«Життя є прекрасним. Якщо кожен день жити в страху, то навіщо таке життя?» — військовий 80-ї бригади Михайло Варварич про втрату ніг на війні

Військовий 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Михайло Варварич у травні 2022-го року втратив обидві ноги в селищі Білогорівка на Луганщині. Після ампутації він пересувається на протезах, на них зробив пропозицію своїй дівчині та одружився. Зараз військовий звільняється зі служби та шукає своє місце в цивільному житті. Про бажання стати десантником, зневіру українського суспільства в армії та реакцію коханої на ампутацію Михайло Варварич розповів в інтерв’ю LVIV.MEDIA.

Як ви зараз, як себе почуваєте?

Вже минуло майже два роки від початку поранення, я почуваюсь, в принципі, добре. Моральний стан хороший. Зараз переважно розв’язую різні проблеми з паперами — оце звільнення зі служби, проходженням МСЕК (медико-соціальної експертизи — ред.).

Пане Михайле, для вас війна, напевно, не стала несподіванкою в тому контексті, що ви кадровий військовий. Ви були контрактником, якщо я не помиляюся, ще у 2016 році.

Повномасштабна війна застала мене коли я вже мав звільнятися. Я вже проходив ВЛК, тому що 26-го лютого у мене закінчувався контракт. 26-го лютого мала бути субота, тобто в четвер — початок повномасштабної, а в п'ятницю я б мав вже звільнитися. Я вже був, можна сказати, наполовину цивільною людиною — вже подумки в цьому всьому. Але тут до мене зранку подзвонив товариш, сказав, що вже Київ бомблять. Тоді я зібрав речі й побіг відразу в частину, з самого ранку, щоб зібратися, спитатися, коли буде можливий виїзд до товаришів, до побратимів, до свого підрозділу, щоб вернутися з ними та вступати в бій з агресором, який напав на нас.

Ви були у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді, десантник. Ви завжди хотіли стати десантником?

Так, в мене батько служив теж у десанті, і так само мамин брат. Якщо йти служити, то хотілося в якісь елітні війська, і у 80-ту десантно-штурмову бригаду, адже вона відома. У мене батько ще в Хирові служив у 80-й, тому завжди хотілося туди. На контракт тоді не було набору, не міг туди потрапити, але коли я потрапив в учебку, то там почав готуватися. Була можливість, що приїдуть, що можна пройти відбір і туди поступити. Кинув курити, адже тоді ще курив. Почав фізично себе гартувати, займатися зранку, бігати. Там підйом був близько 5.30. Я вставав десь о п'ятій ранку, щоб піти побігати, трошки на бруси, на турнік, щоб підтягнути себе фізично. І радий був, що мені пощастило: коли вони приїхали, я нормативи склав і туди потрапив.

Який для вас став переломний момент, коли ви точно зрозуміли, що станете військовим?

Я ще в дитинстві інколи думав про це, ріс на дитячих воєнних фільмах. Інколи задумувався про те, щоб піти в армію. Потім були моменти, що не хотілося цього всього. Але саме такий момент, коли я зрозумів, був у Харкові. Я вже розказував не один раз про це, що просто почув розмову військового, який приїхав звідтам (з фронту — ред.). Це був десь 2015 рік, тоді були важкі бої, у 2014 – 2015. І люди, які поверталися звідти, не розуміли, як це може бути два світи. Ніби одна країна, ніби мають всі воювати. Харків досить близько був до фронту, і там живуть всі байдужі, так ставляться до цього, а тут люди повертаються зовсім з іншого світу. 100 – 200 кілометрів різниці, а життя зовсім інше. Там вже ніхто не думає про те, що війна, бойові дії, що товариші вмирають.

А зараз ви як бачите, у нас теж два світи?

Я півтора року був за кордоном. Я був в Америці на протезуванні, потім — в Польщі на реабілітації. І от в Україні я зараз тільки близько двох місяців.

Дуже багато чого змінилося, наприклад, ставлення людей. Я розумію, як було на початку, коли я прийшов в частину. Я жив недалеко від своєї частини, зранку встав, а біля КПП вже була купа людей, які йшли, були замотивовані, адже знали, що є один ворог і потрібно його знищити, відсторонити від України. А зараз дуже багато людей вважають, що «це не моя війна, ми нікого туди не посилали, воно нам не потрібне». Дуже багато людей змінилися, їхні думки змінилися. Я розумію, що багато чого на це вплинуло. Однією з причин цього є влада. Це є влада, яка в нас стоїть зараз і не показує своїм прикладом, що Україна в єдності, що ми всі робимо це заради одної перемоги.

