Концепції викладання історії в школах та гранд-наратив історії України – це, звісно, дуже важливо. Але мусимо собі зізнатися, що ми недооцінюємо впливу масового продукту – передовсім різних відеороликів на «просвітницьких» YouTube каналів та інших соціальних медіа. А зважаючи на неухильне зниження якості освіти, яке фіксується вже не один рік, і яке прискорилося після епідемії Covid та запровадження дистанційного навчання, і яке із вторгненням Росії у 2022 році взагалі набуло загрозливих масштабів – роль різноманітних мемів, кліше та навколоісторичних байок буде лише зростати. І тут важливо, щоб інструменти тролінгу росіян, анекдотів про «диких людей на болотах» та інші«духопідйомні» інструменти пропаганди не почали жити своїм життям і не стали взагалі відповідями на усі історичні питання, що можуть цікавити українців. Особливо українців шкільного віку, які все рідше заглядають до підручника. Бо тенденція така є. Окрім того, треба пам’ятати, що інформація в Інтернеті живе за своїми законами. І щоб бути видимою, вона повинна бути провокативною. Бажання отримати прості відповіді на складні питання тепер підкріплюється мережевими авторитетами, які говорять просто, доступно і не залишають сумнівів. Але що добре для «діалогу зі свинособаками» (а так все, якби хто забув, і починалося в нашому «історичному інтернеті»), те погано для власного самоусвідомлення, і ще гірше – для комунікації з рештою світу. Відповідно, у ситуації, коли інтерес до історії стрімко зріс, коли освіта не встигає за цим викликом, неймовірної популярності набули начебто освітні ресурси, які пояснюють проблемні питання минулого 1) доступною мовою, 2) нібито в новому, актуальному контексті, 3) декларують розвінчування міфів та маніпуляцій радянської і російської історіографії. Але все це «чомусь» не працює, якщо спробувати пошукати щось науково-популярне про історію українсько-польських стосунків чи історію Польщі. А це важливо, зважаючи на допомогу, яку Україна вже отримала і продовжує отримувати, скільки українців живуть в цій країні, і з огляду на потребу будувати добросусідські відносини. Історія України і Польщі для «масового» українського інтернету – це банальний переказ історії УРСР про героїчну боротьбу народних та козацьких мас із шляхетським поневоленням, плюс жонглювання словами та цифрами, особливо коли мова йде про трагедії ХХ століття. Нема актуального контексту, нема розвінчування радянських кліше, залишається хіба доступна мова. Але і вона в основному перекочувала з тих-таки радянських кліше. Як би виглядала історія Польщі та українсько-польських стосунків в очах школяра, який би просто вирішив подивитися найпопулярніші відео на кілька сотень тисяч чи мільйон з гаком переглядів? Порівняно з якими перегляди справжніх фахівців на кілька сотень чи пару тисяч переглядів виглядають як наруга над здоровим глуздом. Все доволі передбачувано для людини, знайомої ще з радянськими книжками. Династичні війни Середньовіччя трактуються як вторгнення і окупація поляків. При цьому ніхто не пише про «вторгнення волинян в Галичину», чи окупацію Галича князем Романом Великим (який за кількістю польської крові не сильно поступався польським князям). Якщо Грюнвальдська битва - то українці допомогли полякам відбитися від тевтонців. Тоді як поляки українцям від Степу захищатися не допомагали, вони лише використовували українців як щит…Класично, що католицизм та ополячення ідуть рука в руку, тоді як православ’я автоматично визначає руськість-українство (навіть для молдовських аристократів з роду Могил). А об’єднання в Речі Посполитій – це такий хитрий польський план поглинання литовців та українців, яких ще й штучно при цьому розділили. Тобто маємо справу не лише з чистим дистильованим радянсько-російським наративом, а уже з цілком добровільно засвоєною безпорадністю.Звісно, гайдамацькі повстання жодним чином Москвою не інспірувалися, Росія просто використала їх для втручання. Але, зрештою, так і мало статися, бо як до того поляки ділили з Москвою Україну, так тепер самих поляків ділять інші хижаки. Взагалі, складається враження, що популярну українську версію історії пишуть діти для дітей. Тут нам просто не пощастило, а тут поляки нас оббрехали перед Габсбургами, а потім Петлюру обдурили і домовилися з більшовиками. Виглядало б просто по-дурному, якби хоча б не намагалися будувати причинно-наслідкові зв’язки в унісон з Путіним. Той теж видавав недавно«перли» про те, що Польща заслуговувала на напад з боку Гітлера.