Місто Прип’ять біля Чорнобильської АЕС тепер — привид. Звідти евакуювали жителів, а над четвертим енергоблоком збудували саркофаг, щоб хоча б якось стримати потік радіації. Але для цього потрібно було підготувати приміщення — цим займалися ліквідатори. Василь Іванович був офіцером запасу і працював на підприємстві. Йому було неповних 32 роки, його старша донька саме мала піти до першого класу, коли його, як військового, призвали до лав ліквідаторів наслідків катастрофи на півночі України. На його рахунку 11 виходів на четвертий енергоблок і більше місяця перебування на околицях Чорнобиля. Зараз він глава Львівського обласного підрозділу ГО «Всеукраїнська спілка інвалідів-ліквідаторів „Чорнобиль-86”». Посвідчення ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС він показує із гордістю. «Категорія опромінення — перша. Це про хвороби, пов’язані саме із ліквідацією», — пояснює він. Журналістка LVIV.MEDIA поговорила з Василем Івановичем Атаманчуком та розпитала про специфіку роботи, моральний стан під час перебування на околицях Чорнобиля та проблеми зі здоров’ям після небезпечної роботи ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС. Якщо не я, то хто? — Василь Іванович про усвідомлення ситуації У перші дні після вибуху ніхто нічого ще не знав. Радянська влада ретельно приховувала інцидент, але, коли країни Заходу почали бити на сполох, керівництво СРСР нарешті зізналося, що на ЧАЕС сталась катастрофа. За словами Василя Івановича, це було приблизно в травні 1986-го. Вже у липні почали збирати тих, хто усував наслідки трагедії. «Нас розподілили в батальйони і намагалися підготовувати. Було таке село Новиця у Калуському районі (Івано-Франківська область - ред.), там був зборний пункт. Саме там три дні тривала наша підготовка. Приганяли пожежні машини, робили інструктажі. Мене призначили помічником начальника штабу», — розповідає він. У селі, де відбувалися тренування та підготовка особового складу до виїзду на Чорнобильську атомну електростанцію, все було огороджено колючим дротом, а з чотирьох боків ходили охоронці із вівчарками. Це було схоже на концтабір. Я їхав на завдання від держави. Я міг відмовитися. Мене тоді військовий комісар питав, але я вирішив, що я йду. Якщо випала така доля, то хто крім мене буде? Я йшов вперто. Я сказав, що, якщо я не піду, то чого за мене хтось інший має йти?. Василь Іванович, ліквідатор аварії на ЧАЕС. Дружина добре знала характер чоловіка, тож не суперечила. Вона знала, що якщо він щось вирішив, то вже не відступить. «Я мріяв повернутися до 1 вересня, щоб відвести доньку до першого класу. Не судилося», — розповідає Василь Іванович. У моєму характері — оберігати людей — Василь Іванович про методику роботи, перший вихід на четвертий енергоблок та захист Чоловік був офіцером, тож у нього була група своїх солдат, які ходили на четвертий енергоблок разом із ним. Місце дислокації було у селі Оране Іванківського району Київської області. Вони прибули туди колоною із 17 автобусів у супроводі ДАІ. Жили у наметовому містечку, де, за словами чоловіка, було все необхідне і навіть музичний центр. «Вже на другий день нашого перебування там у нас почалися виходи на четвертий енергоблок. Офіцер зі своєю групою йшли туди і починали роботу над дезактивацією четвертого реактора. У мене було 11 виїздів на четвертий енергоблок і чотири виїзди на ПУСО — це перевірка машин на рівень радіації і їхня дезактивація, бо вони були опромінені», — розповідає він. За його словами, чомусь солдати дуже хотіли ходити на реактор саме з ним. У Василя Івановича вони були кожної третьої доби. «Я сам із дозиметристом пробігав приміщенням, бо там не можна було потихеньку ходили. Треба було тільки бігти. Ми виміряли рівень забруднення у певній зоні. Я ставив своїх там, де була найменша. Я визначав скільки їм працювати: три або п’ять хвилин. І так ми закінчили, сіли в машини і назад», — говорить ліквідатор про те, як намагався організувати роботу своєї групи. Спецбатальйон Василя Іванович був подвійного підпорядкування. Завдання вони виконували від 25 бригади хімічного захисту, а за документами працювали на міністерство внутрішніх справ. «Так, це — мої», — по-батьківськи говорить він, показуючи фото та називаючи імена. «Ось цей вже помер», — додає він, вказуючи на кожного другого і на мить раптом здається надзвичайно старим і втомленим. Робота ліквідатора передбачала промивання приміщень атомної електростанції спеціальною сумішшю, якою заправляли пожежні машини. Це називалося дезактивацією. Вони працювали в кімнатах до 5 поверху. «На четвертому поверсі сиділи сибіряки. Спеціалісти-атомники. Там все було обшите свинцем. Вони мали свої японські дозиметри. Потім, коли я з ними познайомився, то я брав їхні дозиметр. А він був дуже точний. Наш дозиметр був 1960-х. Я одного разу у штаб біг, перескочив через канаву, дивився було 50 міліампер, перескочи і вже нуль», — згадує він. Найскладнішим у роботі ліквідатора було саме визначити термін, протягом якого його солдати мають працювати. Він мав вирахувати дозу радіації і час, протягом якого вона їм не зашкодить. Найбільш брудну роботу старався виконувати сам, адже не міг ховатися за чиїмось спинами. Попри таку свідомо позицію страшно все ж було. Вперше виходити на четвертий енергоблок Василю Івановичу було «муркотно». Ми приїхали і навіть агрегати зупинялися. Така радіація була. Коли ми приїхали, то будували саркофаг і була транспортна лента. Товщина