Щорічно 18 травня у світі відзначають Міжнародний день музеїв. Цей день є приводом для підвищення обізнаності про те, наскільки музеї є важливими у розвитку суспільства. До свята журналістка LVIV.MEDIA поспілкувалася з культурологом та політологом, генеральним директором Львівської національної галереї мистецтв Тарасом Возняком про життя музеїв і важливість мистецької дипломатії у час війни. Війна та мистецтво: як працює культурна дипломатія В одному з інтерв’ю ви згадували такий вираз: «коли гримлять гармати, то музи мовчать». Що з ним не так, чому це не правда? Це давній вислів. Я згадую його в тому контексті, що коли були Наполеонівські війни в Іспанії, то Франциско Гоя створював серію офортів «Лихоліття війни». Якщо ми щось про війну знаємо у візуальному сенсі цього слова, то перше, що приходить у голову, — це власне ці офорти Гоя, котрі, до речі, зараз із музею Ханенків вивезені до Литовського художнього музею. Починаючи від перших днів війни, десь від 28 лютого 2022 року, у палаці Потоцьких почав створюватися величезний цикл графіки художниці Влади Ралко і художника Володимира Буднікова, які абсолютно співмірні з геніальним циклом Франциско Гоя. Вони відображають війну у художньому сенсі, не просто як ілюстрації. Це емоція вилита на папір. І я думаю, що у нас у часі війни постав великий, світового значення художній цикл. Як змінилося ставлення до війни та українців за останній рік в мистецьких колах Європи? Чи не відчувається втома? У мене немає такого відчуття, бо ми працюємо активно. Цей інтерес вимірюється не тільки кількістю виставок, а взагалі співпрацею з музеями. На основі спільної роботи цієї зими з нашими колегами з Литви ми привезли в Україну близько 500 електрогенераторів і сотні освітлювачів, акумуляторів, які ми передали не тільки музеям, а й військовим підрозділам. Згасання інтересу — це природне явище. Не треба вважати, що, якщо щось трішечки змінилось, це буде катастрофою. Просто нам потрібно зараз освоювати інші простори. Якщо говорити про Польщу, Литву, Чехію, навіть значною мірою Німеччину, ми їх фактично освоїли. Але є ще безмір світу, де ми можемо бути успішними. Наприклад, в Аргентині, на батьківщині нашого теперішнього Папи Франциска. Може це щось змінить у його поглядах чи поглядах аргентинців, які почнуть цікавитися не тільки футболом, а й чимось іншим. Ви говорите про освоєння нових просторів, а-де зараз представлені експонати галереї? Ми маємо чим здивувати світ. До прикладу, Литва через Наполеонівські війни, Першу світову війну, Другу світову війну, польсько-литовські повстання перейшла через величезні руйнування, які супроводжувалися викраденням, вивезенням і нищенням мистецьких артефактів. У Російській імперії просто знищувалась литовська ідентичність. Чесно кажучи, музеї Литви та інших балтійських країн, порівнюючи з нашими музеями, мають менше можливостей виставлятися, змінювати свої експозиції, бо ми маємо деякі артефакти через те, що Галичина не зазнала таких страшних руйнувань. У цьому контексті у Литві є три величезні виставки тільки нашої галереї. Одна з них представлена у Палаці Великих князів Литовських. Фактично все, що було найкраще у Палаці Потоцьких у Львові та Палаці Лозинських, якщо говорити про живопис, там. Ми Литву радикально здивували. Також у нас є велика виставка Пінзеля із костелу у Годовиці, яка перебуває на Вавелі у Кракові. Більш топового місця немає. Виставка зроблена абсолютно блискуче. Нарешті фігури виставлені так, як вони мають виставлятися, на певній висоті. Виставка має надзвичайний успіх. Директор Вавеля навіть попросив мене, щоб ми зробили ще одну виставку із робіт