• Головна
  • Інтерв'ю
  • «Ми називали його м’ясником» Історія полону та повернення додому Богдана Небожука

«Ми називали його м’ясником» Історія полону та повернення додому Богдана Небожука

Фото: Варта 1

Богдан Небожук — військовослужбовець, колишній прикордонник, який понад два місяці провів у російському полоні

Торік на Великдень додому повернулися 130 українських військових. Серед них і Богдан Небожук. Йому було 24 роки, коли його взяли в полон вагнерівці поблизу Соледара. Прикордонник повернувся додому з пораненням плеча.

Про зустріч з близькими, життя в полоні, мрії та плани на майбутнє Богдан Небожук розповів в інтерв’ю LVIV.MEDIA.

Пане Богдане, як ви?

Можна сказати, що нормально. Зараз вже пройшов майже рік, і, можна сказати, я повернувся до цивільного життя.

Вас повернули на Великдень. Це було таке великоднє диво, можна сказати, адже разом з вами тоді з російського полону повернулися 130 наших. Ви пам'ятаєте, як це все відбувалося?

Я добре пам'ятаю, що коли ми сиділи в камерах, це було ще 13 число, нам тоді ввечері сказали, що ми вже їдемо на обмін. Тобто нас перевели в інше місце, звідти нас повантажили по машинах і повезли на точку обміну.

13-го квітня, так?

Так, 13-го квітня, а 15-го нас вже везли на точку обміну.

Тобто ваш обмін відбувся з першого разу?

Так, нас не залишали. Нам як сказали, що ми поїдемо на обмін, так нас і завезли.

Які емоції тоді відчували?

Тоді, якщо чесно, я не вірив. Були дуже змішані емоції. Всі, хто були зі мною на обміні в той день, не вірили, що нас можуть обміняти.

До того хлопців під виглядом обміну просто переводили в інші місця, і так місяць за місяцем, місяць за місяцем, і вони вже зневірилися.

Тому я не знав, чи вірити, чи не вірити, аж до того моменту, поки нас не привезли на точку обміну.

Ви побачили що, машину з українськими номерами?

Ми спочатку їхали дуже довго. Ми розуміли, що нас або везуть на територію Росії, оскільки нас тримали на контрольованій ними території України, або вже везуть таки на обмін. І коли ми вийшли з тих “Уралів”, в яких ми їхали, я впізнав місце. Це була дорога на Слов'янськ з Бахмуту і Соледару. Тоді важко було впізнати те місце, тому що бойові дії вже пройшли ближче до Слов'янська, Краматорська, і все було понівечене. Стояло багато розбитих танків, багато тіл лежало.

А потім вже вас посадили в автомобілі?

Потім ми пройшли дорогу, повз нас пройшли їхні полонені. І нас спочатку посадили в машини, які більш пристосовані для такої дороги, а потім по дорозі вже пересадили в автобуси.

Ви кажете, що ви на дорозі зустрілися з полоненими, які були в Україні, і очевидно ви бачили, як вони виглядають.

Так, вони виглядали набагато краще, ніж ми. І одяг у них був, і хто був поранений, всі вони були перев'язані. По них було видно, що за ними доглядали.

Не було такого відчуття, чому з ними саме так поводяться, а з вами далеко не так?

Чесно, такого відчуття не було, тому що ми розуміли, що наша сторона, тобто українці, набагато більш гуманно ставляться до людей в цілому. Я б не сказав, що найманці з «Вагнера» були дуже жорстокими. Я б сказав, що вони просто виконували свою роботу, яку їм сказали робити. Коли вони нас брали в полон, я був вже тоді важко пораненим. І коли мене привезли на їхню базу, де нас тримали, вони оглянули й відправили в медблок. Там була така медкамера, де сиділи всі поранені, але вони не займалися нашим лікуванням. Вони давали знеболювальні, антибіотики, вони давали бинти для перев'язок, а всім лікуванням вже займалися наші медики, які були захоплені в полон, або ті, хто їм там допомагав. Спочатку, коли я прибув, був військовий медик, він в більшості серйозно оглянув нас, а на другий день його вже повезли на обмін. І залишилася людина, яка в нього просто вчилася по можливості перев'язкам, промочуванням, тому всьому. Потім ми вже допомагали одне одному самі.

З того, що пишуть про вас на офіційних сторінках влади, ви потрапили в полон поблизу Бахмуту та Соледара?

Ближче до Соледара.

Це коли відбулось?

Це відбулось 29 січня 2023 року.

Це було під час боїв, очевидно, бо ви вже сказали, що отримали важке поранення. Вагнерівці вас взяли в полон. Було страшно, що це вагнерівці?

