“До війни 50% українського мистецтва було пластмасове, а зараз воно живе”

Христина Береговська — мистецтвознавиця, артдиректорка Благодійного фонду Козицького. Мистецький виставковий проєкт фонду “МИ І СВІТ” займається промоцією українського візуального мистецтва у різних країнах світу, а на отримані з аукціонів кошти допомагає постраждалим від російсько-української війни, зокрема організовує стипендії студентам. Про мистецькі аукціони фонду Козицького та сучасне українське мистецтво під час війни Христина Береговська розповіла в інтерв’ю LVIV.MEDIA.

— Ми вже знаємося давно, тому пояснюємо нашим читачам, чому спілкуємося на “ти”. Але коли говоримо про українське мистецтво, напевно, все-таки тут треба ставити приставку “Ви”, тому що нарешті так виглядає, що його починають цінувати по заслугах, у світі зокрема. Як ти це бачиш? Чи вірно я трактую?

Спочатку треба дати розуміння, що сучасне українське мистецтво, створене в час війни, є відмінним у сприйнятті іноземців від українського мистецтва old masters, старих майстрів. Якщо до війни ці межі були розмиті, то сьогодні світ чітко знає про нашу первісну культуру. Вони знають про наші золоті мозаїки, візантійські, часів Київської Русі. Вони знають, що це була Україна, знають, що таке Київ як колиска та княжа столиця. І вони абсолютно чітко розуміють, хто такий Шевченко, і вже не плутають Тараса Григоровича з іншими особистостями.

Вони знайомі з мистецтвом Просвітництва, XIX століття, знають, хто такий Куїнджі, оскільки Metropolitan (Metropolitan Museum of Art у Нью-Йорку — ред.) має його в експозиції. І разом з Куїнджі є плеяда інших митців. Це середовище, яке було в Україні в той час — в Одесі, в Києві, у Львові.

Це unbreakable artists — ті художники, які не поїхали, які лишилися, і в суперскладних обставинах далі малюють, працюють, творять, та й до того ж віддають на доброчинність свої роботи.

Є дуже різні перспективи сприйняття світу українського мистецтва. У музеях інша історія. Найбільше, що мене вразило, коли почалася історія з танцівницями Деґа (картина французького художника імпресіоніста Едґара Деґа “Танцівниці в українському вбранні”, що до 2022 року виставлялась в музеї з назвою “Російські танцівниці” — ред.) — українські, а не російські. Так само з “Українкою” Пабло Пікассо — чи вона молдованка, румунка, чи українка — і Куїнджі, і Айвазовський. Тоді почався такий клич між музейниками світової гільдії, що будемо шукати в запасниках, у фондах кожного музею, зокрема таких ключових, як Prado, Metropolitan, Louvre, Orsay, що в нас є з українського мистецтва. І ми маємо фундаментальні дослідження буквально за рік, настільки наші художники різних століть, їхні твори, поповнюють скарбниці світових музеїв, і це дуже тішить.

— Якщо говорити про роботу Благодійного фонду Козицького, то дуже багато виставок за рік були за кордоном. Зокрема, це сучасні українські митці. Це виставка “Укриття”, “Shelter”, це виставка “За що”. Як обираються країни, де будуть експонуватися ці чи інші виставки? Тому що, наприклад, виставка “Укриття” була в Бостоні, “За що” у Римі. Чи це якось відображається на ставленні певної країни до ситуації в нашій країні?

Може, не так країна, як актуальна подія, яка в Україні твориться. Наприклад, у нас виставка “За що?” була в Римі минулого року. Тоді італійський політикум публічно висловлював невдоволення, мовляв вони виснажилися вже стільки помагати Україні, дорожчає пальне, ростуть ціни. Частина італійців підтримували народ України. Частина — ні, хоча це було літо 2022 року, війна порівняно недовго тривала. Ми тоді хотіли виставлятися у Ватиканському музеї. Це було страшенно проблематично, ми отримали всі контракти, приїхали туди, а нас відправили замість обіцяного музею в маленьку галерею при Ватиканському конгломераті.

І коли приходить монсеньйор з Ватикану і у тобе публічно питає: “Чого ти сюди приїхала? І за що ми маємо оце все платити?”. І я кажу: бачите яка влучна наша виставка “За що”.

Воно дуже органічно народжується якось само собою.

