Більшість львівських родин у минулих століттях могли дозволити собі мати домогосподинь. З плином часу, охочих наймати помічниць у господарстві, ставало дедалі більше. Тож служниці у місцевих помешканнях стали звичним явищем. Ці жінки, історії яких канули у Лету, були свідками інтимної сторони життя сімей, адже роками мешкали разом із ними, чули усі розмови та знали більше, ніж будь-хто. Дослідниця центру міської історії, керівниця освітніх проєктів Іванна Черчович присвятила чимало часу дослідженням життя, побуту і долі цих таємничих мешканок стародавнього Львова. Результати своєї роботи вона оприлюднила на лекції "Місто чуже і люди не свої". На ній вона показала Львів очима служниць. Щоденник Теофіла Грушкевича — джерело відомостей про служниць Основним джерелом досліджень став щоденник українського педагога, викладача класичних мов Теофіла Грушкевича (1846 — 1915)), який зберігається у Львівській національній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. А також - його родинне листування, тогочасна преса, міська статистика, судові кримінальні справи, документація жіночих товариств. "Теофіл Грушкевич любив спостерігати за людьми. А після виходу на пенсію основними об'єктами його спостережень стали домашні, зокрема служниці. За час спільного життя, у них з дружиною Людмилою, працювали, щонайменше, десять представниць цієї професії. Літній чоловік вів щоденник, у якому описував не лише погоду, самопочуття, сімейні події, а й думки та історії, пов'язані з домашніми помічницями", — розповідає Іванна Черчович. За її словами, помешкання Грушкевичів складалося з чотирьох покоїв, лоджії та окремої кухні. Там мешкала не лише літня пара, але й їх дві дочки, зять та малий онук. Уся ця господарка лягала на плечі одної єдиної дівчини-служниці. У її обов'язки входила уся домашня робота, у тому числі - догляд за дитиною. В яких умовах працювали львівські служниці Зазвичай, львів'яни наймали одну працівницю "do wszistkiego" (до всього). Жінка або дівчина, яка приходила влаштовуватися на роботу, мала при собі спеціальну службову книжечку. Цікаво, що там вказувалися її зріст, форма обличчя, колір очей, волосся, брів і здоров'я зубів. Тобто, офіційний документ містив такий собі фотопортрет. Існували спеціальні бюро для пошуку помічниць, але найчастіше їх знаходили через приватні зв'язки та рекомендації. Ця важка фізична праця була малооплачуваною та тривалий час не регулювалася законом. Попри високі вимоги, прислуга мешкала у важких умовах. Часто це був малесенький куток 1,10 на 2 метри, який відгороджували від кухні фіранкою. В одному з джерел згадують кімнату, площею 2,60 на 2,40 метра, в якій мешкали декілька слуг. Грушкевич описує у щоденнику приміщення для служниці, температура у якому під час зимових морозів була 14-16 градусів. Відомо, що після перебування там дівчина захворіла та злягла. За законом, господарі мали оплачувати 28 днів перебування працівниці у лікарні. Зважаючи на це, не всі поспішали туди їх скеровувати. Зважаючи на це, на початку XX століття, представниці жіночого руху у Львові створили товариство опіки над служницями. Головною його метою було запобігання полонізації цієї категорії жінок. Проте, неабияку увагу приділяли їхній освіті. Адже більшість дівчат були неграмотними, часто сиротами. Щоправда, траплялися господарі, які вважали своєю місією навчити їх грамоті. Але були й такі, хто вважав, що служницям не варто бути надто мудрими. Також у 1890 році у місті заснували Дім товариства святої Зіти, де могли перебувати слуги, що залишилися без роботи. Тут же працювала каса хворих і безплатне бюро з пошуку роботи. Серед представниць цієї категорії львів’янок був найбільший відсоток самотніх матерів. Також, згідно із судовим архівом, саме вони найчастіше підкидали дітей та робили аборти. Нерідко їм доводилося віддавати своїх позашлюбних дітей на виховання іншим людям і сплачувати за це чималі кошти. Заробляти їх доводилося, працюючи служницею. Майже усю зарплатню вони витрачали на цю послугу. Географія, звідки