Чесно, ми ніби розуміли, що вагнерівці воюють на тій стороні фронту, але ми не знали, хто саме приїде на позиції. Ми не знали, чи це буде регулярна армія, чи це будуть вагнерівці, чи це будуть якісь їхні в'язні. Абсолютно я не знав того і, по суті, мені було вже без різниці.

Я на той момент пролежав вже достатньо часу на снігу, і я розумів, що або помру, або мене візьмуть в полон. Одне з двох.

Де вас утримували пізніше? Ви сказали, що на території України, яку тимчасово контролює Російська сторона.

Це було в Луганській області, в Первомайську. Там була колишня швейна фабрика і в підвалах швейної фабрики нас тримали.

Вас багато було?

Приблизно, за моїми підрахунками, бо ми чули переклички деколи, й заходили до нас хлопці з інших камер, кого треба було легенько перев'язати, там було близько 200 чоловік наших.

Тобто це всі наші військовослужбовці, які отримали поранення й опинилися в полоні, так?

Не тільки поранені. Там були й ті, хто не був поранений, але за певних причин вони або залишилися на позиціях, або просто не змогли відступити вчасно. Тобто дуже різні умови були в усіх.

Було якесь до вас ставлення, зважаючи на те, що ви родом зі Львівської області?

Чесно скажу, їм не були різниці, хто з якої області. Вони на допиті питали, хто з якої області, де служив, як потрапив, скільки разів був на сході, але як такого упередженого ставлення до того, з якої ти області не було. Їм було головне, щоб ти говорив російською, а не українською, адже, як казав їхній медик, «не говоріть до мене по-китайськи».

Але ці люди, які утримували, це представники так званих «ЛНР», чи це були росіяни, безпосередньо там, де ви знаходилися?

Це були безпосередньо контрактники Вагнера — росіяни, і не тільки росіяни, тобто і з таких більш провінційних місць. Були й, так сказати, більш східного образу.

Як ви опишете цей свій час в полоні?

Коли я був в полоні, це було доволі важко. Ти, по суті, відрізаний від цивілізації, ти спілкуєшся тільки з тими, хто є навколо. Ніби хлопці й свої, але, знову ж таки, коли ти довгий час перебуваєш в тому самому оточенні, воно тобі певним чином починає набридати. Скажу так, були й хороші люди, і погані серед наших. Я не скажу, що всі такі ангели, тобто на 100 людей однакової людини не знайдеш. І для мене було важко, безперечно, те, що я довго не був удома: до того останній раз вдома я був аж у жовтні 2022 року.

А ви відчували для себе, що може початися повномасштабна війна? У вас були якісь внутрішні розуміння?

Перед початком повномасштабного вторгнення ми були у відрядженні на Волині. Одні хлопці були у стороні Світязя, другі хлопці в Рівненській області, і так далі. На всьому кордоні було збільшено кількість військових, кількість прикордонників. І за день до того, по суті, нас вже перевели, ми були на українському пункті пропуску.

Це пункт пропуску зі сторони Білорусі?

Так, зі сторони Білорусії. Нас вже туди перевели жити повністю на нашому пункті пропуску. У нас була своя машина, у якій ми мали сидіти та в разі чого зразу реагувати на будь-що. І коли вночі сказали, що відбулося вторгнення, ми в це спочатку не повірили, поки не прочитали вже по телеграм-каналах і по новинах не побачили. Тобто ми до цього не вірили абсолютно. Люди, як день до того, так і день після того проходили через пункт пропуску. Але вже 24 лютого тих, хто білоруси чи росіяни, ми не пропускали. Пропускали тільки своїх людей, і там, звісно, була якась перевірка.

А як ви опинилися поблизу Соледара та Бахмуту?

Коли ми прибули з того відрядження з Волині, нас почали переформовувати. Нас зібрали в зовсім інші підрозділи й відправили спочатку на Хмельницький для укомплектування. Потім ми були в Житомирській області доволі довго. Там ми виконували роль комендатури швидкого реагування. Тобто коли щось відбувалося, ми виїжджали та допомагали іншим, якщо була така потреба. І ми, звісно, готувалися. Ми знали, що в якийсь час ми все одно поїдемо на Схід. Тобто ми готувалися, у нас постійно були якісь навчання. І вже в січні 2023-го нам, приблизно 10-го числа, сказали, що ми будемо вже виїжджати на Схід.

Ми розуміли, що скоріше всього попадемо в якусь з гарячих точок. Хоча нам казали, що це буде не так.

Коли ви приїхали туди, що ви побачили, що ви запам'ятаєте?