У Бостоні була виставка “Укриття”, тому що американців дуже цікавило, як ми витримуємо жити в умовах підвалу. І коли вони нас запитали: “Як почувають себе художники, які малюють в підвалах? Чи вони можуть зрефлексувати? Що для них є ховатися? Що для них є укриття, бункер?” Я говорю про абсолютно американську публіку, яка не має нічого спільного з українцями чи з діаспорою. І ми тоді почали питати художників: “Давайте, ми зробимо дослідження, як це все відбувається”. І тоді виявилося, що багато художників не тільки малюють метафорично укриття, але і роблять це буквально себе в укритті. І влаштували виставку для американців на Ньюбері стріт, найвідомішій вулиці галерей і музеїв в Бостон. Вони були просто вражені, як через призму мистецтва можна так візуалізувати це, таке для них чуже, а для нас таке рідне поняття.

У Туреччині вважають, що у нас горизонти дуже подібні. От політично ми схожі, і в них було питання, як ми можемо це показати через контекст мистецтва. Але мова йшла не тільки про буквальні горизонти небо-земля, а про ментальні, душевні, духовні, як це показують художники. Це було величезним досягненням наших художників на їхньому ринку і в їхньому мистецтвознавчому дискурсі: показати це поняття горизонту.

— Мені видається, що не тільки для турецької публіки, але взагалі для європейської і світової, горизонти між нами і росіянами дуже змиті. І тут мистецтво теж постаралося, російське мистецтво, чи то пак, мистецтво, яке Росія присвоювала собі. Чи зараз мистецтво вже розставляє акценти? Чи все-таки оце сприйняття залишається?

Є і так, і так. Нема різниці між 2022 і 2023 роком. Очевидно, на початку люди не знали, де ми, а де вони. Зараз вони вже чітко усвідомлюють, і точно ні з ким не плутають. Однак у росіян дуже сильна пропаганда, величезні комерційні капітали вливаються в промоцію їхнього мистецтва. Це мільярди, які йдуть на оренду та закупівлю найкращих виставкових майданчиків, букіністичних крамниць.

В кожній країні, в європейській моделі, в американській, вони мають своїх представників. І від них дуже багато може бути провокацій.

До нас в Німеччині прийшли “хорошиє рускіє”. І вони кажуть: “Ми ж хороші росіяни, ми ж будемо гроші давати. Ви хочете продати, ми вам дамо гроші. Ми хочемо, нам карма важлива”. І наші дипломати українські, вони стояли на порозі й казали, що “в нас немає добрих москалів, вибачте”, ми їх не впускали. Але є різні ситуації, вони бунтують. В Ізраїлі ми дуже переживали, щоб не було провокацій. Ми стикаємося з їхньою дуже потужною силою, яка працює на те, щоб нас не було багато.

— Тоді в Ізраїлі мала бути і відбулася виставка “Спадщина”. Що туди ви везли в Ізраїль? На чому робили акцент?

У нас було дві виставки в Ізраїлі. Перша була “Самотність”, тому що євреї відчувають, що в них є дві батьківщини. Як вони нам пояснювали, почуття самотності для них — це дуже близьке. Ти можеш бути тут, відчувати себе самотнім там, і навпаки. Їм важливо було побачити, як наші молоді художники борються чи сприймають, співживаються із цим почуттям самотності. Це було дуже цікаво подивитися візуально, у пластиці, живописі. І тоді вона мала успіх. Після того була пропозиція зробити виставку “Спадщина” на відкриття культурного центру, коли до Ізраїлю мала приїхати перша леді України.

Чому “Спадщина”? По-перше, це було на такому більш політичному, урядовому рівні. Ми хотіли показати українську “Спадщину” чотирма мистецькими школами. Як ми бачимо “Спадщину” на Закарпатті, Львівська, Київська та Одеська школи. І то нам також досить вдалося: там було понад 18 згадок і репортажів в ЗМІ, їхніх національних, місцевих. Воно мало резонанс.

— Якщо підсумовувати за рік, скільки вдалося зробити міжнародних виставок і чи досягли того ефекту, на який очікували?

За рік не скажу, скажу загалом від існування проєкту. Тобто з червня 2022 року.

— Це проєкт “Ми і світ”.

“Ми і світ”, так, у рамках благодійного фонду. Ми зробили 33 проєкти у 18 країнах світу. Більше хотілося б відчувати допомоги від наших дипломатів. Тому що вони мають величезну адміністративну силу, вони мають мережу контактів, їхні листи є важливі. У деяких країнах вони працюють просто на 150% якісно, а від деяких хотілося б мати більше підтримки. Якби культурні дипломати і ініціативи, як наша, тісніше колаборувалися, ми б могли отримати в рази вищий результат.

— Я знаю, що до цих виставок запрошуються українські митці, які на собі відчули, що таке російська агресія. Як тут знайти межу? Усе-таки творчі люди, які пережили війну, очевидно, відчувають її по-іншому. Як вони долучаються до виставок і до благодійних заходів, як відбувається цей процес?

