Ще декілька років тому офіційний Київ навряд міг розраховувати на теплі відносини з Белградом. Сербія залишалася одним із найближчих політичних партнерів Росії в Європі, і попри засудження російського вторгнення в Україну та підтримку її територіальної цілісності, поки так і не приєдналася до західних санкцій проти Москви. Однак у 2026 році в українсько-сербських відносинах відбулися помітні зрушення. Спочатку Вучич взяв участь у саміті «Україна - Південно-Східна Європа». Потім Володимир Зеленський здійснив перший за сім років офіційний візит до Сербії. А вже за кілька тижнів сербський очільник прибув до України на «Карпатський саміт». Що насправді стоїть за цим «потеплінням»? І чому саме зараз воно стало необхідне обом сторонам? Від Одеси до Белграда і Карпат Зміна контексту у відносинах не виникла з одного візиту. Вона формувалася поступово. Першим епізодом став приїзд Вучича до Одеси у червні 2025 року на саміт «Україна – Південно-Східна Європа». Сербський президент тоді фінальну редакцію декларації саміту не підписав, таким чином продемонструвавши межу, до якої готовий підтримувати Київ: політично, але без кроків, які могли б бути сприйняті Москвою як недружні. У травні Зеленський і Вучич провели розмову, під час якої обговорили розвиток двосторонніх відносин, європейський шлях України та Сербії, поглиблення економічної співпраці та відновлення переговорів про угоду про вільну торгівлю. За підсумками переговорів країни підписали спільну заяву про відновлення переговорного процесу щодо угоди про вільну торгівлю. За офіційними даними, Київ і Белград планують завершити роботу над нею до кінця цього року. А кульмінацією став серпневий візит Володимира Зеленського до сербської столиці. Український президент перебував з офіційним візитом два дні, провів переговори з Вучичем та тамтешнім прем'єр-міністром. Сербія пообіцяла допомогти Україні гуманітарно, зокрема підтримати енергетичний сектор напередодні складної зими, а також долучитися до відновлення інфраструктури. Вучич окремо підтвердив підтримку територіальної цілісності України. Для Белграда це був демонстративно важливий жест. Володимира Зеленського прийняли з військовими почестями, а найвищий хмарочос Сербії, «Вежу Белграда», підсвітили кольорами українського прапора. Але головна частина домовленостей залишилася у сфері прагматичної співпраці. І саме це важливо: українсько-сербське зближення почало набувати не тільки символічного, а й практичного виміру. А менш ніж через півтора місяці Вучич знову приїхав до України. У вересні він взяв участь у першому «Карпатському саміті», де Зеленський провів із ним окрему зустріч. Серед тем були реалізація попередніх домовленостей, економічні проєкти та регіональна безпека. Тобто йдеться вже не про один дипломатичний жест. Київ і Белград явно зондують можливість нової моделі відносин. Косово: межі українсько-сербського зближення Під час пресконференції Володимира Зеленського в Белграді прямо запитали про позицію щодо Косова. Відповідь виявилася однозначною: Україна не визнає односторонньо проголошену незалежність цієї країни і продовжує підтримувати територіальну цілісність держав відповідно до міжнародного права. Для Сербії це був важливий дипломатичний сигнал. Але для Пріштіни все виглядало зовсім інакше. Косово після початку російського вторгнення послідовно підтримувало Україну: засудило російську агресію, приєдналося до санкцій проти Росії та Білорусі, приймало українських біженців, надавало гуманітарну допомогу. Тамтешнє МЗС заявило, що з жалем сприймає позицію Києва. Видання «Politico» назвало заяву Зеленського щодо Косова «балканською помилкою». Але для Києва це рішення не було раптовим розворотом. Україна підтвердила позицію, яку займає давно. Для держави, яка сама веде війну за збереження територіальної цілісності, визнання одностороннього відокремлення території іншої країни створило б очевидну дипломатичну проблему. Проте цього разу важливий не лише сам зміст заяви Зеленського, а й місце та момент, коли вона прозвучала. Київ фактично продемонстрував Белграду: у питаннях, які для Сербії є принциповими, він готовий зберігати позицію, що збігається із сербською. А це вже частина тієї негласної дипломатичної конструкції, на якій і тримається нинішнє потепління. Що потрібно Зеленському від Сербії? Тут найпростіше припустити, що Київ просто намагається «відтягнути» Сербію від Росії. Але цього недостатньо для пояснення того, що відбувається. Для України сербське зближення має кілька практичних вимірів. Перший – зброя. Офіційно Сербія не постачає озброєння Україні. Вучич навіть заявив, що військова співпраця з Україною не була темою його переговорів. Водночас сербська оборонна промисловість виробляє значні обсяги