти хвилин, потім я знімав протез, відпочивав. І так ми постійно нарощували час потроху нарощували, аж потім я вже міг і годину ходити. Місяць як у вас уже є протез, а скільки до цього пройшло часу після поранення? Поранення я отримав 11 листопада. П’ять місяців. Як зараз почуваєтеся вже з протезом? Які емоції маєте? Супер, наскільки це може бути. Можу ходити без допомоги милиць, це дуже радує. Не треба на кріслі колісному їздити. Ви отримали поранення під Авдіївкою? Узагалі ні, це було в Донецькій області в населеному пункті Андріївка. Я читала вашу історію, і там ішлося про те, що ви виходили рятувати іншого вашого побратима, військового легіонера, який приїхав з Литви. Можете більше розказати? Якщо буду зовсім заглиблюватися в деталі, то буде дуже довго. Якщо коротко, то побратим отримав поранення й поступив наказ, що потрібна евакуація, мені сказали це зробити. Я вже підозрював на той час, що будуть не найкращі наслідки, бо там всюди переважно поле. Немає де сховатися ні від дрона, ні від обстрілу, просто чисте поле. І це ще одному добре йти полем: можна побігти, десь впасти, а з пораненим куди? І це дуже було складно. Починали ми евакуацію вдвох з його побратимом, теж литовцем. Ми буквально метрів 500, може чуть більше, пронесли його. Вдвох дуже важко було це зробити. Хто б там що не казав, які вони герої, що власноруч одного витягають, це трішки неправдиво, мені здається, але все може бути. Потім нам прийшла на допомогу група евакуації з чотирьох осіб. Тоді ми вже вшістьох пішли, не зупиняючись, нормальний темп набрали. Але нам три кілометри треба було йти до точки евакуації. На всьому шляху над нами був дрон, який по нас коригував вогонь ворожого міномета. Також скиди були, гранати скидали по нас. Це дрон уразив евакуаційну групу чи ворожий міномет? Це саме був міномет. Хоча були й дрони-камікадзе, ці дуже відомі, зараз популярні. Наше щастя, що обидва, які за нами летіли, не влучили. Міномет довгий час не влучав, але нам залишалося близько 300 метрів до точки евакуації, тут ми робимо пару кроків, і міна прилітає поруч. Одразу ціла група падає, крики. З нас сімох усі отримали поранення, крім одного. Ви одразу зрозуміли, що ноги не буде? Так, в мене відразу була неповна ампутація. Щоправда, вона на чомусь трималася, але вже не було кісток і вени були перебиті, там вже була критична кровотеча. Тому я подивився, і в мене одразу в голові проскочило, що треба буде на протезі ходити, бо ногу назад вже ніяк не пришиєш. Але я розумію, що правильно накладений турнікет врятував вам життя. Так, побратим швидко зреагував, наклав турнікет. Спочатку на одну ногу, бо там було явно видно, що потрібно, а на другій під штаниною не було видно, що вона теж доволі сильно поранена. Аж потім, коли одяг просякся кров'ю, стало зрозуміло, що треба ще й другий турнікет накладати. А що з цим литовцем, якого ви евакуювали? Я не можу знати, тому що він з іншої бригади. Я впевнений, що з ним все добре, він цілий. Після поранення, можливо, має якісь травми. Але він вижив? Я думаю, що так. Чи довго відбувалася потім евакуація з поля бою в госпіталь? І коли рідні дізналися про ваше поранення? Евакуація тривала доволі швидко, адже автомобіль вже їхав: він мав цього литовця забрати. Просто кількість пасажирів трохи збільшилася. Тому коли нас всіх підкосило, десь за хвилин 15-20 цей автомобіль був біля нас. Це був якийсь джип, нас туди закинули як мішки з картоплею. Все бігом, бо під обстрілом немає коли церемонитись. Потім ще була пересадка в спеціалізовані медичні автомобілі, де нам медики вже надавали першу допомогу. І десь за годину 40 мене вже доправили у перший стабілізаційний пункт. А потім напевно був госпіталь у Дніпрі? Був ще один стабілізаційний пункт, я це дізнався аж потім з документів. Я думав, що лише в одному був. Мене в реанімацію привезли, там вже під наркозом втратив свідомість. Потім десь під вечір прокидаюся й думаю, що я в тому самому госпіталі. А мені кажуть, що ні. Хоча ні, це я потім прочитав. А звідти вже в Дніпро перевезли. Рідним колись сказали про поранення? Одразу того ж дня написав. У мене з собою нічого не було, бо з мене весь одяг по дорозі зрізали. Я позичив телефон у сусіда по палаті. Знайшов у соцмережах всіх. Мамі, здається, перший написав повідомлення, що так-то, такі справи. Мама, напевно, дуже тяжко відреагувала. Звісно. А як ви обрали Superhumans Center? Чому саме в цей заклад звернулися по реабілітацію та протезування? Через те, що багато хто його радив. Мій командир взводу десь чув про нього, і відразу почав комунікувати зі