Коли лідери країн НАТО 11-12 липня зберуться в Литві, президент США Джо Байден та його союзники спробують надіслати Росії потужне повідомлення: Захід об’єднався проти війни Росії в Україні. Але демонстрації їх згуртованості загрожуватимуть кілька лідерів, які приєднаються до Байдена на саміті у Вільнюсі, чия відмова прийняти Швецію як найновішого члена блоку з 31 країни підкреслює розбіжності, які можуть підірвати стримувальну силу НАТО на тлі небезпечного протистояння з Москвою, пише The Washington Post. У той час як президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган та прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан висловлювали різні заперечення проти вступу Швеції, чиї війська збільшать бойову міць НАТО, це підкреслює здатність будь-якої країни-члена порушити пріоритети альянсу. Ердоган, щойно отримавши перемогу на виборах, та Орбан, який підтримував теплі стосунки з Путіним і відмовився від підтримки деякої європейської допомоги Україні, зіткнулися з критикою за анти-демократичну поведінку, а також визнання їх військового та іншого внеску в Альянс. Суперечка щодо вступу Швеції, який потребує схвалення турецьких та угорських законодавців, не лише становить загрозу для мети Байдена посилити своє управлінням блоком, але служить нагадуванням про інші розбіжності, які переслідують альянс, включаючи розбіжності щодо рівня військових витрат, шлях Києва до членства та нещодавнього рішення Білого дому надати Україні касетні боєприпаси. Олександр Вершбоу, досвідчений американський дипломат, який обіймав посаду заступника генерального секретаря НАТО, сказав, що подолання внутрішніх розбіжностей — це «вартість ведення бізнесу» для такого консенсусного органу, як НАТО, чиї союзники, що важливо, також повинні взяти на себе зобов’язання направити свої війська для захисту один одного, якщо це буде необхідно. «Зрештою, НАТО ніколи не була паралізована, коли на кону поставало щось абсолютно життєво важливе. Це важлива річ», — сказав Вершбоу, який зараз є науковим співробітником Атлантичної ради. Саміт 11-12 липня відбувається в той момент, коли українські лідери звертаються з терміновими закликами щодо додаткового озброєння від Заходу, включно з винищувачами, які, за їх словами, необхідні для перемоги у важкій операції з повернення території, яку наразі контролює Росія. Вони також наполягають на більш чіткому шляху вступу до НАТО. Натомість повномасштабне вторгнення росіян в Україну в 2022 році змусило НАТО, створене в 1949 році під час розведення бойових ліній холодної війни, з новою нагальністю, оскільки союзники зміцнюють захист від того, що більшість бачить як нову загрозу з боку Росії. Хоча саме НАТО не постачає Україні зброю, воно слугує форумом для координації масового зростання підтримки Києва Заходом. Як і Фінляндія, яка завершила процес вступу у квітні 2023 року, Швеція відмовилася від десятиліть військового нейтралітету. Попри рішення Ердогана відмовитися від заперечень свого уряду щодо членства Фінляндії в березні, він відмовився схвалити вступ Швеції, посилаючись на додаткові претензії. Зараз дипломати намагаються переконати Угорщину та особливо Туреччину надіслати сигнал про те, що вони дозволять вступу Швеції просунутися вперед — після кількох місяців висловлювання впевненості, що саміт у Вільнюсі дасть можливість говорити про приєднання Швеції. Причини протистояння Туреччини членству Швеції включають, за словами Анкари, відмову видати осіб, яких вона вважає терористами, включно з членами Робітничої партії Курдистану (РПК) і руху звинувачених у спробі повалити турецький уряд у 2016 році. Туреччина також скаржилася на протести проти Ердогана у Швеції та демонстрації, на яких спалювали Коран. Ці скарги узгоджуються з популістською риторикою, яку Ердоган використовував у себе вдома, зокрема під час президентських виборів у травні, коли він зображував своїх опонентів як симпатиків курдських бойовиків і ворогів традиційних мусульманських сімейних цінностей – тем, які резонували з націоналістичними виборцями та електоратом Ердогана. Раніше цього тижня турецький президент повторив ці теми, назвавши спалення Корану в Стокгольмі під час мусульманського свята Курбан-Байрам минулого місяця «огидним актом», який не був «окремим випадком». У той час як високопоставлені чиновники США та НАТО наполягають на тому, що Стокгольм виконав умови, окреслені минулого року, щоб усунути занепокоєння Анкари щодо безпеки, включаючи внесення змін до конституції та ухвалення жорсткіших антитерористичних законів, Ердоган відмовився передати протокол щодо приєднання Швеції до турецьких законодавців. Сінан Ульген, старший науковий співробітник Carnegie Europe у Брюсселі, сказав, що, хоча в позиції Туреччини щодо Швеції є «внутрішній кут», який Ердоган використовував, щоб заробити політичну підтримку, його опозиція «ніколи не була лише інструментом виборів». За словами Ульгена, це скоріше брокерська фішка для отримання ключової поступки від Сполучених Штатів. Офіційні особи та аналітики кажуть, що ціною мовчазної згоди Туреччини є угода на суму в 20 мільярдів доларів щодо американських винищувачів F-16. Це угода, яку адміністрація Байдена підтримала на тій підставі, що вона зміцнить східну оборону НАТО, але яка вже давно стикається з опозицією на Капітолійському пагорбі. «На цьому