походили старожили львівських кам'яниць — необмежена. Мігрантки прибували практично з усієї Галичини, а також з-за її меж. Дехто приїжджав, щоб заробити собі на посаг, повернутися у село та вийти заміж. Адже не маючи грошей, шанси піти під вінець у той час практично зводилися до нуля. Для інших дівчат приїзд до Львова був нагодою отримати нові можливості, змінити життя на краще. Між церквою та міськими спокусами У своєму щоденнику Теофіл Грушкевич відмічає побожність своїх служниць. Наприклад, одна з них - Марія Лінчак, була надзвичайно релігійною людиною, й у свята хотіла йти на службу Божу двічі на день. Також щоранку вона вирушала туди в монашому одязі. Це ставало проблемою для господарів, які мали на неї інші плани. Церква була для мігранток з села засобом соціалізації, можливістю влаштувати особисте життя. Також це було єдине легітимне місце дозвілля, де можна було перебувати безпечно й без ризику для репутації. На більшість новоприбулих дівчат львів'яни справляли враження розбещених осіб, спілкування з якими не віщувало нічого доброго. Саме так у їхніх очах виглядали міські звичаї, у порівнянні з патріархальним селом. Утім, багатьом до вподоби був неможливий у сільській місцевості шанс на анонімність. Через це селянки могли поповнювати лави повій: одні, прагнучи легкого життя, інші — через довірливість та наївність. Тож церква була джерелом інших можливостей. Тут служниці отримували інформацію та могли брати участь у суспільному житті. Так одна зі служниць Грушкевичів співала у хорі та була членкинею товариства, що об'єднувало прислугу та робітників. Тут займалися культурним і економічним просвітництвом служниць. Діяли хор і театр. Утім, така активність нерідко ставала причиною конфліктів між прислугою та працедавцями. Нерідко вони закінчувалися звільненням. Попри це, домашні помічниці нерідко займали активну громадську позицію. Відомо, що на віче, присвяченому правам жінок у першій половині XX століття, виступала служниця. Представниці цієї професії брали участь у робітничих страйках, за що неодноразово були затримані й навіть вбиті. Кар’єрні можливості для львівських служниць Професія служниці була найпопулярнішою у Львові, тому випускали спеціальні порадники для домашньої прислуги. Щоправда, їх, з позиції роботодавця, писали священники або господині дому. У першу чергу, там йшлося про моральність, особливо — у стосунках з чоловіками. Застереження стосовно гріха розпусти, у який легко впасти. Домашню службу у них називають благородним заняттям, за яке на служницю чекає нагорода, якщо не на землі, так на небі. І також у посібнику зазначають, що основне у цій роботі — сумлінність і висока моральність. Саме про ці якості, у першу чергу, йшла мова, коли служницю приймали на роботу. Ключем успішної кар'єри у цій сфері було вміння контролювати власні емоції. Проявляти негатив категорично заборонялося. До господинь зверталися: "Ясна" або "вельможна" пані. У родині Грушкевичів двох працівниць звільнили саме за порушення субординації щодо господинь дому. У той самий час, Людмила та Теофіл стали хрещеними батьками дочки іншої своєї служниці. Це свідчить про те, що стосунки могли бути різними, тож усе залежало від емоційності та поведінки працівниць. Між слугами існувала певна ієрархія. Престижною була робота кухарки, яка мала можливість приходити на роботу та повертатися додому. Цю "посаду" міг займати чоловік. Загалом, представники сильної статі також працювали у сфері домашнього господарства. Прислуга мала можливість робити кар'єру. Приклад Анастасії Кузик — історія успіху жінки, яка "зробила себе сама", не виходячи заміж. У ті часи це була - велика рідкість. Народивши позашлюбну дитину, Анастасія починала свій шлях з роботи няні-годувальниці. Згодом почала працювати служницею й, врешті-решт, досягла кар’єрної вершини: стала економкою греко-католицького священника, який також був бізнесменом. Якщо говорити сучасною мовою, вона практично стала його менеджером. Свою кар'єру служниця Анастасія будувала протягом 40 років.