Пінзеля, бо навіть якщо утилітарно підійти, виручка з цієї виставки більша ніж виручка зі скарбниці самого Вавеля. Мало того, такої експресії і сили скульптур фактично немає за межами Галичини. Тією самою експресією ми здивували Північну Італію, зробивши виставку Франциска Оленського в Академії Каррара у Бергамо. Ми привели у шок місцеву публіку. Інше здивування — ми зробили у Познані виставку робіт Яцека Мальчевського. У нас є величезна колекція, бо Яцек Мальчевський працював у Роздолі у князів Лянцкоронських. Залишилося багато робіт тут. Вони доповнили свою колекцію нашою, і в результаті симбіозу вийшла грандіозна виставка. Тож дивувати є чим. Якщо говорити про загальний об’єм, то тільки наш музей зараз має вісім виставок за кордоном. Їх можна трактувати і як культурну дипломатію, так і порятунок артефактів, бо все ж таки за кордоном їм буде надійніше. Які стереотипи про українців за кордоном зруйнувало наше мистецтво? Абсолютно чітко і зрозуміло стало, що ми інші від росіян. Мистецтво тільки частину тієї роботи проробило, щоб люди зрозуміли, що Україна — не Росія, як писав колись Кучма. Перш за все, це зробила наша армія, а мистецтво тільки допомагає в цьому випадку. Жодної ілюзії, що ми є Росія, жодного стереотипу, що побутував свого часу, вже, здається, немає. Що найбільше цікавить іноземну аудиторію в українському мистецтві, на що є запит? Закордоном прагнуть зрозуміти, у чому особливість України, чому ми саме такі, а не інакші. Я довго над цим думав. В Україні, як і у всій Європі майже, крім Північної, було Відродження, яке породило гуманізм, і було Бароко, яке породило стиль. Сучасна, модерна Україна є значною мірою продовженням гуманізму та Бароко. Стиль впізнаваний, починаючи від Козацького бароко на Чернігівщині, закінчуючи у Перу чи Еквадорі, де єзуїти проводили тут саму роботу, що й у Львові. Стиль по суті подібний, це є загальноєвропейська впізнаваність. З іншого боку, коли я говорю, що Ренесанс породив гуманізм, — це те, що відрізняє нас від росіян. У Росії не було ні Відродження, ні Бароко, тому російський гуманізм — це сильне перебільшення у тому сенсі, що гуманізм — це не тільки доброта людей, це суто європейське ставлення до людини, де кожна людина є цінністю. Коли росіяни не забирають трупи своїх солдатів, а наші, як і американці чи британці, роблять усе, щоб витягнути своїх з поля болю, щоб поховати з гідністю, — це гуманне ставлення до людини у найширшому сенсі цього слова. Це саме те, що відрізняє нас від росіян, і що є нашою сутністю. Чому у час війни важливо показувати наше мистецтво, яка роль мистецької дипломатії? Українське мистецтво — це й кіно, і музика, і скульптура, це багато що. І звичайно треба їхати, бо люди не настільки добре сприймають суху інформацію чи картинку в телевізорі. Вона починає набридати. Коли показують Сирію, де одне, друге, третє руйнування, показують рік зруйноване Алеппо, люди звикають до цього. Емоція згасає. А емоцію може підтримати мистецтво. Музика начебто не демонструє тих руїн Бахмуту чи Соледару, але в емоційному плані вона просто наелектризовує людей. Те саме стосується і візуального мистецтва. Життя музею під час війни До складу галереї входять 21 більших та менших музейних комплексів, окремих невеликих музеїв, які працюють як окремі відділи або сектори. Розкажіть, як їм вдається виживати в умовах війни? Музей не виживає, а живе. Ми не робили б так багато виставок за кордоном, якби не було війни. Також у сучасних художників не було б шансу виставлятися у Палаці Потоцьких, якби не війна, бо ми звільнили зали, зняли експозиції, і тепер сучасні художники мають неймовірну