Нестандартні рішення та консультації із союзниками: як відбувався контрнаступ ЗСУ на Харківщині та Херсонщині

Позбавлена можливості завоювати столицю, Росія зосередила свої війська на півдні та сході, завдаючи ударів українським військам. Україна витримала це, але після пів року війни чверть її території все ще була окупована. Втім, на початку вересня українські сили відвоювали значну частину території, розгромивши росіян. Харківська наступальна операція показала неспроможність неукомплектованих і недостатньо оснащених російських військ утримати територію на величезному фронті. Це шокувало Кремль і довело прихильникам України, що вони не витрачали мільярди на зброю та економічну допомогу.

Путін був змушений мобілізувати сотні тисяч людей, продемонструвавши справжнє обличчя війни російському населенню, яке ізолювалося від «спеціальної військової операції» свого лідера. Але мобілізація була надто пізньою, щоб зупинити поширення контрнаступу України на південь до Херсона, де після важких боїв і значних втрат ЗСУ в листопаді відбили єдиний обласний центр, який Путін захопив з початку повномасштабного вторгнення. Детальніше про реконструкцію контрнаступу ЗСУ у Харківській та Херсонській областях читайте у матеріалі The Washington Post.

Як готувався контрнаступ на Харківщині

Поглиблення співпраці з країнами-членами НАТО, особливо Сполученими Штатами, дозволило українським силам — за підтримки зброї, розвідки та порад — перехопити ініціативу на полі бою.

«Наші стосунки з усіма нашими партнерами одразу змінилися. Тобто, вони бачили, що ми можемо досягти перемоги — і допомога, яку вони надавали, використовувалася успішно», — сказав генерал-полковник Олександр Сирський, командувач Сухопутних військ Збройних Сил України, який командував контрнаступом на Харківщині.

Наприкінці серпня Сирський зустрівся у великій оперативній кімнаті на сході України зі своїми головними помічниками та ключовими командирами бригад. Перед ними була надрукована на 3D-принтері мапа місцевості тимчасово окупованої Росією частини Харківської області площею 520 квадратних метрів. Кожен командир пройшов шлях запланованого штурму свого підрозділу серед копій міст, пагорбів і річок, обговорюючи координацію, непередбачені ситуації та найгірші сценарії. Офіцери використовували лазерні указки, щоб висвітлити проблемні місця.

«Це була копітка робота», — зазначив Сирський.

Принаймні з весни командувач Сухопутних військ Збройних Сил України розглядав Харківщину, зокрема міста Балаклія та Ізюм, як уразливі точки для росіян. Він почав думати про те, як би здійснити наступ, зайшовши вглиб території, яку контролює Росія, з несподіваного району на північ від двох міст, відрізавши російські сили від резервів на кордоні та поставивши Балаклію та Ізюм під загрозу оточення.

Географія та розташування російських військ переконали його, що це можна зробити одним швидким ударом — в ідеалі настільки швидким, щоб Росія не змогла перегрупуватися.

Коли влітку з українського Генштабу надійшли накази командирам розробити можливі диверсійні операції, щоб відвести російські війська від оборони Херсона, Сирський знав, що він запропонує.

«Ворог вважав, що, оскільки в Ізюмі було сконцентровано так багато сил, а ще більше було розміщено на російському кордоні в Бєлгородській області, «треба бути божевільним, щоб рухатися і намагатися вдарити туди і розділити цю територію», — сказав Сирський.

На ранніх етапах війни Росія перетворила Ізюм на військову фортецю, розглядаючи місто як базу для оточення українських військ на сході. У розпал підготовки Росія накопичила в Ізюмі та навколишніх містах 24 батальйонно-тактичні групи — близько 18 000 військовослужбовців — разом із запасами зброї та боєприпасів. Водночас у серпні Сирський побачив, що кількість батальйонів в Ізюмі скоротилася принаймні вдвічі, оскільки Росія передислокувала своїх найдосвідченіших бійців на Херсонщину.