боєприпасів, сумісних із радянськими системами озброєнь. Протягом війни неодноразово з'являлися повідомлення, що сербські боєприпаси потрапляють в Україну через посередників і треті країни. Москва навіть публічно звинувачувала Белград у таких поставках, а Вучич заперечував пряму військову співпрацю з Києвом. Тому не обов'язково припускати, що під час зустрічі Зеленський і Вучич укладали якусь таємну «збройну угоду». Значно реалістичніше припустити, що Київ зацікавлений у збереженні для себе максимально широкого спектру сербської військово-промислової співпраці з європейськими партнерами. Другий мотив – це послаблення російського впливу на Балканах. Україні не потрібно, щоб Сербія завтра стала членом антиросійської коаліції. Для Києва вже є вигідною ситуація, коли Белград дедалі активніше працює з європейськими державами, підтримує територіальну цілісність України і розвиває безпосередні контакти з Києвом. Росія неодноразово критикувала Сербію через можливі поставки зброї Україні, однак Кремль не пішов на розрив відносин із Вучичем. Для Москви Сербія залишається важливим політичним і економічним партнером на Балканах, тому російське керівництво очевидно готове миритися з частиною маневрів Белграда. Третій мотив Києва – європейський. Україні важливо, щоб Сербія залишалася на європейській орбіті. Чим сильніша орієнтація Белграда на ЄС, тим менше простору залишається для російського впливу. Саме тому Зеленський під час візиту до Сербії публічно заявив, що Україна буде рада, якщо сербський шлях до ЄС прискориться. Китайський чинник: сербське вікно в Європу Однак геополітична гра Белграда не обмежується балансуванням між Москвою та Брюсселем. Є ще один важливий гравець – Китай, для якого Сербія стала одним із ключових партнерів на європейському континенті. У 2024 році, під час візиту Сі Цзіньпіна до Белграда, сторони домовилися поглибити партнерство та побудувати «спільноту єдиної долі». Сербія стала першою європейською державою, яка уклала з КНР угоду такого рівня. Причому китайська присутність тут має цілком матеріальний характер. Компанія HBIS контролює металургійний комбінат у Смедереві, «Zijin Mining» – великий мідний комплекс у Борі, а «Shandong Linglong» збудувала шинний завод у Зренянині. Китайські компанії також беруть участь у модернізації залізниць, будівництві автомагістралей та енергетичних об’єктів. Особливе значення має залізниця Белград – Будапешт, яка є частиною транспортного маршруту від грецького порту Пірей до Центральної Європи. Водночас партнерство давно вийшло за межі економіки. Сербія закуповує китайські системи озброєння, зокрема зенітно-ракетні комплекси FK-3 та безпілотники, а співпраця охоплює також цифрові технології й безпекову сферу. Політичний вимір не менш важливий: Пекін підтримує позицію Белграда щодо територіальної цілісності Сербії та Косова, тоді як Сербія послідовно дотримується принципу «одного Китаю». Тому не можна виключати китайський чинник і в нинішньому зближенні Белграда з Києвом. Чи отримував Вучич від китайського керівництва схвалення на таке зближення – невідомо, проте для Китаю Сербія цінна саме своєю здатністю підтримувати відносини з різними центрами сили, не приєднуючись повністю до жодного з них. «Потепління», але не зміна табору Нинішні відносини Києва і Белграда найточніше описує слово «прагматизм». За Вучича Сербія зближувалася з Україною в питаннях, де інтереси двох країн перетиналися, але не відмовлялася від особливих відносин із Москвою. Після поразки політичного табору Вучича на парламентських виборах постає інше питання: чи зміниться разом із владою і зовнішньополітичний курс Сербії? Перемога «Студентського списку» відкриває можливість для перезавантаження сербської політики. Однак вона ще не означає ані неминучого зближення з Україною, ані запровадження санкцій проти Росії. Протести, які привели нову політичну силу до перемоги, об’єднували передусім вимоги боротьби з корупцією, підзвітності влади та відновлення демократичних інституцій. Зрештою, головне питання полягає в тому, чи була сербська політика балансування між Росією та Заходом особистою стратегією Вучича, чи вона має глибше коріння – у суспільних настроях, економічних інтересах і традиціях зовнішньої політики країни. Українсько-сербське потепління опинилося на новому етапі. За Вучича воно залишалося прагматичним зближенням без зміни геополітичних орієнтирів. Тепер перевіркою стане не кількість дипломатичних зустрічей, а конкретні рішення нового керівництва Сербії. Для Києва це водночас шанс і невизначеність: Белград може стати відкритішим до співпраці, але розраховувати на його швидкий розворот проти Москви поки що зарано. Автор – Юрій Мариняк, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA