Олена працювала вчителькою трудового навчання у школі № 12 у Бахмуті Донецької області. Зараз вона все ще працює там попри те, що приміщення вже немає. Клас майже у повному складі відвідує уроки онлайн, які Олена тепер проводить із Івано-Франківська. Майже рік тому, у квітні 2022 року, вона приїхала сюди на два тижні, щоб перечекати найсильніші обстріли її рідного міста. Втім, битва за Бахмут триває й досі, тож вона була змушена перебудувати своє звичне життя та переїхати на інший кінець країни на значно довший термін. «Найперше, що кинулося мені в очі у Франківську, тут немає неба. Мої тутешні друзі не розуміють про що я говорю, бо вони не бачили, яке небо в нас на сході. Тут воно майже завжди сіре, а в нас було не так», — напівжартуючи згадує вона. Також ще одна суттєва відмінність між Франківськом і Бахмутом, за її словами, у тому, що тут значно менше троянд. Троянда — символ Бахмуту, тож там їх росло надзвичайно багато, а тут майже немає. Проте Олена все ж знайшла «частинку Донецької області» на Прикарпатті. Це один із пам’ятників, зроблених на честь «Свята ковалів» саме донецьким ковалем. Він, до речі, із трояндами. «Усі говорили, що Бахмут залишиться цілим» — Олена про початок війни та найстрашніші моменти Коли Олена приїхала на захід України, у її планах було трохи погостювати, подивитися на життя і швиденько повернутися до рідного міста. Вона навіть уявити не могла, що затримається тут так надовго, а Бахмут настільки сильно постраждає від війни. «Нам казали, що наше місто стратегічно не важливе через його географічне положення: воно знаходиться в ямі. Це врятувало місто під час Другої світової війни. Там просто було незручно воювати. Всі говорили, що Бахмут залишиться цілим», — розповідає жінка. Попри такі оптимістичні прогнози, коли її чоловік 11 січня 2022 року прийшов додому та сказав, що підписав контракт із місцевою Тро́, Олена відчула тривогу. За її словами, саме у цей день, на 26 річницю весілля, для неї й почалася війна. Рішення чоловіка підтримала вся сім’я, але вже від того моменту у повітрі відчувалася небезпека. Зранку 24 лютого він одразу ж зібрався та поїхав. Олена розповідає, що не знала, що робити, бо тоді збувся один із її найбільших страхів: сім’я зустріла війну у різних містах, а значить, вони не могли попіклуватися один про одного. Син жінки, Олексій, перебував у Харкові. На початку війни там було значно небезпечніше ніж в Бахмуті, де все було відносно стабільно. «Коли він був у Харкові, то я весь час моніторила, де й коли повітряна тривога. Я весь час просила його йти в підвал. Не заспокоювалась аж поки він не присилав мені фотографії з укриття. Однієї ночі він мені написав, що в них все добре, але будинок, мабуть, вже без вікон. Гуртожиток дійсно постраждав, але добре, що вони залишилися живі. Страшно було, коли вони виїжджали. Тоді таксі було вже дуже дороге: за таксі від свого гуртожитку до вокзалу вони заплатили 3000 гривень. Потім виявилося, що в той день не було евакуаційних потягів. Я вже казала, щоб вони не поверталися в гуртожиток і сиділи там. Коли вони виїхали, я зітхнула з полегшенням», — згадує Олена про один із найстрашніших моментів за усю війну. Жінка розповідає, що після того, як почалися перші обстріли, найскладнішим було пережити ніч. Вдень вона була готова до всього, а саме вночі відчувала найбільшу вразливість, адже могла просто не почути, якби щось почалося. У той період навіть камери спостереження чи фазани, які жили у посадці біля будинку, нервували Олену. Весь час здавалося, що в темноті щось кричить і рухається, а уява вже малювала собі ворожих солдатів на підступах до житла. «Однієї ночі почали обстрілювати будинки біля військової частини. Там ще залишалися мої подруги. Я не можу сказати точну дату, коли це було, але мої подруги там були і ми всю ніч по телефону питали одна одну, що там, що і де горить, куди прилетіло», — говорить вона про найскладнішу ніч у Бахмуті. Коли Олена уже виїхала, то в Бахмуті все одно залишався її брат разом із сином та дружиною. 