Волинська різанина – це трагедія, яку спровокували росіяни, і зараз розбурхують знову росіяни. Але поляки, в принципі, самі винні, бо перші почали. А потім комуністи примусово переселяли людей та нарізали території, тому нічого на цій темі зациклюватися. Після цього не дивує, що в сучасному українському кіно поляки зображені такими, неначе щойно зійшли із радянської кінохроніки про «Золотий вересень». Популярні польськомовні «відеоуроки та лекції з історії» теж не далеко втекли. Хоча, закономірно, зі своїми нюансами. Наприклад, коли Русь «роздробилася», то польські королі приєднали Львів та Перемишль, Литва захопила Київ, в монголи – спустошили східні частини Русі… Тобто існувала цивілізаційна місія, а не просто колонізація, і вона триває до самого XXI століття. Полякам, які споживають подібного роду контент без попередньої підготовки, теж, підозрюю, непросто зрозуміти, чому на територіях, які «течуть молоком і медом», і куди вони нещодавно принесли усі здобутки цивілізації, спалахнуло величезне селянське повстання, яке закінчується Руїною?Зате після цього легше змиритися з тим, що ті ж таки українці знову без жодних причин із ними воюють, займаються тероризмом у міжвоєнний період, радісно вітають німців на початку Другої світової і проводять етнічні чистки на Волині. Хоча є і спільні риси в характеристиках один одного у популярних польських та українських версіях. Поляки нарікають, що багато їхніх діячів творили українську культуру. Українці говорять те саме про внесок етнічних українців у культуру польську. Реконтекстуалізація історії Зрозуміло, що у випадку, коли обидві сторони вдають, що не розуміють претензій та закидів опонента, про примирення та порозуміння можна говорити нескінченно. І безрезультатно.Тому варто відмовитися від мрії розповісти «справжню правду», а натомість спробувати подивитися на минуле крізь призму тих контекстів, через які ми його бачимо, і від яких нікуди не подінемося. Історикам мало б бути відомо, що не можна проєктувати свої теперішні знання та уявлення на минуле. Якщо в Середньовіччі йшлося про династичні (сімейні) конфлікти навколо майна (земель), то нема сенсу шукати там поляків чи українців. А якщо мова йшла про права для певної локальної групи аристократів, і ця соціальна група вирішила домовитися з якимось монархом – то тут недоречно говорити про поглинання однієї нації іншою. Так само не є таємницею, що історичні джерела і цілі монографії писали живі люди, зі своїми поглядами, зобов’язаннями, симпатіями. Тому мотиви і погляди Михайла Грушевського, який писав про Галицько-Волинське князівство — це не мотиви і погляди короля Данила. Як і погляди Миколи Гоголя, вкладені в уста Тараса Бульби — це не мрії козацької старшини XVI-XVII століття. Але зараз додався ще й актуальний контекст — війна Росії проти України та допомога Україні з боку Польщі разом зі всім західним світом. Тому треба дати відповіді на такі важливі питання: як ми опинилися в сьогоднішній ситуації і чому вона стала можливою? Чи не пора нам переглянути старі концепції, в яких православні маси темного люду борються проти польсько-католицько-шляхетського гніту? Тим більше, що чекати на «братів зі Сходу» уже сенсу нема, прийшли… Реконтекстуалізація відповідно до сучасної ситуації дозволить не мірятися територіями, а зрозуміти, чому і як династії ділили спадкові володіння, за що боролася шляхта, як релігійний фактор мобілізував політично пасивну частину населення на збройну боротьбу, коли виникають націоналізми в сучасному розумінні і багато іншого. І це може виявитися тим, що зацікавить споживачів цифрового контенту. Інакше рано чи пізно з’являться «історики», які запропонують загалу ще «правдивішу правду» про наше минуле. І вона нам зовсім не сподобається. Стаття підготована в рамках проєкту "Українсько-польське минуле: реконтекстуалізація і виклики часу". Проєкт співфінансується Центром Мєрошевського в рамках II Відкритого Конкурсу.