Також я побачив — можливо, я правий, можливо, ні, — що дуже багато зараз в медіа закидують того, що хочуть розсварити військових і цивільних. Отакі фрази закидують як «я б йому коліно прострелив, якби він з машини вийшов», чи ще щось. На мою думку, потрібно народ і військових гуртувати, щоб вони були разом, а не розсварювати. Я не розумію, навіщо це все діється, говориться, в медіа запускається, до чого це все ведеться. Як можна нацьковувати одних на інших, а потім дивуватись, а чому ті не хочуть туди. Людина має сама захотіти туди прийти замість того, щоб ці два роки повномасштабної та взагалі 10 років війни створювати якісь умови для того, щоби люди йшли в армію, щоб вони бачили якесь нормальне забезпечення. А вони все роблять навпаки.

На мою думку, це в нас дуже великі проблеми у владі. Не на самому верху,  а в кожному етапі. Є прогалини, де ніхто нічим не займається. Дуже багато всякої корупції в армії з харчами, з формою. Багато чого йде в медіа, але ніхто не бачив винних. І дуже багато людей просто зневірюється в цьому. Більшість цивільних людей буде думати: «За що я буду йти воювати, щоб вони там просто дерибанили?».

Однак тут треба зрозуміти й інших. Військові, які зараз на фронті, які вже отримали поранення й зараз не воюють, ми йшли не заради того, щоб в цивільному житті, хтось там крав. Ми так само цього не хочемо, і ми не захищаємо їхні статки чи ще щось. Ми захищаємо свою землю, свій народ, який там.

Не знаю навіть, чому, але люди забувають, що там робилося, як когось катували в підвалах чи розстрілювали. Вони починають думати, що йде війна просто за кошти. А ця війна не йде за кошти чужих людей. Ця війна йде в першу чергу за території та за людей, яких треба витягнути звідти. І треба розуміти, що багато хто звідти поїхав, а багато хто не може поїхати — людина, яка жила там все життя, має свій будинок, якусь роботу. Більшість нашого народу живуть, і все вкладають у свій будинок: моя хата — моя фортеця. І людина не знає, куди вона буде їхати. В неї немає нічого, немає коштів, бо в нас не такі зарплати, що ми можемо собі щось відкладати, і після того кудись виїхати, тому дуже багато проблем в цьому всьому.

А як ви ставитеся до цієї тези, що, «прийдуть хлопці — порядок наведуть»?

Тут така двозначна думка. По-перше, не потрібно ніколи скидати все на отих хлопців. Є хлопці, які замучені, вони не хочуть нічого, вони хочуть просто відпочити. Він іде у відпустку, чи в нього поранення і його вже звільнили зі служби, і людина просто хоче трошки відпочити морально й психічно. Вона хоче відпочити, щоб їй нічого там не казали, не стикали. І там досить на твої плечі навантажили: захист Батьківщини, захист громадян. Ти думаєш приїхати сюди хоч трошки розвіятися, а тут «військові приїдуть, вони наведуть порядок».

Ще якийсь один військовий може напитися, чи ще щось, або десь випити, і ніби всі військові погані. Проблема в тому, що в нас більшість як військових, так навіть депутатів чи простих людей, судять по одному. Так було завжди ще до повномасштабного. Побачили одну людину, і якщо вона прив’язана до чогось, то, значить, всі в тій сфери погані.

На жаль, так. Навіть оця теза, що депутати не воюють. Я розумію, що не всі депутати воюють, але є ті, які воюють, і, на жаль, ті, які загинули. Ми перед інтерв'юю згадували Віталія Свінціцького. Він колишній депутат міської ради, був в АТО. Після повномасштабного вторгнення він пішов служити теж у 80-ту, був у вашому підрозділі. Я навіть пригадую, коли Віталій приїжджав у відпустку. Після вашого поранення він допомагав збирати кошти на ваше протезування. А виходить так, що в нас всі депутати погані. Очевидно, вони склали собі таке реноме, але все ж.