«В історії воєн було багато випадків, коли атака на диверсійний напрямок, тобто на другорядний, перетворювалася на головний напрямок. Це виглядало перспективно, адже ворог абсолютно не очікував, що ми будемо атакувати саме в тому місці, де ми завдали головного удару», — сказав командувач Сухопутних військ Збройних Сил України.

Він підрахував, що Україна не могла б собі дозволити втрат, які завдала б лобова атака на міста. Натомість він планував «пронестися» по всьому фронту, оточивши населені пункти та змусивши противника відступити. Швидкість була важливою, адже якби росіяни направили резерви з-за кордону, велика кількість українських військ могла б бути відрізаною в тилу ворога.

«Все залежало від першого дня — наскільки ми зможемо прорватися. Чим далі ми заходили, тим менше вони могли зробити, а їхні підрозділи були відрізані та ізольовані під психологічним тиском», — зазначив Сирський.

До серпня в українців майже закінчилися боєприпаси радянських часів, які використовували для артилерії. Західні союзники поспішно постачали боєприпаси та системи стандартів НАТО, але цього було недостатньо. Ризикуючи, Україна перевела деякі з найцінніших західних систем озброєння подалі від гарячих точок на східному фронті. Кожна атакуюча бригада мала щонайменше вісім гаубиць М777, казали командири. Так, у деяких випадках M777 прибували до таборів за ніч до початку штурму. Також було залучено додаткові безпілотники, щоб бригади могли точно виявляти цілі та використовувати менше боєприпасів.

Генерал-майор Андрій Малиновський, начальник управління ракетних військ і артилерійської підготовки української армії, був стурбований тим, що може знадобитися понад 100 тисяч боєприпасів. Натомість в українців було лише десятки тисяч — замало для затяжної атаки. Зрештою, за словами Малиновського, армійці використали близько 32 500 снарядів за п'ять днів.

Водночас американська розвідка допомогла розподілити боєприпаси завдяки точному націлюванню. Зокрема, країни розробили режим у режимі реального часу: українці окреслювали типи цінних цілей, які вони шукають у районі, а Штати використовували свій величезний геопросторовий розвідувальний апарат для реагування з точним розташуванням. Проте американці не були глибоко залучені в планування наступу на Харківщину і, за словами офіційних осіб США та України, дізналися про це відносно пізно.

Незважаючи на спроби засекретити інформацію, росіяни зрештою зрозуміли, що українці щось задумали. Але «завдяки» російській бюрократії, інформація «ні до кого не дійшла або не була врахована». Так, у Пентагоні офіційні особи підозрювали, що російське керівництво не повністю усвідомлювало вразливі місця на Харківському фронті, оскільки командири на полі бою брехали. Інша гіпотеза, за словами високопоставленого чиновника оборони США, полягала в тому, що Росія бачила наближення наступу, але не мала достатньо людей, щоб його зупинити.

Тим часом українці перенесли понтонні мости, сподіваючись обманом змусити росіян очікувати прямого нападу на Ізюм, а не заходу в глиб території приблизно за 30 миль на північний захід. До середини серпня Сирський був упевнений, що план спрацює, але йому потрібно було переконати в цьому президента Зеленського. Він описав місію як шанс звільнити велику частину території з мінімальними ресурсами та втратами. Тож Зеленський, який бажав великої перемоги, схвалив атаку.

Як відбувався контрнаступ на Харківщині

6 вересня о 3:30 ранку рота 21-річного офіцера на ім’я Олег, чисельністю близько 100 бійців у складі 25-ї десантно-штурмової бригади, почала наступ невеликими колонами, по три БМП кожна. За кілька годин до початку руху українські артилеристи били по російських позиціях з реактивних систем залпового вогню М270 американського виробництва. Українці атакували:

• командні пункти;
• склади боєприпасів;
• приміщення для зберігання палива.

Пізніше українські військові розповіли, що на всьому фронті російські солдати або сепаратисти намагалися отримувати накази або координувати дії з найближчими силами, але частина військ почала відступати.