мною, підшуковувати заклад після поранення. Однокласник у мене теж служить у Збройних Силах, бойовим медиком. Він теж чув про Superhumans Center. І в Інтернеті я гуглив, і сам дивився, що за відгуками й за всім, напевно, це найкращий варіант. Ви щось платили за протезування? Ні, зовсім нічого. Скажіть, як для вас почалося 24 лютого 2022 року? На той час я жив в Івано-Франківську на орендованій квартирі з дівчиною. Вона раніше вставала, бо раніше на роботу збиралася. І тут вона прокидається, десь година шоста, і каже: «Женю, вставай, війна почалася». Я їй: «Як війна? Не може такого бути». Потім почали відео дивитися, потім ще ракета прилетіла в Івано-Франківськ, і стало зрозуміло, що це не жарти. Коли ви доєдналися до Сил оборони? Я мобілізувався восьмого червня 2023 року. Це за повісткою було? Ні, я сам прийшов у військкомат. А що змотивувало? Я взагалі хотів від початку повномасштабного вторгнення, але були свої причини. Так склалося, що я протягнув трохи часу, і потім все-таки зробив те, що думав. Чому саме 42 бригада? Просто так попало. У нас був відбір після місяця навчального курсу молодого бійця, скажімо так. З різних бригад приїжджали представники. Приходили як покупці на базарі: «Нам потрібно стільки людей таких-то». Деякі бригади проводили серйозніший відбір. У цю бригаду потрапив на фарті. А чому на фарті? Класна бригада, чи як? Я би не сказав, не надто класна. Узагалі я прийшов, коли був відбір у спецпідрозділ «Kraken», але щось пішло не так. У нас був навчальний взвод, 30 хлопців, всіх позабирали. Лишилося нас двоє: я й ще один побратим, якого якраз мали у «Kraken» забирати. Ми чекали, ніхто до нас не приїжджає. І тут в один прекрасний день приходять представники 42-ї бригади й кажуть: «Усе, ви йдете з нами». І ми йдемо. Які у вас були завдання в бригаді? Ви були інструктором, чи командиром, які мали завдання? Я потрапив у роту розвідки. Був розвідником-оператором. В обов'язках моїх була розвідка, спостереження. Що бачили про росіян? Яке у вас склалося враження вже коли ви попали на військову службу й виконували безпосередньо свої завдання? Важко цензурно висловитися. Не найкраще враження. Як би ви їх описали? Це люди, які не мають своєї волі. Вони звикли жити рабським життям, чекати постійно, що щось там зміниться. На заході України — Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська область — у більшості розуміли, що Росія — це ворог. Після 24 лютого це усвідомлення прийшло на територію всієї нашої країни для більшості наших громадян. Для вас Росія і росіяни після 24 лютого наскільки змінилися? До 24 лютого у мене ще навіть були деякі пісні російською мовою, але після 24-го лютого я вже повністю від цього відмовився. Не хочу нічого мати спільного з цими людьми. Що буде означати перемога для вас? Один військовий сказав дуже влучно, що перемоги як такої бути не може, оскільки загиблих вже не повернеш. Тому ось так. Хотілося б, звісно, повернути всі наші території, щоб люди могли повернутися жити у свої домівки. Ви підтримуєте контакти зі своїми побратимами? Звісно. Який зараз настрій у хлопців? Настрій у хлопців двоякий: водночас бойовий і трохи вони засмучені були. Не в усіх бригадах все так добре, як, наприклад, в Азові. Є такі бригади, як моя, де не так все добре із забезпеченням чи ставленням до людей. Різні моменти бувають. Ви зараз після проходження реабілітації й після протезування які маєте плани? Чим хочете займатися? Узагалі я планував повернутися на службу, але з таким пораненням я розумію, що фізіологічно там нічого не можу зробити. Хіба що інструктором, але наставництво — це не для мене. Якщо повертатися, то тільки на передову. А за своїми фізичними можливостями зараз бачу, що це, скоріш за все, неможливо. Тому зараз я проходжу курси програмування та курси з англійської мови й пробуватиму потрапити в цю галузь. Може ще спробую піти на курси з пілотування дронів. Можливо, я зможу в цьому напрямку працювати. Ви маєте на увазі здобути навички й це використовувати в цивільному житті чи на фронті? На фронті, звісно. Після протезування як ви бачите, наскільки зараз суспільство готове бути доступним до людей з інвалідністю, з протезами, до людей на колісних кріслах? Чи є нам ще куди рости в плані доступності? Звісно, видно, що суспільство вже більш звикле до людей з протезами чи до людей на колісних кріслах. Так само доступність: більшість закладів стараються зробити пандуси, чи якісь поручні, щоб було легше потрапити до них. Однак завжди є куди рости. Дякую вам, що погодились на інтерв'ю. Хай вам все вдається!