можливість, яка швидко вичерпається. Війна закінчиться, ми повернемо сталі експозиції, і там ніхто вже не виставлятиметься, але дехто з художників мав такий шанс. Крім того, за час повномасштабної війни ми закінчили кілька величезних будівництв. Ми закінчили реставрацію костелу Святого Йосифа у Підгірцях, навпроти палацу. Таким розкішним і доглянутим він не був з часу, як його побудували. Ми відновили й відреставрували церкву Святої Трійці у Жовкві. Це ми зробили цієї зими. Тому ми не виживаємо, а живемо повним життям. Які маєте найближчі плани на музейне життя? Цього року ми хочемо зробити ще один поверх гостьового корпусу Жовківського замку і розмістити там барокову скульптуру. Також готуємося до відбудови. Чесно кажучи, зараз думаємо вже не тільки про війну, а й про те, що буде після війни. У неділю, 14 травня, ми представили усі зроблені нами реставрації. Це реставрації Жовківського, Золочівського замків, реставрації у Підгірцях, у монастирі капуцинів. Крім того, ми заготували сім величезних проєктно-конструкторських документацій на ряд об’єктів, з тим, коли війна закінчиться, що ми будемо абсолютно готові розпочати відбудову, не витрачаючи час на підготовку документації. Як війна вплинула на надходження музею? Чи не зменшився інтерес до культурних установ? Інтерес величезний. Інше питання, що це значною мірою туристичний інтерес, який пов’язаний із сезонними хвилями. У лютому чи березні важко розраховувати на масового туриста, при тому, що закордонних відвідувачів зараз мало, але у нас є внутрішні туристи. Але починаючи з кінця квітня і до середини вересня, у нас просто бум. Минулих вихідних важко було впоратися з кількістю відвідувачів. У цьому сенсі у нас немає проблем. Щобільше, минулого року, у час війни, ми фактично виконали наш фінансовий план. Йдеться про десятки мільйонів гривень. Основний корпус найцінніших речей, що були у Львівській національній галереї мистецтв перебуває за кордоном. Можете розкрити більше деталей? У Львівській національній галереї мистецтв є 67 тисяч картин, скульптур та всього іншого. Усе вивезти неможливо. Вивозиться найцінніше та те, що найбільш цікавить наших колег. Інші речі убезпечені в інакших місцях. У нас є сховища, вони розосереджені, бо якщо навіть в одне місце щось попаде, то в інше ні. Зараз багато питань про те, що нам робити з людьми, які весь час мешкали на тимчасово окупованих територіях, як їх інтегрувати. І, як на мене, культура буде важливою частиною цього процесу. Яку роль культури ви вбачаєте у майбутньому відновленні України та об’єднанні? Важливо розуміти, що буде на тих територіях. Ми бачимо випалені міста. Я не впевнений, що випалену купу цегли можна перетворити на місто. Очевидно, що у тих краях творитимуться інакші міста, інакші цінності. Думаю, що там творитиметься культура, яка буде ближче до модерного мистецтва. Як свого часу відомий бразильський архітектор Оскар Німеєр створив нову столицю Бразилії. Місто Бразиліа є мистецьким твором. Можливо, ці нові міста стануть не творіннями Сталіна та Хрущова з нескінченними мільйонами хрущовок. Щодо настроїв людей, я думаю, вони будуть контрастні. До прикладу, татарське населення у Криму матиме чітку проукраїнську орієнтацію. Власне російське населення, яке приїхало за останні роки, очевидно має покинути цю територію. Залишиться та група людей, які є громадянами України, з ними треба буде працювати, але вони значною мірою будуть зберігати конформістську, м’яку позицію. Нагадаємо, у Стокгольмі в музеї сучасного мистецтва представили твір української художниці Ерни Розенштейн «Уста», 1989. Цей твір маніфестує до «тишини травми» і репресії.