«Ми прорвали лінію фронту, і ворог почав панікувати. Вони були в паніці, тому що ми атакували всі передові позиції одночасно — вся лінія фронту була величезною — і всюди був прорив», — розповів Олег за умови, що його будуть називати лише на ім’я, оскільки його родичі живуть на тимчасово окупованій Росією території.

До кінця першого дня рота Олега просунулася приблизно на 11 миль з невеликим опором і досягла краю села Волохів Яр. Захоплення цієї ключової розв’язки дозволило б українським силам заблокувати дві великі магістралі, що прямують на Ізюм та Балаклію.

Того ранку Євгеній Андрушенко прокинувся від чотирьох російських танків, які стояли перед його будинком у Волоховому Яру. За його словами, в альтанці біля його огорожі сиділи солдати.

«Вони там сиділи і пили пиво. І говорити про те, куди тікати», — сказав Андрушенко.

Водночас Олег з військом рушив у місто. Свою першу мету вони досягли і так само швидко вони рушили далі з відносно невеликим опором до територій, покинутих російськими військами. За початковим планом бою рота до сьомого дня мала зайняти позицію на хребті на північ від Ізюма, приблизно за 40 миль від початкової точки наступу. Але напередодні Олега разом з іншими командирами роти викликали на нараду.

«Половина підрозділів в Ізюмі, може навіть більшість, просто тікали. Отже, в’їжджаємо в Ізюм», — сказав їх командир батальйону.

Рота Олега пішла першою і окопалася на першому російському блокпості у місті. За лічені хвилини дорогою, заповненою бійцями, мчав квадратний седан «Жигулі» з прапорами та намальованою літерою Z — символом окупантів.

«Іди сюди, мила», — сказав Олег та підірвав машину реактивною гранатометом.

Також українські військові бачили іншу російську техніку, яка прямувала в правильному напрямку — з міста.

«Ми розраховували, що виконаємо всі завдання операції. Але я не очікував такого каскадного колапсу», — сказав Сирський.

Коли рота Олега увійшла в центр Ізюма, пройшовши туди без втрат, війська були приголомшені тим, що побачили: справні танки, які готові до руху, покинуте артилерійське знаряддя, готове до стрільби, паливні танкери, «заповнені під зав’язку», а також тонни боєприпасів і легкої зброї.

У російських військ було все необхідне для серйозної оборони, вважає Олег, крім волі до бою і, мабуть, достатньої кількості людей. Навіть елітні російські підрозділи, що залишилися в цьому районі, кинулися навтьоки, розуміючи, що підмоги не буде.

«Коли ми зайшли в Ізюм, виникло якесь відчуття, ніби смак перемоги. Усім це здавалося початком кінця», — розповів 36-річний старшина роти Антон Чорний.

Реакція Путіна на розгром російських військ на Харківщині

Відмова Путіна ризикнути, оголосивши призов, мала катастрофічні наслідки. Тож, не маючи вибору, він оголосив те, що він назвав «частковою мобілізацією» для призову до 300 000 військових, що стало його найбільшою та найризикованішою ескалацією з початку війни. Водночас сотні тисяч російських чоловіків втекли з країни.

У своїй промові Путін охарактеризував мобілізацію як необхідний крок. Він також припустив, що може застосувати ядерну зброю. Крім того, Путін прискорив свої плани щодо анексії, оголосивши Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області України частиною Росії, незважаючи на відсутність повного контролю над ними.

«Я хочу, щоб мене почули київська влада і її справжні господарі на Заході, щоб вони пам’ятали про це. Люди, які живуть у Луганську та Донецьку, Херсоні та Запоріжжі, стають нашими громадянами. Назавжди», — сказав Путін.

8 жовтня Путін призначив генерала Сергія Суровікіна командувачем російських військ в Україні. Завдяки прямому контакту із Суровікіним, Путін почав отримувати більш правдиву інформацію щодо справ на полі бою, за словами двох людей, обізнаних у цьому питанні, які сказали, що раніше Путіну давали надто райдужні оцінки справ на фронті.