25 листопада він подзвонив і повідомив, що поранений у руку і ногу. Чоловік вийшов на вулицю, а в сусідній будинок прилетіло. Поранення було тяжким: від ліктя до кисті вирвало шматок руки та зачепило ногу біля самої артерії. Він доповз до будинку, а його сину пощастило під обстрілом знайти військових, які наклали турнікет та, фактично, врятували життя його батьку, але на цьому історія не закінчується. «Він до мене подзвонив, сказав про поранення і що його вивезли в госпіталь у Костянтинівці, але його дружина та син залишилися у Бахмуті і їх потрібно теж звідти забрати. Я почала шукати волонтерів, подзвонила чоловіку. У цей час мій племінник знайшов у Бахмуті якусь машину з вибитими вікнами, посадив свою маму і поїхав за військовими. Поки я шукала когось, хто б їх забрав, вони виїхали з міста. До мене зателефонував племінник і розповів про це, а я вже передала своєму чоловіку. Племінник скинув йому геолокацію і він із побратимами знайшов їх біля Дружківки та забрав до себе у Покровськ. Вже все добре, їм знайшли квартиру», — так Олена згадує про цей жахливий момент. Найбільший тиск на цій війні — психологічний. За словами Олени було дуже складно усвідомлювати, що це все — не на два тижні, а місяці. На головній вулиці Івано-Франківська, Стометрівці, є Алея Героїв і це одне з перших місць, про які дізналась та які відвідала Олена у цьому місті. Просто для того, щоб пам’ятати, що на цій алеї — лише частина тих, хто поліг за свободу України, тож потрібно продовжувати боротися, щоб їхня жертва не була даремною. «Страшно, коли він їде на нуль» — Олена про чоловіка Чоловік Олени пішов на фронт одразу, ще у перший день повномасштабної війни, коли було не зрозуміло скільки це триватиме. Разом із ним на захист України став і собака сі’-амстафф Адель. Олена розповідає, що собака служить її чоловіку та його побратимам певною психологічною підтримкою. Вона нагадує їм про сім’ю та допомагає: гріє, коли холодно, змушує бути обережним. «Страшно, коли він їде на нуль і не виходить на зв’язок. Важко, що нормально спілкуватися не виходить, бо не можна нічого питати. Наше спілкування зводиться до однієї хвилини: як діти і як ти. Він завжди говорить, що нормально. Мені так цікаво, де він, але зрозуміло, що розповісти він ніяк не може», — так говорить жінка про найскладніші моменти у комунікації з чоловіком. Вона розповідає про його службу з гордістю, але водночас і з острахом: надто добре усвідомлює ризики, хоч чоловік і розповідає про своє перебування на передовій зовсім небагато. Він намагається відгородити дружину від війни та поганих новин: просить їх просто не читати, щоб не засмучуватися. Олена старається їздити до нього, коли є така можливість. Остання така поїздка вийшла дуже спонтанною: вона взяла квитки на потяг до Дніпра за годину до його відправлення. «Крім мене з дітьми на вулиці нікого не лишилось» — Олена про рішення виїхати Перші думки про те, щоб виїхати почали з’являтися у жінки, коли деокупували Київщину та стало відомо про звірства, які чинили російські військовослужбовці на окупованих територіях. Олена розуміла, що найчастіше під удар потрапляли саме сім’я тих, хто стояв на захисті України, і їй стало просто страшно. Не за себе, а за свою доньку — 17-річну Аню. Тоді придумали кілька варіантів сховку у Бахмуті. Зараз вона розповідає про них посміюючись над власною панікою та нераціональністю, але тоді її сину та чоловіку довелося серйозно переконувати її у тому, що всі ці ідеї не надто надійні. «У нас в будинку був погріб, але він був низький і там збиралися ґрунтові води. Я хотіла відром вичерпати її. Я добу тягала воду. Видно, з фізикою у мене в школі було погано, але жінку нічого не зупинить, якщо вона собі щось надумала. Думала, зараз я винесу воду і облаштую там сховище. Ми просто закриємо кришку і ніхто не здогадається, що ми там. Мій чоловік сказав, що, якщо будинок впаде, то ми там і залишимось. Тут вже я погодилась, що цей план поганий. Також біля нас була посадка. Там був протитанковий рів, який залишився ще від Другої світової війни. Чоловік водив нас туди на екскурсію, коли ми ніби хотіли по горах полазити. Він підіймав нас на мотузці і ми уявляли себе альпіністами. Я вирішила піти туди з лопатою і викопати собі печеру. Я думала, що викопаю її, принесу