Є дуже багато людей, які віддають свою душу і тіло своїй улюбленій справі. Повернемось ще до запитання, чи мають військові наводити порядок. Є військовий, який прийшов звідтам, і він втратив ногу, чи руку, чи в нього якісь інші проблеми, через які він звільнився. Якщо він має бажання допомагати суспільству, наприклад, повертати ветеранів до життя, щоб вони могли знайти собі місце в цьому суспільстві зараз, то я б сказав, щоб таких людей чим більше залучали й до місцевої влади, і до сільських влад повсюди. Це було б дуже добре.

Якщо людина вже на пенсії та має чітке поняття, що вона хоче далі допомагати, просто не може наразі це робити на фронті й хоче це робити у мирному житті, то я думаю, що для влади це було б цілком добре. Таких людей би залучали у місцеві вибори, тобто, вони будуть приходити у львівську організацію, і брали б повсюди таких людей, які прийшли й знають, що до чого.

Велике питання в тому, щоби люди, які повертаються, знайшли своє призначення, свою ціль, у мирному житті, у мирному суспільстві. Я розумію, що це дуже важко, коли ти повертаєшся. Особливо, якщо в тебе нікого немає, ні дружини, ні нормальних друзів, якщо ти кудись переїхав, то дуже важко повертатися в суспільство.

Ще до цивільних: якщо вони бачать, що людина повертається, якщо вона інколи вживає алкоголь, чи ще щось, то не потрібно з ним сваритися. Потрібно цю людину зрозуміти, прийти до неї, поспілкуватися, дізнатися, в чому проблема, якось допомагати, звертатися до якихось органів.

Ви для себе зараз знайшли ціль в цивільному, мирному житті?

Чесно сказати, у мене є деякі роздуми. Багато планів, але переважно я ще в роздумах, де себе подати, чим саме зайнятися, де я буду більш корисний, де можу допомогти. От такої конкретної відповіді ще немає, адже зараз я займаюся всім для того, щоб повністю стати вже цивільною людиною. Зараз якраз я вже повністю звільнюся зі служби, проходжу МСЕК, адже трошки треба часу, щоб пенсію собі зробити. Я думаю, це все займе місяць часу. А далі — планувати своє життя й насолоджуватися ним. Як би воно не було, в який би важкий час не було, але так само треба жити.

Дуже гарна фраза — насолоджуватися життям. За моїми спостереженнями, і я, звісно, можу помилятися, в багатьох цивільних зараз є «не на часі». Не на часі народжувати дітей, не на часі одружуватися, не на часі починати якусь власну справу, чи зводити будинок, бо війна, бо «не на часі». А ви, людина, яка пройшла пекло війни, втратила дві ноги, кажете насолоджуватися життям.

Життя, яке б воно не було, є прекрасним. Якщо кожен день жити в страху, що він може закінчитись, то навіщо таке життя? Щодня потрібно просинатися з посмішкою й дякувати Богу, що ти живий, тобто йти, нести цю радість іншим людям, а не ходити з похмурим лицем. Життя продовжується, як не крути. Треба дякувати нашим захисникам, допомагати їм, донатити, допомагати ветеранам, які зараз вертаються з фронту і яким потрібна наша допомога, і не забувати жити своє життя. Ми не знаємо, коли наш кінець настане, тож відкладати життя немає часу.

Ми вже згадували частково, що вам збирали гроші на протезування. Як це все відбувалось?

Протезування моє відбувалися в Америці завдяки фонду Revived Soldiers Ukraine. Цьому фонду я дуже вдячний, протезний там один з найкращих в Америці. Це я скажу, адже я пробував протезуватися і тут в Україні. Там протезування одне з найкращих, зараз вони дуже багато хлопців беруть для себе. Українцям, в яких дуже висока ампутація, дуже важко в Україні щось зробити, запротезувати.

В Україні перша проблема — це фінансування. Україна не виділяє достатньо коштів для нормального протезування. За кошти в Україні я не можу собі поставити нормальні коліна.  Друге — тут немає нормальної реабілітації, а якщо вона і є, дуже багато зараз людей, які її потребують і не вистачає не всіх часу. Дуже мало часу на одну людину буде даватися. Третє — щоб протезуватися у Львові, мені потрібно було знайти собі машину з Трускавця, поїхати до Львова. Мені дали протези, я поїхав назад в Трускавець, це 100 кілометрів сюди, 100 кілометрів назад. Там подивитися, спробувати, чи воно мені підійде. І отак щоразу, якщо у мене щось стається, я дзвоню, записуюся до них, вони мені говорять за тиждень чи за два приїхати. Це все купу часу буде займати, і ти до ладу не можеш ні ходити, ні нічого, адже біля тебе мають ходити, дивитися, як, що, до чого підкрутити.