Наступні контрнаступальні дії ЗСУ

Після перемоги його роти бійці Олега в середині вересня близько тижня провели в Ізюмі, насолоджуючись думкою про те, що кінець війни вже близько. Але потім вони попрямували на південний схід, перейшовши в Донецьку область з наказом відбити місто Лиман.

У смузі біля села Коровий Яр рота потрапила під вогонь трьох російських танків. За словами старшого сержанта, з роти Олега загинуло п’ятеро осіб, дванадцять було поранено, у тому числі командир, який очолював своїх солдатів протягом чотирьох годин після того, як осколки влучили йому у щелепу. Зрештою, українці зайняли село, але наступ сповільнився.

У 2014 році Олегові було 13 років, коли на його рідну Луганщину прийшла війна. Кремль розпалив сепаратистський конфлікт, змусивши Київ боротися за переважно російськомовну територію на сході.

«Я не стадо і в мене немає пастух. Я народився і виріс у незалежній країні. У мене є своя думка, яка в Україні має право на життя та існування», — сказав він.

Після дев’ятого класу Олег пішов до місцевого військового училища, потім вступив до Одеської військової академії на факультет десантно-штурмових військ. Через три з половиною роки після його чотирирічного навчання почалася повномасштабна війна. Олег знову опинився на сході України, спочатку командиром взводу, а потім роти, керуючи солдатами, які в багатьох випадках були на багато років старші за нього.

За Коровим Яром рота рушила далі на південь, зайнявши позицію за Лиманом. Росіяни в місті потрапили майже в оточення, але, на відміну від ситуації в Ізюмі, воювали.

«Був такий сильний вогонь ворожої артилерії — все, що було, вся артилерія, яка була, танки, все, скидалося прямо на нас, на нас, на нас…», — розповів Олег.

Але військові просунилися вперед та взяли Лиман. Потім за кілька днів рота Олега пройшла на 17 миль на схід, прямо за межею Луганської області, де Росія відправляє призовників вантажівками на лінію фронту за 36 миль від його рідного міста.

«До мого міста ще досить далеко. Але з кожним днем ​​ми стаємо все ближче і ближче. Я не можу дочекатися», — казав молодий командир.

Підготовка наступу ЗСУ на Херсон

Протягом місяців окупації Херсонської області росіяни вирили траншеї та збудували великі оборонні споруди. Крім того, сільськогосподарські угіддя степу були невеликим природним прикриттям для атакуючої сили, а перешкодою був лабіринт зрошувальних каналів.

«Ті мінні поля, які вони там поставили — вони практично самі не знали, скільки їх поставили. Кожен, хто туди приходив, міняв їх і додавав додаткові мінні поля. У нас не було можливості швидко просуватися», — розповів генерал-майор Андрій Ковальчук, якому було доручено керувати Херсонським контрнаступом.

Щоб вирішити, як проводити операцію, українські командири у липні прибули до Німеччини для проведення бойових навчань зі своїми американськими та британськими колегами. В той час українці розглядали набагато ширший контрнаступ на всьому південному фронті, включаючи наступ на узбережжя в Запорізькій області, який мав би розірвати бажаний Москвою «сухопутний міст», що з’єднує материкову Росію з Кримом, який був незаконно анексований ще у 2014 році.

У кімнаті, повній карт і таблиць, українці описували порядок бою — які формування вони використовуватимуть, куди рухатимуться підрозділи й у якій послідовності та ймовірну відповідь Росії. Враховуючи чисельність українських військ і наявні запаси боєприпасів, союзники дійшли висновку, що українці вичерпають свою бойову міць перед досягненням цілей наступу.

«Вони просили нашої поради. І наша порада була: «Гей, хлопці, ви збираєтеся відкусити більше, ніж можете розжувати». У вас нічого не вийде», — сказав високопоставлений чиновник Міноборони США, який говорив на умовах анонімності.

Крім того, наступ на Запоріжжі міг штовхнути українські сили в місце, яке росіяни могли б оточити підкріпленнями, надісланими за двома напрямками: з Криму та Росії.