дрова та їжі і, якщо щось станеться, я там собі з Анею сховаюся. Але всі мої плани руйнували мій чоловік із сином. Вони питали, як швидко я зможу туди дійти, скільки зможу там просидіти і, взагалі, як я собі це уявляю. Насправді уявляла я це добре. Мало бути вогнище якесь без диму, казанок, який сам готує їжу, але чоловіки щось мене відмовили. Далі, думаю, у нас під залізничними шляхами був тунель. Я собі вирішила, що це взагалі гарна ідея. Він же скільки потягів витримував. Цей план був простий: якщо щось станеться, ми туди швидко біжимо. Питання ніби тільки у тому, як швидко ми бігаємо. Але знову мій син з чоловіком мені кажуть, що уяви, якщо раптом це ніч, як швидко я можу туди добігти?», — ділиться Олена своїми планами, які так і залишилися нездійсненими. На початку квітня жінка таки вирішила виїхати. Евакуаційний потяг відходив із Краматорська о 12, а чоловік мав забрати її о 6 ранку та відвезти на вокзал. Олена встала о 5 ранку, за годину до виїзду, та пішла поратися на городі, бо просто не могла собі дозволити, щоб після повернення її сім’я залишилась без свіжої городини. Вона посадила моркву, цибулю та інші овочі. Потім запопадливо накрила все агроволокном та тільки після цього поїхала з чоловіком на вокзал Краматорська. «Я пам’ятаю, що там було надзвичайно багато людей. Ми ніби в мурашнику були. Я думала, що ми в той день нікуди не поїдемо, бо людей було дуже багато. І я зітхнула з полегшенням, що сьогодні ще нікуди не поїду, а повернуся додому і ще трохи почекаю, але мене таки провели в купе, бо я дружина військовослужбовця. Нас було 10 людей. Ми їхали стоячи», — розповідає жінка про евакуацію. Втім, незручності переїзду були швидко забуті, адже саме під час евакуації Олена зрозуміла, що народилася в сорочці. Потяг, де була жінка, дістався до Львова без пригод, а той, який їхав одразу після нього, потрапив під обстріл. Ще за кілька днів, 8 квітня, стався теракт — удар по вокзалу Краматорська. Олена розповідає, що коли побачила ці новини, то відчувала невимовний жах і якийсь емоційний ступор, неприйняття ситуації, адже лише кілька днів тому вона на власні очі бачила тих людей, які просто хотіли врятуватися. Ці новини вона читала вже в Івано-Франківську. Рішення їхати саме в це місто було очевидним: сюди евакуювалися її син та брат. Навіть влаштувавшись у новому місті, жінка не залишала надії швидко повернутися до Бахмуту. 1 травня подруга розповіла їй, що там запустили тролейбуси та ввімкнули фонтан. Олена прийняла це за хороший знак і вже почала збирати валізи, щоб їхати додому, але чоловік вмовив її почекати хоча б до 9 травня. Вона погодилась, але додому не поїхала ні після 9 травня, ні пізніше. «Боялася, що мене будуть засуджувати за мову» — Олена про адаптацію до нового міста Попри те, що її другий дім зовсім не схожий на Бахмут вона говорить про нього з любов’ю. Коли Олена тільки приїхала, боялась виходити з дому. Через стереотипи жінці здавалося, що місцеві будуть налаштовані вороже, але сталося зовсім інакше: вона доволі швидко завела нові знайомства та адаптувалась у новому середовищі. «Я боялася виходити з будинку. Перше, що я зробила — обійшла навколо будинку. Повернулася жива додому і дуже раділа, що ніхто не тикав на мене пальцем, нічого мені не казав та нікуди не посилав. Потім я почала ходити по магазинах подалі від дому. Після тижня таких прогулянок я зрозуміла, що не можу вже просто сидіти й почала шукати, де і чим тут займаються. Тоді в монастирі плели сітки, тож я до них долучилася. Там я почала знайомитися з місцевими. Мені жодного разу не зробили зауваження, що я розмовляю не тією мовою. Я поступово переходжу на українську, інколи помиляюсь, інколи буває говорю російською», — так Олена розповідає про свій період адаптації, який насправді досі триває. У перші дні вона боялася осуду, але пізніше стала сміливішою і навіть поставила експеримент: спеціально зверталася до місцевих російською, щоб побачити реакцію, адже її знайомі, які теж виїхали з Бахмуту на захід, розповідали, що сутички з місцевими через мову все ж були, але жителі Івано-Франківська були дуже толерантними. Зараз Олена навіть має у себе в нотатках на телефоні невеликий словник, де записує слова місцевої говірки. ЇЇ друзі час від часу «приносять» їй нові слова, поповняючи його. «Буває, що я їх не розумію, коли вони починають говорити надто швидко. Таке було в театрі. Я ходила на всі вистави про українську літературу, історю чи культури. Буває, що публіка вже сміється, а мені ще жарт не дійшов. Я ходжу з місцевими, вони мені швиденько перекладають моєю мовою, щоб я теж розуміла з чого сміятися», — згадує жінка з посмішкою. Син та донька Олени повністю перейшли на українську. Ще у 2014-2015 роках, коли ситуація в Бахмуті була напруженою, вони брали участь у проукраїнських акціях, чим змушували нервуватися свою маму. Жінка розповідає, що Олексій навіть вступив до університету у Львові, але вона не відпустила його навчатися, бо боялася. Зараз усі подібні стереотипи у свідомості жінки повністю зруйнувалися та вона часто сама сміється зі своєї минулої необізнаності. «Не розумію тих, хто стоїть осторонь» — Олена про волонтерство Після початку повномасштабної війни школа, де працювала жінка, перейшла на дистанційне навчання, тож у неї з’явилося трохи вільного часу. Вона почала шукати, чим його заповнити, та знайшла волонтерську організацію «Бахмут український» й долучилася до неї. За словами жінки, вона сама не розуміє, чому зробила це тільки у 2022-го, а не 2014-го. Напевно, саме тоді вона почала відчувати небезпеку бездіяльності. «З ними ми почали плести сітки, збирати одяг для переселенців, я перенесла туди свої закатки, щоб їх могли взяти люди, яким це було потрібно. З кожною доплетеною сіткою я відчувала, що ми наближуємо перемогу. Я могла б робити абсолютно все. Хотіла навіть йти копати окопи, але мене переконали залишитися на місці та робити те, що я дійсно вміла», — розповідає Олена. Жінка абсолютно не розуміє, як хтось може вважати, що його це не стосується. Минув понад рік повномасштабної війни, але коли вона розповідає подругам про те, чим займається, вони її не завжди розуміють. В Івано-Франківську Олена теж долучилася до волонтерства. Зараз вона співпрацює з організацією «Нові крила». Вони займаються в тому числі й психологічною та фізичною реабілітацією військових, які повертаються з передової. Війна ніби обпалює їм крила, а тут вони можуть вирости знову. Олена долучилася до плетіння кікімор. Жінка прийшла у «Нові крила» вперше у травні минулого року. Тоді у них було сплетено 50 кікімор, а зараз уже 465. Усі вони відправлені на передову. Їх використовують для виконання бойових завдань та для розвідки. Плетуть ці маскувальні сітки відповідно до кольорів місцевості. Військові фотографують її та відправляють фото волонтерам, а ті підбирають потрібні кольори. «Я дуже надихаюсь цими людьми. Бабусі приходять до нас і торочать нитки. Нам з Італії присилають мішки з-під кави, потім їх розрізають на шматочки 25×25, потім торочать ці нитки. Зараз ми полюємо за зеленим одягом. Він розпускається і за допомогою спеціальних механізмів ми отримуємо нитки. Їх потрібно закрутити у пучечки: три нитки мішковини і одна кольорова. Люди сидять вдома і крутять ці пучечки, потім приносять нам і ми вже плетемо кікімори. Ми рахували, в середньому для однієї кікімори потрібно 10 000 пучків», — розповідає Олена. Подруга Олени запитала її, чи не переживає вона, що її кікімора позбавляє когось життя, адже наші снайпери використовують їх для того, щоб підкрастися якомога ближче до цілі. Жінка не розуміє такої позиції, адже саме російські військові прийшли на нашу землю, яку боронять наші військові. Олена каже, що їх ніхто не кликав до Бахмуту, тому, якщо вони не хотіли помирати на чужій землі, то просто не йшли б. «Усі говорять, що це „нашим хлопцям“. Не якимось там військовим, а „нашим хлопцям“. Зараз ми працюємо для хлопців із бахмутського напрямку. Також багато всього відправляли: ліки, харчування, постелі, ковдри. Мене зараз питають, чи є у мене якась грамота, подяка. Я не для цього туди ходжу. У мене є нагорода: фотографії, де хлопці стоять у наших кікіморах і повністю зливаються з місцевістю. Ось це наша подяка», — говорить вона. Син Олени, Олексій, також займається волонтерством. Цього року він закінчує медичний інститут, тож консультує як складати аптечки для військових. «Розквітнемо та відновимось» — Олена про Бахмут Бахмут зараз майже повністю зруйнований. Усі позитивні прогнози не збулися й місто не залишилося цілим. Проте це не заважає Олені часто згадувати, яким воно було до війни. «Бахмут був дуже красивий. У нашому місті було все нове, постійно щось будувалося. Перед війною нашу школу повністю відбудували. Там навіть ганчірок старих не було. У дітей були окремі парти, електронні дошки, нові меблі — взагалі було дуже гарно», — говорить жінка. Вона тепер багато згадує, бо спогади — це все, що залишилося. Виїжджаючи, Олена не взяла з собою жодних фотографій. За її словами, про це вона шкодує найбільше. Про долю свого будинку жінка дізналася з новин: одного дня побачила на відео свій будинок після обстрілу. Каже, що спочатку навіть не зрозуміла, що це саме він, але потім все ж таки впізнала рідні стіни. У будинку не було вікон та обвалився балкон. Вона відправила відео своєму синові, але він був налаштований позитивно: «Мамо, це всього лише вікна та балкон», — відповів він. Діти із класу Олени теж були змушені виїхати, проте навіть сьогодні двоє з них все ще залишаються у Бахмуті. Жінка розповідає, що вони шукають їх через спеціальні служби та волонтерів, але поки безрезультатно. Поки що доля цих дітей турбує її найбільше, адже все інше, матеріальне, вона навчилася сприймати інакше. Попри те, що зараз клас під її керівництвом, жінка розуміє, що на наступний рік батьки захочуть віддавати дітей до школи за місцем проживання, тож готова до цього. Війна сильно вплинула на погляди жінки щодо виховання дітей. Олена намагається прищепити їм патріотизм та пояснити, що він полягає не тільки у тому, щоб бути там, на полі бою, а навіть просто продовжувати жити. «Ми зараз гарно працюємо дистанційно. Кожен наш робочий день починається о 8:45. Ми заварюємо каву або чай, хвалимося чашками, розповідаємо, що у кого на сніданок. Аби задати потрібну атмосферу у класі, ми з ними розмовляємо. Я розповідала їм про Івано-Франківськ. Всі легенди, які дізналась тут, показувала фото. Я стараюсь бути позитивною, тому кажу своїм дітям, що це час, коли ми можемо поїздити по всій Україні», — розповідає Олена про свою комунікацію з дітьми. Крім Бахмуту, жінка також часто згадує інші міста, які постраждали від війни. Харків та Донецьк з’являються серед них найчастіше, адже з ними пов’язані найбільш приємні спогади, які рятували Олену у найтемніші часи. Це спогади про останній клас, який вона випустила до початку пандемії та війни. Разом вони їздили у донецький аквапарк та екопарк Фельдмана у Харкові. У Бахмуті у неї теж було улюблене місце — будинок батьків. Туди Олена приходила у моменти найбільшої втоми просто щоб трохи «заземлитися» та попрацювати на землі. Її надихають рослини та подобається їх садити, бо саме тоді, коли щось проростає, жінка розуміє, що все відбувається недаремно. Колись усе буде квітнути. «Минулого року я ще посадила підсніжники та гіацинти. Я люблю першоцвіти. Мені здається, що вони як люди. Попри мороз і сніг, вони хочуть вирости та зацвісти і вони розквітають як розквітнемо ми після війни. Все мине, а ми все одно заквітнемо і відновимось, як ці квіти щороку», — говорить Олена. Вона разом із чоловіком планує повернутися до Бахмуту та відбудовувати рідне місто скільки б часу не минуло після того, як вони покинули дім. Олена добре усвідомлює, що це займе час і більше не жив в ілюзіях про швидке повернення, але все одно сподівається на нього та підходить до вирішення цього питання ґрунтовно: жінка пройшла курси мінної безпеки та дізналася, як писати заяву у ДСНС про розмінування свого будинку. Війна дуже змінила життя Олени, але вона не падає духом, бо їй це просто не характерно. «Я взагалі дуже люблю хризантеми. Мені вони нагадують людське життя: вони дуже довго збираються цвісти, а потім перші морози і вони відмирають. Коли мені щось пропонують, а я починаю думати, що не маю часу, завжди згадую хризантеми: перші морози — і все, а ти ще не жив. І я їду. Я тепер ні від чого не відмовляюся», — так говорить Олена про своє життя зараз.