В Америці зовсім по-іншому. Там великий центр для реабілітації, я зранку туди приїжджаю, і я до вечора там. Я постійно ходжу, вони мені щось підкручують, ще щось дивляться, і все. Воно все набагато швидше, якщо це все в одному місці, і реабілітація, і протезування, і протезисти відразу біля тебе цим займаються. А в нас зовсім по-іншому: в такий великий центр, як, наприклад, Великий Любінь, протезисти приїжджають, можливо, раз на тиждень чи два, коли потрібно. А це має бути щодня, щоб щось тобі там підкрутити, чи ще щось поміняти, і воно має бути на постійній основі.

На мою думку, зараз багато людей потребують протезування, а більшість протезних повиростали заради того, щоб заробити коштів, а допомоги вони жодної не дають. Вони купили за кордоном протези, тобі дали, більш-менш зліпок зробили, чи ще щось, і все, йди вчитися ходити сам. А мають бути програми, де багато людей буде залучені в цьому. Мені дуже подобається, як зараз працює, наприклад, Superhumans Center , те, що вони відкрили. Я дивлюся, вони дуже багато людей ставлять на ноги, допомагають, і це все залежить від людей, які в організації будуть працювати.

І є ще одна проблема. Дуже багато цивільних загадуються6 над цим питанням: коли ти йдеш на війну й, наприклад, втрачаєш руку чи ногу, чому потім ти або фонд, має збирати кошти на твоє протезування? Якщо зі мною це сталося, чому мене не можуть забезпечити найкращими протезами, обслуговуванням, оцим всім? Чому я чи фонд, маємо цим займатись? Чому прості люди мають збирати на це кошти?

Якщо в тебе немає друзів, хто тобі допоможе, або ти не вийдеш на якісь фонди, які тобі допоможуть з перельотами, з проживанням, якщо ти їдеш за кордон, чи з тим самим протезуванням, з коштами, то ти залишаєшся сам на сам. Більшість людей це все бачить, і як ти потім можеш після цього хотіти йти воювати, якщо ти розумієш, що ти просто лишишся сам на сам з тим всім. Де тут допомога, де тут підтримка?

І тут просто потрібно зробити так, щоб заохотити, забезпечити повністю ветеранів. Коли я був в Америці, там були з Ізраїлю двоє військових і ми з ними спілкувались. В Ізраїлі є така система, що якщо ти, наприклад, отримав поранення чи ще щось, то тебе нормально забезпечують, ти маєш хорошу пенсію, ти собі ні в чому не відмовляєш. Там є навіть таке, що якщо, наприклад, ти загинув, але тебе є дружина й діти, то твоя дружина буде отримувати твою пенсію до кінця, поки вона ще живе, так само й діти. А в нас немає цього всього, і в більшості людей лишаються сам на сам. Так, дадуть якусь пенсію, і порівняно з цивільними пенсіонерами це більш-менш нормальна пенсія, але потрібно дещо інше, щоб більш-менш повноцінно жити.

От, наприклад, взяти мене. В мене немає двох нижніх кінцівок, і щоб я більш-менш повноцінно жив, мені потрібна машина. Це першим ділом, без машини я нікуди. Машину потрібно постійно заправляти, а якщо щось там з нею сталося, то ремонтувати. Машина — це основне. Так само житло, чи ще щось. Є така програма, що ти можеш стати на квартиру, от це все приходить з часом. Є велика проблема, оця прогалина, на мою думку, з моменту, коли тебе звільняють і ти починаєш проходити МСЕК, і оцей весь період до пенсії.

Тебе звільнили, ти не отримуєш ніяких коштів. Щоб ти мав кошти, ти їх відкладаєш, оскільки ти розумієш, що їх лишиться приблизно на три місяці, можливо пів року. От прогалина — за які кошти тобі треба жити? Зберігати щось. От, і ти розумієш, що зараз залишаєшся без зарплати. А ти маєш їздити постійно — там документи взяти, там довідку, туди поїхати, і це все час і кошти. Поки ти собі зробиш пенсію, поки МСЕК групу визначає, і ти в пенсійний їздиш, все це з документами час займає. І поки є ця прогалина, ніхто тобі до ладу не допоможе. Є люди, які живуть далеко, і їм ще довше їхати. Це все залежить від того, що немає нормального проходження цієї системи, щоб тобі допомогли.