«Наші командири вважали, що українці виїхали досить рішуче налаштовані на те, що вони все одно все зроблять — просто був великий тиск, щоб зробити все», — сказав американський представник.

Водночас радник з питань національної безпеки США Джейк Салліван розмовляв з главою Офісу президента України Андрієм Єрмаком про плани широкого південного контрнаступу. Українці прийняли пораду та розпочали більш вузьку кампанію, зосереджену на місті Херсон, яке розташоване на західному березі Дніпра, відокремлене від контрольованої Росією території на сході. Генерал-майор Ковальчук мав намір розділити окуповану Росією територію та захопити російські війська в пастку.

«Моїм завданням було не тільки звільнити територію. Моє завдання з самого початку полягало в тому, щоб блокувати та знищити силу. Тобто не дати їм піти чи існувати», — сказав він.

Якщо б це не вдалося, метою було змусити їх втекти: 25 тисяч російських військових у тій частині Херсона опинилися в дуже відкритій позиції. Якби був застосований достатній військовий тиск, у Москви не було б іншого вибору, як відступити, зазначив Ковальчук.

Росії довелося евакуйовувати свої війська через три переходи: Антонівський міст, Антонівський залізничний міст і дамбу Нової Каховки — частину гідроелектростанції з дорогою, що проходить по ній. Два мости були обстріляні наданими США високомобільними артилерійськими ракетними системами M142 або HIMARS, які мають радіус дії 50 миль, і швидко стали непрохідними.

«Були моменти, коли ми повністю перекушували їм лінії постачання, а вони все одно встигали побудувати переходи. Їм вдалося поповнити боєприпаси… Це було дуже важко», — зазначив генерал-майор Ковальчук.

Він розглядав варіант затоплення річки. За його словами, українці навіть провели пробний удар із пускової установки HIMARS по одному зі шлюзів на дамбі Нова Каховка, зробивши три отвори в металі, щоб перевірити, чи можна підняти воду в Дніпрі настільки, щоб перекрити російські переходи, але не затопити села поблизу.

Випробування пройшло успішно, але цей крок залишився крайнім варіантом, тож від нього вирішили відмовитись.

Як відбувався наступ українських військ на Херсон

На початку Херсонської операції українські війська прорвали першу лінію оборони Росії. Тоді вони зустріли шалений опір. 32-річний командир роти на ім’я Юрій із 35-ї бригади морської піхоти перевів свої взводи на початку вересня через невелику річку під вогнем, лише для того, щоб зіткнутися з окопаною другою лінією біля села Брускинське, приблизно за 50 миль на північний схід від міста Херсон. Росіяни перебували в цьому районі місяцями, обкладаючи окопи бетоном і ховаючи танки в глибоких земляних ровах. Там люди Юрія відчули всю силу російської авіації: вона скинула фугасні бомби FAB на його підрозділ, який спочатку не мав жодної зброї, щоб захистити себе чи поцілити літаки.

«Це боєприпас, який нічого не залишає. Цей вибух, ця хвиля — коли це за 200 метрів, ви відчуваєте це дуже сильно. Це відкидає вас назад… Коли у нас були прямі удари по позиціях з ФАБ, від людей нічого не залишилося», — розповів Юрій.

Українські сили в цьому районі намагалися просунутися на південь, щоб розділити окуповану Росією територію на захід від Дніпра та потрапити в зону радіусу дії артилерії по дамбі Нової Каховки. Але втрати українців швидко зростали. Зі збільшенням кількості знищеної або виведеної з експлуатації бронетехніки медикам доводилося використовувати пікапи, щоб перевозити поранених, часто під вогнем росіян. Згодом вони користувалися автомобілями російського виробництва.

«Під час чергової евакуації мій бойовий санітар був поранений осколками вікна у машині. За ці два тижні в машині не залишилося жодного вікна. Усе потрощено осколками. Але все одно евакуація відбулася», — каже Юрій.