Їх не так багато, якщо в відсотковому співвідношенні, може 20% митців таких, як Павло Пономаренко, який реально в Маріуполі це відчув, чи Роксолана Дейнега з Донецька. Вони долучаються, ми їх леліємо, маємо до них таке трошки ніжніше ставлення. Вони дуже цікаві подають твори, які абсолютно відмінні від тих, хто не був в тих гарячих точках. Вони мають інший нерв емоційний і інше сприйняття від публіки.

І це дуже вражає, коли приходить американець чи британець і каже: “У неї (авторки картини — ред.) щось сталося, вона напевне була на війні”.

У нас багато художників, які змінили пензлик на гвинтівку, і я була просто вражена від того, наскільки роботи передають ту емоцію і ту трагедію. Такі роботи менше купують, але дехто робить це спеціально, наприклад, дипломати. У нас була виставка в ООН в Нью-Йорку. І посол Італії в Америці прийшов і сказав: “Я хочу придбати роботу художника, який найбільше потерпів”. Питання: він сприймає його мистецтво через призму співчуття чи через призму поваги? І коли це питання прозвучало від пана керівника нашої місії до посла, він так трохи замешкався: “Чому ви мене таке питаєте?”. “Бо для нас важливо, чому ти це купуєш?” І він сприйняв це так: “Я колекціоную мистецтво тих країн, в яких зараз відбувається війна”. Відповідь була достойна, і це було дуже гарно для художника, що в такій колекції правдивого колекціонера-дипломата осіла його робота.

— А якщо говорити в загальному, чи можна сказати, з яких міркувань іноземці більше купують сучасних українських художників? Це все-таки жаль, чи мистецька цінність?

Купують, щоб воно було приємне, і купують, як твір для обговорення. Не купують страшне, бо вони хочуть переважно це для помешкання чи для офісу. Воно має виглядати пристойно і не наводити якийсь жах. З іншого боку, купують, як твір для обговорення. Вони збирають родину, друзів, організовують спеціальні вечері, щоб обговорити твір мистецтва, який придбали в Україні. Вони не говорять про картину, але вони говорять про Україну, про ситуацію. Вони дебатують, дискутують. Це високий рівень інтелектуальності суспільства, верстви суспільства, конкретної родини чи конкретної особи, яка так себе поводить. У спілкуванні з тими покупцями, колекціонерами, вони, як правило, говорять, що це як piece of conversation, твір для обговорення. Також важлива для них якість мистецтва.

І вони дуже цінують, наскільки у нас поставлена ця академічна школа. У нас в Бостоні така була галерея Palace Gallery, величезна вітрина. І заходить дівчинка, я не знаю, чи з Китаю, чи з Японії, вона побачила через вітрину коня, якого намалювала художниця із Чернігова. Вона каже: “Я не знаю, скільки це коштує, але я хочу купити цього коня, тому що я дуже люблю коней. Я колекціоную коней, а ще тим більше коня з України в мене не було, щоб художник був з України”. Мотивації абсолютно різні.

— Фонд Козицького проводить аукціони в Україні також. Як відбувається залучення митців? Тобто є список митців, з якими працює фонд? Вони дають свої роботи безкоштовно чи за якусь фінансову нагороду? Адже малювати картину – це теж робота.

Позиція засновника фонду така, що художники мають також за щось жити. І брати безкоштовно, як ти сказала, то нечувано. Тільки коли ми з Максимом Зіновійовичем придумали “Руки для мами”, один з перших проєктів, на протези для двох жінок, це був початок війни, і щоб зібрати цю суму, ми працювали за схемою 80 на 20. Це був один раз, коли художники отримали тільки 20%. Завжди у нас 50 на 50.

Якщо художник добросовісний, то він нам дає справді ринкову ціну і 50% забирає. Бувають різні, хтось говорить: “Я не даю на благодійність, моя ціна ось така. Хочеш собі — давай зверху, це твоя справа”, але це совість кожного. Ми організуємо аукціони в Україні не за принципом художників, а за принципом покупців. У Львові здебільшого ми знаємо, хто до нас приходив. Ми орієнтуємося, складаємо певний портрет клієнта. Ми розуміємо, хто колекціонує, і більше ту сторону вивчаємо, а тоді думаємо, яка колекція, хто ким цікавиться, і від звороту формуємо пропозицію.

— А якщо говорити про львівський ринок, він більше яким мистецтвом зараз цікавиться, мистецтвом війни? Наприклад, якщо ми згадували художника з Маріуполя, то львівський поціновувач мистецтва швидше купить твір художника з Маріуполя, із Сум, десь з-під Авдіївки, чи з Франківська, Закарпаття, Тернополя?