Мені пощастило: в мене є хороша красива дружина, яка мені допомагає з документами, бо я ніколи не любив документів. Вона зараз їздить на машині, вона мене возить, тому що мені потрібно зараз переробити машину на ручне управління. І дякую своїй дружині, що вона мені завжди допомагає в цьому всьому, і мені є опора. Багато людей, хто лишився без дружини, їм набагато важче, ніж мені. Чесно сказати, ця система не до кінця продумана, хоча в нас 10 років війна й 2 роки повномасштабна, а до пуття нічого і не змінилося.

Так, на жаль, ми тільки зараз почали говорити про протезування, про проблеми, які виникають після війни та про повернення наших військових до цивільного життя. Ви згадали про свою дружину. Мабуть, багато хто з наших читачів бачив ваше освідчення. Це вже був момент, коли ви лишились без кінцівок. А коли ви їй сказали, на той момент — своїй дівчині, що у вас страшне поранення?

Взагалі до повномасштабного вторгнення я мав звільнятись, а вона закінчила навчання в Рівному й переїхала до мене. Разом ми прожили з нею тільки чотири дні у квартирі у Львові, і почалося повномасштабне. Вона ще не була знайома ні з моїми батьками, ні з ким. Почалася війна, я пішов в частину відразу, спитав, коли можна буде поїхати до товаришів. Мені сказали, що в цей же день увечері. Я сказав: «Добре, я їду тоді до дівчини, ми зберемо її речі», і відвіз її до себе додому. Вона якраз познайомилася з моєю мамою та сестрою. Я залишив її там, тому що це безпечніше, бо вона сама з Хмельницької області.

Перший місяць вона була там, а я поїхав туди (на фронт — ред.). Коли була можливість, ми з нею спілкувались, а сказав я їй на другий день, коли вже була ампутація у Бахмуті. Зі всього, що в мене лишилось, я не знаю, чому в мене вцілів телефон, яким чудом. Він в мене був в нижній кишені в штанах, на ньому є тріщина, але він вцілів. І на другий день я їй подзвонив і сказав, що така тут ситуація. Вона мені спочатку не вірила. Я казав: «Якщо маєш бажання піти від мене чи ще щось, я все розумію». Не кожна людина на це погодиться, бо це важка робота — витерпіти мене, можна сказати, такого старого буркуна, якому то не підходить, інше не підходить. А вона сказала: «Ні, ми будемо разом, все разом подолаємо», за що я їй дуже вдячний і люблю її дуже сильно.

Ви сказали, що якось телефон вцілів, і це диво, напевно, тому що, я знаю, що ви підірвалися на міні.

Я ногами вже не міг нічого. Все, що мені лишилось — це гаманець. Він був повністю прошитий осколками, і там паспорт мій і всі картки. Телефон залишився, я не знаю як, але він витримав той осколок і залишився цілим. До речі, ще досі з ним ходжу. Не хочу міняти, щасливий.

А евакуація, у вас скільки часу відбувалось?

Довгий період. Так щоб в лікарню я потрапив, це десь близько чотирьох годин.

Ви отримали поранення, підірвалися на міні на Луганщині, так?

Так, це була Білогорівка, це було на переправі. Тоді ще у 2022 році там була переправа, де близько 100 одиниць російської техніки тоді переправлялися. Ми її нищили, а потім вже заходили туди на переправу, і там ми підірвалися групою на ОЗМ-72 (осколкова загороджувальна міна — ред.).

Проблема в тому, що ти туди ніяк не заїдеш, бо там три кілометри лісу й усе заміновано повністю. Поки вийшли, поки викликали групу евакуації, щоб до нас підійшла, поки винесли, поки довезли машиною, це ще дві години. Звідти ми їхали в Бахмут, вже було темно, дорога повністю обстрілювалася, і це багато часу займало.

У вас було важке поранення, що вам врятувало життя? Це правильно накладений турнікет, чи допомога побратимів?