Генерал-майор Ковальчук наполягав, що відступ росіян був лише питанням часу. Але на думку керівництва, Ковальчук рухався недостатньо швидко. Його замінив бригадний генерал Олександр Тарнавський, заступник Сирського під час Харківської операції. Але ця зміна не була публічно оголошена, щоб не дозволити Росії отримати пропагандистську перемогу. Натомість американці були поінформовані.

«Я думаю, що були люди, які, ймовірно, стали нетерплячими щодо руху на півдні. Це був справді хороший початок, а потім він просто зупинився», — сказав високопоставлений військовий чиновник США.

Тарнавський, новий командир, сказав, що застосував деякі принципи, якими вони з Сирським користувалися в Харкові, атакуючи там, де росіяни цього найменше очікували. За його словами, місцем для розміщення головного наступу він виділив територію між Миколаєвом і Херсоном — рівнину сільгоспугіддя з невеликими деревами та загороджувальними бетонними зрошувальними каналами.

«Розрахунок був таким, — сказав Тарнавський, — що ворог не подумає, що ми зробимо це там».

Відповідальність за складну ділянку фронту, на північний захід від Херсона, лягла на полковника Вадима Сухаревського, командира 59-ї мотопіхотної бригади. Його люди пройшли крізь лінію фронту, долаючи втрати, і протистояли жорстокому опору, щоб підійти достатньо близько, аби артилерією завдати удару по переправах через річку Херсон. Ця атака також зробила б майже неможливими поповнення російських запасів завдяки понтонним баржам.

Протистоячи елітним російським повітряно-штурмовим підрозділам, менш досвідчені війська Сухаревського були змушені брати участь у тому, що він називав «народним мистецтвом» на полі бою.

Вони модифікували батареї в готових дронах DJI Mavic, щоб коптери могли долати відстань, більшу ніж в чотири рази від заявленої, тобто до 13 миль. Також військові приймали дрони від контрабандистів цигарок і перетворювали їх на самодетонуючу вибухівку.

«Наша армія звикла воювати підручними засобами», — сказав Сухаревський.

Також власник великого херсонського зерноперевізника та місцевий політик Євген Ігнатенко пояснив, як краще знищити власні баржі, які Росія «реквізувала» для переправлення сил і постачання через Дніпро. Щоб з’ясувати, як просуватися через складний рельєф, Ігнатенко збирав інформацію про діяльність росіян з мережі джерел у тилу ворога.

У ніч на 9 листопада, за словами Сухаревського, бригада підступила до Зеленого Гаю — села, з якого Херсон ставав доступним артилерії. За його словами, українці почали бити по річці, але росіяни почали відступати ще кілька днів тому. Сухаревський сказав, що перемога України частково пояснюється артилерійськими системами, керованими боєприпасами та ракетними установками великої дальності, надісланими Заходом, які врешті-решт виснажили російські війська.

Натиск українських військ змусив відступити, але розбити чи знищити росіян, які втікали, їм не вдалося. Міни, інколи встановлені на відстані метра одна від одної у три ряди завглибшки або засунуті тонкими смужками на дорогах, заважали українцям кинутися в погоню.

Тріумф у Херсоні

Коли президент Зеленський відвідав Ізюм у середині вересня, через кілька днів після контрнаступу України на Харківщині, офіційні особи були напружені, адже він був приблизно за 12 миль від лінії фронту. Водночас набагато більший ризик становив візит до Херсона, бо російські снайпери були розташовані одразу за річкою. Тарнавський стояв поруч із Зеленським на центральній площі Херсона.

«Я був вражений людьми, яких побачив. На всіх їхніх обличчях була радість», — сказав Тарнавський.

Натомість Зеленський вдруге за два місяці підняв прапор над звільненим містом і назвав цей момент «початком кінця війни».

Нагадаємо, начальник ГУР Міноборони Кирило Буданов заявив, що бойові дії в Україні наразі зайшли в глухий кут, оскільки Росія не може досягти значних успіхів, однак Київ чекає більш досконалої зброї від західних союзників.