саркофагу 6 метрів. Цю транспортну ленту треба було промити, дезактивувати. Це ми вперше виїхали до енергоблоку. Ми почали промивати і насоси трохи попрацювали і все. Вони більше не вмикалися. З горем пополам промили трохи і поїхали набрали води із річки Прип’ять, бо вже зовсім не працювало нічого. Василь Іванович, ліквідатор наслідків вибуху Чорнобиля. Ліквідатори мали спеціальні респіратори, які мали захищати дихальні шляхи від радіації, та уніформу, яку видавали один раз. Потім її прали та обробляли спеціальною речовиною. Чоловік розповідає, що саме запах цієї випраної форми — це те, чого він ніколи не зможе забути. Зранку у день перед виходом на реактор солдати отримували дозу спеціальної речовини — елеутерококу, що стимулювати кровообіг та хоча б трохи зменшити вплив радіації на організм. Старалися, щоб солдатам не було коли думати Робота ліквідатора тиснула морально. За словами чоловіка, всі насправді усвідомлювали серйозність того, що вони роблять, куди їдуть та якими можуть бути наслідки. Його завдання, як командира, було зробити так, щоб люди до нього «хилилися», тому він майже завжди першим починав розмову з бійцями. «Постійно, коли я їхав, один підполковник до мене звертався „весела людина“. Старалися заводити якусь розмову. Таку, щоб веселила, щоб солдати не мали часу коли думати про серйозність того, що вони роблять. Коли їхали тільки, то всі були серйозні, а тільки почнеш розмову, то люди змінювалися», — згадує він. Для того, аби відволікти бійців від їхньої роботи, на місцях організовували культурні програми. Зазвичай, були концерти. Василь Іванович згадує, що приїжджали різні виконавці, які були на той час доволі відомими. Проте це спрацьовувало не завжди. «Один із командирів батальйону прикладався до пляшки. Його звільнили через це і потім змінився командир. Він тільки з намету виходив, трохи дивися, що ми робимо і назад. Як борсук», — розповідає ліквідатор. За його словами таких було чимало і траплялося дійсно різне. Не всі були сміливими, хтось відмовлявся йти на енергоблок, хтось відлежувався в госпіталі. Василя Івановича основна проблема в тому, що ці люди хочуть бути на одному рівні із тими ліквідаторами, які дійсно поклали своє здоров’я задля того, щоб виконати своє завдання. Батальйону Василя Івановича обіцяли, що вони пробудуть там всього два тижні, як і решта батальйонів, але йшла вже 45 доба, а їх все не відправляли додому. Тоді солдати оголосили голодування. «Інші батальйони були там по два тижні. Весь батальйон відмовився йти їсти. На той час для радянської влади це був такий інцидент… Керівництво приїхало з Києва і з Москви і до 10 години на наступний день батальйон розформували. Після нас туди вже ніхто не їздив», — розповідає ліквідатор. «Нам казали, що Горбачов прилетить. Вертольотами спеціальною сумішшю збивали радіацію. До мінімуму. Він не приїхав. Приїхав Решков», — коротко згадує чоловік. Зараз майже всі померли — Василь Іванович про здоров’я Ліквідатор розповідає, що зараз значна частина тих, хто пліч-о-пліч з ним усував наслідки чорнобильської катастрофи, померли. Багато з них були навіть молодшими від Василя Івановича. Він вважає, що після перебування на ЧАЕС їм треба було одразу піклуватися про здоров’я, хоч у сам період їхньої дислокації на станції проблеми й були непомітними. «Треба було спортом займатися, курити кидати одразу. Я палив теж. 3 вересня була моя остання поїздка на енергоблок. Ми провели роботу, я зняв респіратор і закурив. Мені все попливло. Це вже було велике отруєння радіацією. Я забагато отримав опромінення. Це була моя остання сигарета», — зазначає чоловік. Також ліквідатор говорить, що попри складну ситуацію у державі на той час медичне обслуговування для нього та його побратимів було цілком доступним. Основне питання було в тому, хто хотів лікуватися. «Я лягав в лікарню для переливання крові. Не було дефіциту у препаратах. Той, хто хотів бути здоровим і жити… Бо здоровим вже не будеш, то той мав для того можливість», — розповідає він. Чоловік переконаний, що тут теж важливий психологічний підхід. Уколи та крапельниці — це не просто про фізичну підтримку організму, а про психологію. Він переконаний, що усвідомлення того, що ти щось робиш, аби бути здоровим — це шлях до підтримки свого організму. «Починати завжди потрібно з голови», — зазначає ліквідатор. Зараз він має проблеми із суглобами та продовжує лікування. Якщо ми забудемо, то Бог нагадає — Василь Іванович про минуле й майбутнє За словами ліквідатора, коли вони нарешті поїхали зі станції, то було помітно, що катастрофа сталась нещодавно. Найперше це було зрозуміло із ставлення людей — вони виказували повагу, бо розуміли, що саме зробили ліквідатори. Зараз люди стали забувати. Василь Іванович розуміє, що у державі купа інших проблем і основна — війна з Росією. Чоловік розповідає, що найбільше боїться того, що з тими військовими, які зараз захищають Україну, буде так само: їх теж забудуть. Я завжди кажу, що якщо ми забудемо, то Бог нам нагадає, але нагадування буде болісним. Василь Іванович, ліквідатор аварії на ЧАЕС. Він сам називає ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС — захисниками України. Загалом, чоловік наголошує, що Україна — почалася не у 2014, не у 1991 і не у 1986. У кожного покоління були ті, хто ставав на захист нашої держави. Просто хтось проти реального озброєного ворога, а хтось проти ядерної загрози. Всіх їх об’єднує одне — вони захищають Україну.