Ми приїхали вночі. Уночі ми, зрозуміло, нічого особливо не бачили, адже на Сході, по суті, зараз немає світла як такого. Там повна темрява. Удень вже, адже ми перебували у Слов'янську, де наша база була, ми бачили, коли їхали через Слов'янськ, що багато будинків розтрощені. Є такі будинки, у яких були прильоти. Тобто ми бачили, що ми дуже недалеко від фронту. І найстрашніше було те, що ми були, по суті, в зоні, у яку могло спокійно прилетіти щось не таке далекобійне. Ми чули здалека і постріли, і виходи, і прильоти. І розуміли, що ми не так далеко вже.

А місто, люди? Були ще цивільні?

Цивільних було доволі багато. Я так скажу, що не побачив жодної людини, яка була проти нас налаштована. Всі були за нас, всі казали: «Звільняйте нашу землю, ідіть вперед!».

Не бачили в їхніх очах страху?

Люди, які там були, по суті вже пережили одну окупацію. Слов'янськ і раніше був під окупацією, потім його звільнили. Я не можу сказати, що вони звикли, але для них то не було чимось новим.

Якщо повернутись до вагнерівців, які були умови утримання в полоні?

Умови були різні. У нашій камері, де були поранені, у нас були такі умови, що стояли стелажі. Ми спали на стелажах у декілька поверхів, по суті — дерево, знизу картонка, на якій ти спав. Це було краще, ніж десь на просто на підлозі, чи на землі, чи в грязюці, чи в якомусь болоті. Єдина проблема була саме в розміщенні, що було доволі багато поранених. Були такі моменти, коли нас було надто багато в камері. Було важкувато дихати, було дуже жарко. З їжі нам приносили сухпай на двох людей. Їхній якийсь сухпай, який робили спеціально для «Вагнера». Вони зранку роздавали сухпай, воду. По суті цей сухпай як кілограм їжі.

Що там в ньому було?

В ньому була консервована гречка з тушкованкою, сама тушкованка й або квасоля, або горох.

Це кілограм їжі на двох на день?

Так, на добу. Тобто зранку нам видали, і наступного ранку знову видавали.

Я так розумію, що окрім якихось медикаментів, ніякої медичної допомоги більше не було.

Для тих, хто був дуже сильно поранений, у кого, наприклад, були обморожені ступні, чи в кого були якісь серйозніші поранення, приходив їхній медик. Він їх оглядав, він з ними не панькався, він не дивився, чи боляче їм, чи ні. Він робив те, що треба було, і просто йшов.

Ми серед себе називали його м’ясником, бо коли я попав туди, був хлопець, у якого були відморожені пальці на ногах, і йому відрізали обидві кінцівки вище коліна.

Коли я прийшов на другий день, його відправили на обмін, і його виносили на руках хлопці.

Коли ви повернулися додому? Інформація була про те, що ви спочатку безвісти пропали, і, напевно, ви зателефонували рідним, чи як рідні дізналися?

Річ у тому, що нас обміняли не 16-го числа, а 15-го. Тобто 101 людину обміняли 15-го, а інших 30 людей обміняли вже 16-го. Оскільки обмін мав відбуватися 16-го, нам сказали, що 15 числа ми маємо зберігати таємницю. І нам дали подзвонити рідним, нам роздали телефони, кожному роздали одяг, все дали. І нас, прикордонників, відправили одразу ж на Київ. В Дніпрі нам дали помитися, поїсти, і відправили машиною на Київ. По дорозі на Київ я вже подзвонив рідним, подзвонив мамі, зі всіма переговорив. Я їм сказав, щоб вони нічого не казали, але вони сказали, що вже знали, що я був у полоні. Потім вони мені вже розказали цю історію, що раніше обміняний військовослужбовець впізнав мене по фотографіях і сказав, що я в полоні. Вони вже тоді знали, що я в полоні, і просто чекали на обмін.

Яка була реакція мами, коли ви подзвонили?

Я скажу, що в той момент я не чув, щоб вона плакала, але я розумів, що вона дуже сумувала, бо найбільше я чув, що плаче саме батько. Тобто мама, як мені вже потім казала, «я вже свого стільки разів відплакала, що я вже просто не могла плакати».

Коли ви приїхали додому, як вас зустріли рідні? Мама, тато? Можливо, готували якісь ваші улюблені страви?

Спочатку я був у Києві в госпіталі, вони приїжджали до мене. Вони приїхали до мене відразу на наступний тиждень, коли я повернувся. Ми з ними поговорили, сходили десь поїсти, пообіймалися. А потім це вже був червень, коли я вперше приїхав додому. І тоді прийшли всі мої друзі, ми сіли разом за столом. Ми сиділи, обговорювали щось, що відбувалося до того, як хто до того ставився. Всі мали про що сказати. І зрозуміло, що батьки хотіли якнайкраще, тобто готували все, що я хотів.

Це, наприклад, що?

Наприклад, я тоді дуже хотів домашні чанахи, і вареники, зрозуміло.

А що вам допомогло вижити в полон? Про що думали? Як себе може заспокоювали?

Перш за все допомогла підтримка. Ще один військовослужбовець із Закарпатського ТРО, його звати Андрій, він мені дуже допомагав весь полон. Ми постійно перебували разом і ми постійно обговорювали якісь історії, розказували історії зі свого життя. І коли він бачив, що на мене находить якась хвиля суму чи зневіри, він старався допомогти мені якимось словом, жартом. Ми дуже тихенько з ним співали пісень. Співали «Біля тополі», ми співали якісь пластунські пісні, тому що він був одним з виховників у Пласті. Ми старалися взаємовиручити один одного.

А ви теж були в Пласті?

Ні, ні.

Але просто знали ці пісні?

Я знав, тому що ми з друзями дуже часто біля вогню збиралися, співали різні пісні, і ці також були там.

За час, що ви були в полоні, вас часто на допити викликали?

Перший допит відбувся, коли мене взяли в полон. Ми ще не доїхали до Первомайська, це було в Соледарі, в підвалі. Там був найперший допит, він був по суті найважчий, тому що в їхніх людей, які знаходяться там, на лінії зіткнення, у них дуже багато злоби. «Ви обстрілюєте свої ж церкви, ви вбиваєте своє ж населення! Нащо ви все це робите? Ми ж всі разом були в СРСР, чого ви того не розумієте?», якось так. І я і мій товариш двоє попали в полон, хоча нас мало бути троє із самого початку.

Нам стріляли пістолетами біля голови, щоб ми розказували все.

Але наскільки я вже потім зрозумів, коли вони нам принесли карту на планшеті, щоб ми показали, де були наші позиції, де були позиції інших людей, то ми побачили, що там вже майже все було відзначено. Їхні розвіддані були на багато кроків вперед.

І потім увесь цей час, що ви були в полоні, то вони що робили? Просто тримали всіх у камері?

Так, вони тримали в камері. Потім знову вони викликали на допит, але це вже був не такий допит. Вони просто випитували, хто ти, звідки, де служив, відколи служиш, чи ти був раніше в АТО, чи є в тебе родичі в Росії. Це не був такий важкий допит. Час від часу вони приходили, щось розпитували. Були там такі їхні хлопці, які приходили чисто послухати українських жартів. Вони розважалися, по суті, з нами. Вони любили слухати, особливо тих, хто мав закарпатський акцент, тобто хто був із Закарпаття і говорив трошки не так, як всі українці. Їм дуже подобався діалект.

Коли ви бачите, що зараз відбуваються обміни, що ви відчуваєте?

У мене якесь полегшення в серці. Я розумію, що ще хтось звідти вернувся, що вони вернулися живі. Не буду казати цілі, чи не цілі. Знаю ще тих людей, які були в полоні набагато довше, ніж я. Тобто я був всього лише два з половиною місяці приблизно, а хтось був і рік, і більше. Я коли наслухався, що з ними там роблять, то зрозумів, що я був ще не в найгіршому місці. І для мене дуже велика радість, коли люди повертаються.

Я вчився в музичному коледжі тут, у Львові, і є мій одногрупник, він ще досі в полоні. Він був на Азовсталі, Крутяник Назар. Він прекрасний акордеоніст, він був на багатьох міжнародних конкурсах. І ми всі зараз дуже переживаємо і дуже чекаємо, коли він повернеться нарешті.

Я бачив не одне відео з російських тюрем, і ті, хто був на Азовсталі, багато хто вже зневірився в тому, що їх обміняють. І так само тут родини їхні, вони теж надають максимального розголосу про них. І дуже хочеться, щоб їх швидше обміняли.

Так, я вас підтримую, дуже хотілося б, щоб всіх наших чимшвидше повернули додому. Я хотіла з вами уточнити такий нюанс. Ви сказали, що ви вчилися у музичному училищі. Як ви стали прикордонником?

Була така історія, що я закінчив музичний коледж наш і пішов в університет Франка далі продовжувати навчання, пішов на третій курс. Це було у 2020 році вже. У 2020 році як почався коронавірус, все стало набагато важче: віддалене навчання. Я не скажу, що хтось мене підставляв чи не підставляв, чи може навмисне не поставили балів, чи ще чогось. Я теж, як кажуть, не без гріха: я ходив на роботу, я пропускав заняття і вийшло так, що мене відрахували. І я зрозумів, що не хочу йти на строкову службу. Тому я пішов у прикордонники. А оскільки я з Великих мостів, у нас є там кінологічний центр, то туди я відправився, щоб піти на контракт. Біля кінологічного центру була прикордонна комендатура, мене відправили до них, і від літа 2020 року я вже служив там.

Не шкодували про свій вибір стати прикордонником?

Бувало і таке. Бувало таке, що я жалів, і не раз, і ще навіть до повномасштабного вторгнення таке було. Але, по суті, я це сприймав як те, що я після роботи можу піти додому, можу побачитися з друзями. І я розумію, що якби я був на строковій службі, цього б не було. Так я міг продовжувати хоч якесь своє цивільне життя, тому зараз я абсолютно не жалію.

А під час вже повномасштабного вторгнення були такі думки? Я трошки перефразую запитання, тому що зараз у суспільстві дуже активно говорять про мобілізацію. І, очевидно, мобілізація потрібна, але в якому форматі, це, напевно, мають вирішувати законодавці, десь консультуючись з військовими, очевидно. Але що для вас означало бути прикордонником, коли повномасштабно Росія напала на Україну з трьох напрямків?

Я навіть не знаю, як відповісти на це. Чесно, із самого початку я не хотів попасти на схід і в зону бойових дій.

Я боявся за своє життя, як і всі люди бояться, бо, як мені не раз казали, не боїться лиш дурний.

У всіх є свої страхи, і я також боявся туди попасти. І коли ми поїхали на схід, я зрозумів, що вже хто як не я.

Я був зі своїми товаришами, зі своєю групою. У нас був максимально дружний підрозділ, ми одне одного завжди підтримували. Я старався там всім помогти, чим міг. Комусь треба було поміняти батарейку до радіостанції, я йшов на центр, забирав батарейку, приносив. Комусь щось треба було, я теж ходив, брав. Кому що треба було допомогти, допомагав. Я старався бути корисним для всіх. По суті, я вважав, що це вже є мій обов'язок допомогти іншим.

А як ви бачите перемогу України, що вона для вас означає?

Перемога буде, як на мене, дуже жаданим явищем для всіх. Але, знову ж таки, це буде дуже болісно. Попри те, що ми переможемо, а я думаю, що ми переможемо в будь-якому випадку, ми постійно будемо згадувати тих, кого вже з нами немає. Тих людей, які віддали свої життя за нас, і тих, хто, як і зараз, стоять за нас, щоб ми тут могли далі жити. Ми будемо жаліти про них, але будемо водночас і радіти, що ми прогнали цю наволоч зі своєї країни.

Чим ви плануєте займатися після перемоги, чи, можливо, зараз? Маєте мрії якісь, які втілюєте в життя?

По сьогодні, відколи я повернувся, я чесно не знаю, чим я маю зайнятися. Я себе шукаю в якихось різних справах. Зараз я дуже часто спілкуюся з тими, з ким я повернуся з полону. У кожного своя ситуація, хтось далі служить, наприклад, як мій товариш. Він зараз на західному кордоні служить. В іншого хлопця, Андрія, який мені постійно допомагав, інші проблеми. Я стараюсь їм якось допомогти.

Я для себе після того, як повернуся, вирішив, що я був у відпустці. Тобто, за ці три роки служби я собі відпочив, можна сказати.

Я вам скажу, не дай Боже такої відпустки.

Так, але це допомагає мені не заглиблюватися в те, що було, старатися не згадувати про ті проблеми, які там були, про те, як ми там перебували.

Єдине, що насправді зараз мене може вибити із себе, це те, коли я згадую хлопців, які були з нами там, і яких вже нема. Тих, кого ми не змогли врятувати й тих, хто не повернувся.

Я вчився на баяніста, я грав на баяні, але зараз мені дуже важко на ньому грати, бо в мене була поранена рука. По суті, я не можу на ньому адекватно грати, і мене це дуже нервує постійно. Але я взяв в руки гітару, і оскільки гітара була зі мною і в Житомирській області, вона повернулася сюди. Я постійно сідаю собі, граю пісні, співаю, пишу зараз вірші, також написав і пісню одну. І воно допомагає мені. Я надіюся, що колись буду мати змогу вернутися в музичний світ.

Я вам щиро цього бажаю: знайти себе в музичному світі. І дякую вам за все.

Пов’язані публікації

Останні новини
Переглядаючи сайт LVIV.MEDIA ви погоджуєтеся з нашою Політикою конфіденційності