Я не знаю, що саме мене врятувало. Я думаю, Господь врятував мені життя. Думаю, що це він, тому що в мене є ще плани на це життя, щось робити, допомагати людям. Поки мене везли, я три рази втрачав свідомість, тобто вже відходив на той світ. Потім мене вже за пару днів доставили до Львова і я ще тут місяць в реанімації пролежав. Я думаю, що це Господь допоміг, мені. Не без побратимів, звичайно, які мене звідти витягли, але доля — це було його, я думаю.

Дуже багато в мене хороших товаришів воїнів, які були ідеальні у своєму. Вони займали перші місця на всіх змаганнях по всьому, але війна — це не змагання.

І я думав собі так, що люди, які загинули, вони вже заслуговують на краще життя, а я — наполовину, можна сказати. Значить, я ще маю виправити свої життєві ситуації та стати кращим, щоб повернутися туди до них.

В одному інтерв'ю ви сказали, що у 2016 – 2018 роках ви думали, що якщо станеться поранення, то ви не хочете бути тягарем для своїх рідних. А от коли ви отримали поранення, то сказали, що у вас була дуже велика жага вижити.

Коли я підірвався, я тоді зрозумів, що ніг в мене вже не буде. Коли я пробував ворушити ними, я вже не міг нічого, і було просто бажання вижити. Як кажуть, жага їсти приходить під час обіду, так само й про життя. Коли воно в тебе тримається на волосині, тоді ти розумієш, чи хочеш жити, чи не хочеш жити насправді. І тоді ти розумієш справжні цінності цього життя. Ти не паришся по таких проблемах, як у більшості цивільних, а ти паришся по цьому всьому. Я знаю це по собі і по моїй дружині Ірі. Моя Іра постійно за все переживає, і я їй кажу: «Все буде, всьому свій час. Як все має бути, так воно і буде». Немає чого паритися, що буде за місяць-два. Ми вже з нею багато чого планували: і звільнитися, і жити разом. А все буде у свій час. Як Бог дасть, так воно все й буде. Будувати плани треба, але щоб не сильно в них занурюватися. Все, що тебе чекає, воно в тебе буде, а що не твоє — від тебе піде.

А під час повномасштабного вторгнення, що вас вразило в росіянах? Що ви, можливо, відкрили для себе в їхній поведінці, в їхній манері ведення бойових дій?

У веденні бойових дій, я не знаю. Дивлячись на зараз, вже дуже багато в чому війна змінилася. Як було на початку і як зараз — це небо і земля. Ненависть до українців — це перше, що мене здивувало. Далі — їхній дебілізм на початку. Я пам'ятаю навіть ту саму Білогорівку, де ми зробили їм засідку. По них все летить, авіабомби туди скидали, артилерія гатить, а вони просто їдуть зверху на техніці. Я не знаю, чи вони під чимось були, але отакий, можна сказати, як зомбі безсмертний, просто їде й чекає.

Я розумію, що в них є два шляхи: або ти підеш вперед, або тебе просто розстріляють ззаду. Він напевно думає, що його розстріляють ззаду, і якщо їм чи сім’ям їхнім щось виплачують, то він не знає, чи їм в такому випадку щось дадуть. Мене ще більше здували оце мародерство: коли крали, золото знімати з людей, як унітази вони постійно вивозили. Можна сказати, це як дичина. Але це стосується не самих корінних росіян, а в більшості оцих, хто до них прив'язаний. Коли ти звільняєш якесь село, після чого спілкуєшся з людьми, і найгірше до тебе ставилися не самі росіяни, а ті, хто були в окупації ЛНР, ДНР.

Маєте на увазі, до людей ставилися найгірше представники оцих так званих ЛНР, ДНР? Гірше, ніж буряти, наприклад?

Так, найгірше в них ставилися. Щодо цивільних, щодо військових — це якихось диких людей запустили в Україну, і вони не знають, що робити. Вони надивилися про нас поганого, що ми нібито щось робимо. Вони залітають, можна сказати, як дичина, яка нічого не бачила, як голодного в клітці тримають, а потім йому дають миску, і він біжить і все розхлюпує. Така думка про них склалася.

Пане Михайле, ви сказали про звільнення сіл, українських міст. Чи є для вас епізод, коли ви брали участь в деокупації, і який ви ніколи не забудете?