етапі схвалення Туреччиною кандидатури Швеції в НАТО має більше спільного з тим, що в кінцевому підсумку зроблять і не зроблять США, ніж те, що зробила Швеція», – сказав Ульген. У той час як сенатор Роберт Менендес), голова Комітету Сенату із закордонних справ, тривалий час був продажу F-16 через історію прав Туреччини та її антагоністичну позицію щодо Греції, яка є членом НАТО, противників угоди помножилося, оскільки затримка вступу Швеції затягнулася. Законодавці, включно з лідером меншості в Сенаті Мітчем Макконнеллом (республіканець), тепер кажуть, що не підтримають продаж винищувачів, доки Туреччина не пом’якшить свою політику. В основі такої гри Ердогана щодо Швеції лежать складні відносини його країни з Росією, з якою Туреччина має глибокі економічні зв’язки та історію угод й суперництва. Хоча і Ердоган, і Путін бачать себе як противагу могутності США, їхні країни опинилися на протилежному боці конфліктів, зокрема в Лівії та Сирії. Після того, як у 2015 році Туреччина збила російський винищувач, Росія призупинила прибутковий потік туристів на середземноморське узбережжя Туреччини та імпорт турецької сільськогосподарської продукції. Водночас зв'язки Туреччини з Росією часто викликають суперечки з Вашингтоном. Коли Анкара придбала передову російську систему протиповітряної оборони, Вашингтон відповів санкціями та виключив Туреччину з її програми винищувачів F-35, забезпечивши Путіну подвійну перемогу: цей інцидент створив розкол в НАТО та перешкодив розгортанню передових літаків поблизу російських військ в Сирії. Та інколи ці зв’язки приносили користь Заходу, наприклад, коли Туреччина допомогла в укладенні угоди між Москвою та Києвом щодо відновлення експорту українського зерна через Чорне море або організації обміну військовополоненими. «Це складні стосунки з нюансами. Але зрештою це те, що ми як член НАТО вважаємо цінним для альянсу», — сказав про зв’язки Туреччини з Росією Девід Саттерфілд, який був послом США в Туреччині, а зараз є директором Інституту публічної політики Бейкера Університету Райса. Дипломати зазначають, що Анкара, яка командує другою за чисельністю сухопутною силою НАТО і направила війська для участі в місіях альянсу, зокрема в Афганістані, залишається цінним учасником блоку. Туреччина також була надійним прихильником України, продаючи Києву безпілотники ще до повномасштабного вторгнення РФ в 2022 році. Тим часом офіційні особи в Угорщині назвали низку причин відмови їхньої країни ратифікувати приєднання Швеції, від того, що, за словами речника уряду, було прагненням Стокгольма «бити Угорщину» до «розваленого трону моральної вищості» скандинавської країни. Але обструкція з боку Угорщини стосується не стільки Швеції, скільки сильної спорідненості Орбана з Ердоганом, сказав Петер Креко, директор будапештського центру Political Capital. «Туреччина є зразком для наслідування, з одного боку. По-друге, це ідейне джерело натхнення. По-третє, [Туреччина, - ред.] є дуже важливим партнером у торгівлі, не лише на національному рівні, а й у бізнес-колах, близьких до родини Ердогана та родини Орбана», — сказав він. Також Угорщина виділяється в НАТО через теплі зв’язки Орбана з Путіним, скептицизм країни щодо цілей України у воєнний час і її відмову дозволити доставку зброї в Україну через її територію. Орбан постійно стикається з критикою через свою практику управління, неодноразово конфліктуючи з Європейським Союзом через його підхід до міграції та верховенства права. І, як і Туреччина, Угорщина розраховувала на Росію, щоб вона допомогла зберегти її економіку на плаву. Міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто заявив, що Будапешт не буде перешкоджати заявці Швеції. «Якщо відбудуться зміни в позиції Туреччини, тоді, звичайно, ми дотримаємося обіцянки, що Угорщина не буде гальмувати жодну країну з точки зору членства», — сказав він журналістам минулого тижня. Сенатор Джеймс Ріш (зі штату Айдахо), головний республіканець Комітету Сенату з міжнародних відносин, сказав, що зусилля Туреччини отримати поступки, не пов’язані зі вступом Швеції до НАТО, змусили його поставити під сумнів, чи країни, які створюють перешкоди для більшої місії альянсу, взагалі повинні залишатися членами . «Слухайте, коли у вас такий альянс із 31 країною, важливо, щоб кожна країна вирішувала проблеми в найкращих інтересах альянсу, а не в їхніх власних інтересах, особливо якщо це не має відношення до основи чи мети альянсу», - наголосив сенатор. Такі внутрішні виклики були помітні напередодні Вільнюського саміту, оскільки були регіональні та фракційні розбіжності щодо того, хто найкраще замінить Єнса Столтенберга на посаді наступного генерального секретаря НАТО напередодні його очікуваного відходу цього літа. Втім це призвело до продовження дії його повноважень ще на рік. Але дипломати кажуть, що протягом десятиліть НАТО долала серйозні внутрішні виклики, зазначаючи, що Франція, один із найвпливовіших членів альянсу, вийшла з військового командування НАТО на знак протесту в 1960-х роках й повернулась до військового командування лише в 2009 році. «НАТО пережила це в минулому. Витримає і цього разу», — сказав Саттерфілд. Нагадаємо, Німеччина збирається наполягати на відстрочці вступу України до НАТО. Зокрема, ФРН побоюється, що цей крок може привести Альянс до війни з Росією.