Він купить те, що інвестиційно вигідно. Ми беремо тільки тих художників, про яких ми розуміємо, що вони можуть лишитися на ринку кілька років і можна щось з ними зробити, або вони точно лишаться в історії мистецтва, і з роками ціна на їхні твори буде зростати.

Оскільки це бізнес, то ми даємо клієнтам певні референси. Отака, наприклад, історія за рік: художниця молода, але вона дуже перспективна, і за рік себе показала в таких і таких країнах на виставках. Її придбали в такі і такі колекції, вона має на це документи, тобто вона має реальний шанс на перспективу розвитку, і з роками ціни на її твори будуть підвищуватися.

Або це красиве мистецтво, і ти маєш розуміти, що це просто красиве мистецтво. Шансів на щось немає, але воно є дуже красиве, і воно буде дуже пасувати для інтер'єру. Людина чітко розуміє, за що вона платить. І вона відразу цікавиться: “Я хочу купити щось таке, щоб воно росло в ціні. Порадьте мені щось”. Ми перед тим відправляємо презентації, вони дивляться, що пїм ідходить. Безумовно, просять про пораду, або діляться: “У мене є такі митці, хто б пасував мені в цю колекцію, до тої плеяди, щоб я вже принаймні розумів, чи я 70-ті роки збираю, чи Закарпатську школу, чи Львівську”. Це дуже сильно тішить.

Найкраще навіть, коли люди питають: “А як зберігати картини вдома? Можливо, якась окрема кімната потрібна? Яка там має бути вологість?”

— Тобто в українців потрохи відходить оцей “Пшонка-стайл”?

Я взагалі його не бачу. Ми мали одну таку картину, тут трохи була проблема. Ми зрозуміли, як добре, що вони вже хочуть правдивого мистецтва.

— Чи можна сказати, що є ажіотаж до українського мистецтва серед українців?

Це стало дуже в моді. Стільки відкривається культурних центрів, галерей тільки у Львові за час війни, більше, ніж магазинів. Це супер, що так відбувається. Про мистецтво говорять на телебаченні, про нього більше пишуть. Художники стали більш відкриті. Художники себе відчули потрібними. Вони були закриті, “бо я художник”, а зараз він так само допомагає, такий самий волонтер, як і всі інші. Вони почули своє мистецтво, як силу допомогти перемозі, і це дуже круто. Самооцінка художників дуже зросла.

— А як війна змінила сучасне українське мистецтво? Яке воно стало? Хочу говорити про барви. Воно стало тьмянішим чи все-таки гарячішим?

Кольоровішим. Тому що це дуже важко, ми все маємо тьмяне навколо, і ми не можемо ще й мати тьмяне в мистецтві. Звісно, є художники, які мають свою сповідану палітру. Любомир Медвідь ніколи не буде барвистий, бо то є Медвідь. А Демцю, як був барвистий, то він ніколи не буде тьмяний, бо то Демцю.

Мистецтво стало правдивіше. Художники не малюють на кон'юнктуру, а малюють то, що вони відчувають. І оця правда, вона дуже видна, і її легше купити, простіше. Ти не маєш компромісу із собою. Ти дивишся — класна картина, от щиро намальована картина. Нехай там самотня жінка з абсентом сидить, я образно говорю. Чи я б купувала портрет якоїсь кобіти до хати? Ні, я це куплю, бо це дуже крута робота. І це десь на підсвідомому рівні відчувається.

Навіть люди йдуть на аукціон, вони мають купити таку картину. Коли її наживо виносять, і вони мають десять секунд чи хвилину її побачити і її відчути, вони не розуміють, що з ними відбувається. Вони починають за неї боротися, і платять за неї у рази вищу ціну. А вони перед тим, коли бачили картину в каталозі, навіть гадки не мали, що мають намір її придбати. Тобто мистецтво починає говорити до людей. Воно не є пластикове.

Воно має кожен свій медіум, кожен свій матеріал, кожен свій пульс. Чи ти кераміку робиш, чи ти робиш скло, чи метал, чи дерево, воно інакше. А ті стартапи наші, це взагалі крафтове мистецтво. Ті маленькі корпорації по кераміці, по дереву, по шкірі, по вовні — це просто фантастично. Ми нарахували станом на серпень 78 стартапів тільки за 2023 рік з декоративно-прикладного, зараз можна казати крафтового мистецтва. Ними світ зачудовується. Вони виходять на ринок і на світові арткрамниці. Це не тільки Львів, це і Суми, Миколаїв. Це дуже цікаві починання, які не можуть не тішити. Це зараз стає дуже модним, і це круто.