Досить багато таких є, особливо коли мої друзі гинули біля мене. Ти пам'ятаєш все довкола, як там було, це в пам'яті закарбовується на все життя. Ти можеш забути назву цього населеного пункту, але ти пам'ятаєш ту посадку, ті терикони, і ту ситуацію.

Так само коли йдеш, наприклад, десь на штурм. О третій чи четвертій ранку виїжджаєш. Штурм закінчується, десь четверта година дня, але коли починається вже сам бій, то час просто завмирає, ти взагалі його не відчуваєш.

А як люди вас зустрічали, коли ви звільнювали села? Може щось пригадуєте?

Залежно як і де. Там, де були нові, це Запоріжжя, наприклад, там більшість людей добре вітала. Вони були дуже раді нас бачити. Так само Херсон дуже радий нас бачити.

У Луганську й Донецьку двояке ставлення людей. Було таке, що навіть цивільні засипали нам окопи. Ми переважно штурмовими діями займалися, і мали якесь планування. Нам дають задачу, ми маємо їхати штурмувати, наприклад, проводити якусь дорозвідку. Так само маємо планування — людям дати трошки відпочити, підготуватися, почистити зброю. І ти лишаєшся на два дні – три дні, щоб люди відпочили, заїжджаєш в якесь село чи селище, і приходять люди. Переважно в Луганську чи в Донецьку таке було: «Їдьте звідси».

І в люди більшості кажуть: «Не будьте тут». Таке було суто в Луганську і в Донецьку. Вони тобі спочатку таке говорять, а потім за пів години приходять: «Дайте, будь ласка, їсти». І ти даєш один, другий пакет — один, другий — цивільним. Хай краще вони поїдять, тому що ти борешся за них. Вони  спочатку будуть отак до тебе ставитись, і ти навіть нагодуєш, а вони сьогодні до тебе це ставлення до пуття не змінять.

Це пояснюється більше страхом, чи пропагандою?

Я з 2016 року там, в Луганську і в Донецьку. Там переважно тягнули російські канали, і люди там постійно дивляться одне і те саме, їм кажуть одне й те саме. І що ти можеш пояснити людині? Взяти навіть ту саму Авдіївку: люди жили вісім років під Україною, і там одразу Донецьк. По Донецьку ніхто майже не стріляв з наших, а тут Авдіївку бомблять, і вони все одно звинувачують Україну. А прийшли російські військові, міст немає, і вони раді. Я не знаю, чи це якась хвороба, чи ще щось. Я не знаю, як таких людей називати, це просто зомбі.

Ви сказали, що зараз війна змінилася, не порівняти те, що було у 2022 році й зараз. Що ви мали на увазі? В контексті, що вона стала більш технологічною?

Це в першу чергу. Також росіяни дуже змінилися в підході. Вони стали розумніше думати. Чим би ти не займався, так само, їхні командири чи ще щось, час іде, ти набираєш досвід. Хоч вони й втратили дуже багато людей, але під час цих втрат навіть найдурніша людина аналізує якісь дії, і вона не буде робити те саме п'ятсот разів. І вони вдосконалюються в цьому всьому.

По техніці вони вийшли на новий рівень. Постійно казали, що в них техніка закінчується. Нічого в них не закінчується, у них цього добра дуже багато. Так само по дронах, як зараз технологія стала, і в більшості ці дрони.

Війна дуже змінилася, кардинально. Зараз вже не стільки важлива сама людина, як важлива техніка. Це дуже багато життів зберігає, якщо ти сидиш в безпеці й дроном чи туреллю працюєш.

Я не питатиму вас, як перемогти Росію. Мені здається, якби знали відповідь на це запитання, то, як би сказали в Генштабі «Давно б уже втілили це в життя». Але як ви бачите перемогу над Росією? Що для вас означає перемога?

Чесно, я вам не можу відповісти на це запитання. Перемоги для мене вже не буде, тому що я дуже багато втратив на цій війні, в першу чергу — це друзі і мої ноги. Основне — це щоб настав мир і спокій. Для мене перемога — це коли більшість людей повернеться до себе додому, до своїх сімей. Ти можеш зустрітися зі своїми товаришами, які зараз там, і які приїдуть. Це може буде свято, але це буде день пам'яті по загиблих товаришах. Просто зустрітися, всіх згадати, хто поліг на тій війні проклятій, і все. Не знаю, чи буде така вже перемога, бо ми занадто багато втратили на цій війні.