За два роки з початку повномасштабного вторгнення Львів став осередком реабілітації військовослужбовців. Серед них бійці, котрі через поранення опинились в кріслах колісних, втратили слух і зір, а також ті, які мають ампутації рук і ніг. Журналісти LVIV.MEDIA поспілкувалися з військовослужбовцем 24 ОМБр Петром Буряком, який на війні втратив дві ноги, пройшов реабілітацію, а зараз уже на протезах продовжує допомагати бійцям на фронті і навіть водить машину без спеціальних пристосувань. 40-річний Петро Буряк до повномасштабного вторгнення працював далекобійником, відвідав 62 країни. Ніч повномасштабного вторгнення застала його в Іспанії. Тоді він дорогою слухав українське радіо, і звідти почув що “почалося”. Вирішив, що треба повертатися додому. “У неділю з’їли паску, а в понеділок вже був у військкоматі” Звільнившись з роботи, Петро повернувся в Україну та вирішив іти воювати добровольцем. До цього у чоловіка не було бойового досвіду, каже, що навіть в армії не служив. “Приїхав додому за тиждень перед Паскою. Кажу до дружини, що йду в військкомат, а вона: “Та ні, зачекай, поїмо паску і тоді поїдеш”. Пішов записатися в Тероборону, проте туди не взяли. То на той час допомагав волонтерам вантажити допомогу для хлопців. В неділю з’їли паску, а в понеділок я вже був у військкоматі”. Уже на наступний день він приїхав в Яворів. Там доброволець два тижні був охоронцем військкомату. Потім Петра Буряка розподілили у 24 ОМБр імені Короля Данила, де він спочатку працював водієм, проте захотів виходити на бойові завдання, тому здобув потрібні навички і став сапером. “Побратим казав, що люди сміятися будуть: сапер — а на міні підірвався” 6 вересня 2022 року на Херсонщині Петро підірвався на протитанковій міні. Його разом з побратимами евакуювали бійці з розвідки, вони ж і наклали турнікети та надали першу домедичну допомогу. “В нас був Nissan Pathfinder, правосторонній англієць, і він правим переднім колесом наїхав на протитанкову міну. Хлопців від вибухової хвилі викинуло з машини, а мені повідривало ноги, пальці, і шию розірвало”. Петро каже, що зовсім не пам’ятає того, що з ним було наступний місяць з моменту вибуху. Попри це, за словами побратимів, при евакуації він був при тямі і навіть говорив із ними. “Кожних три хвилини питав, чи всі хлопці, які були зі мною живі і чи машині пізд*ц. Побратим казав, що люди сміятися будуть, сапер — а на міні підірвався” – пригадує військовослужбовець. Після поранення пережив 5 клінічних смертей Петра доправили до медиків. За перші кілька днів він пережив 5 клінічних смертей: перші дві в госпіталі Миколаєва, третю по дорозі в Одесу і ще дві в тамтешній лікарні. Три тижні Петро перебував в комі, розповідає, що чув як з ним розмовляла дружина. “Лікар потім казав мені: Петре, я не знаю, що тебе на цьому світі тримає, але ти дуже сильно боровся за життя”. Пізніше Петра доправили до Львова, де ще раз прооперували. Далі Буряк рік проходив протезування та реабілітацію у львівському центрі реабілітації військовослужбовців Superhumans. Ще під час реабілітації почав займатись волонтерством Паралельно з реабілітацією, у квітні 2023 року, поранений боєць відкрив свій благодійний фонд — “Незламні воїни”, яким займається й досі. Розповідає, що старається закупляти та знаходити все, що просять хлопці з фронту: амуніцію, машини, різні продовольчі товари та інше. Гроші волонтер збирає в соцмережах, проте, зазначає, що донатів стає все менше і наголошує, що допомагати грошима — це не єдиний можливий спосіб підтримати бійців. “Купіть ящик яблук, напечіть хліба чи наробіть вареників – і я то завезу хлопцям. Купіть одразу щось зі списку, якщо боїтеся що гроші кудись підуть: рукавиці, екофлоу, павербанки. Якщо не хочете, щоб я передавав, я дам адресу куди відправити” — закликає Петро Буряк. За рік свого волонтерства Петро Буряк відправив на фронт 17 машин. “Найбільше тішить, коли хлопці дзвонять і кажуть: “Петь, якби не та машина, що ти дав, ми б загинули, вона нам врятувала життя”. Я кажу їм: ви самі собі врятували життя, а машина — то розхідний матеріал”. У БФ Петра “Незламні воїни” немає найманих робітників — всі запити він реалізовує з допомогою дружини, дітей і сусідів. Каже, що не бачить потреби віддавати гроші на зарплати — краще за них купити те, чого потребують військові. Окрім цього, в Петра немає приміщення для складу, тому його складом тимчасово стала власна квартира та балкон. Як змінився побут і мобільність Петро розповідає, що як тільки повернувся додому з ампутаціями, було важко. Він не міг самостійно ні потрапити в туалет, ні прийняти ванну. Відтак, довелося переробити квартиру так, щоб можна було пересуватися на кріслі колісному. Зазначає, що з моменту ампутації ніг, однією з найголовніших перешкод для нього стали сходи. Зокрема одна велика сходинка біля дому, яку попри зауваження до ОСББ, так і не прибрали. Вся наша країна зіткнулася з цією проблемою доступності і не готова до людей з інвалідністю. Ми не були готові до тієї війни. Зараз роблять пандуси, але часто вони такі круті, що людина з інвалідністю – ну ніяк туди не заїде. Той пандус є тільки на папері. Так само бетонні – зимою він замерзає і стає слизьким, тоді на візку нереально самому піднятися. “Дружина питає: як поїдеш? А я їй: отак сяду і поїду” Оскільки Петро 16 років пропрацював далекобійником, почати водити машину на протезах не стало для нього перешкодою. За кермом чоловік їздить без спеціальних пристосувань, проте лише на авто з автоматичною коробкою передач. Каже, знову почав їздити, коли дружина потрапила в лікарню. “Ми приїхали, дружину поклали в лікарню. Машина лишилася там, а я взяв таксі і поїхав додому. На другий день мене до дружини в лікарню завіз кум. Я кажу до дружини: дай ключі, я поїду. Вона каже: “як поїдеш?”, а я їй: “отак сяду і поїду”. Сів, завів і поїхав”, — пригадує Петро. Ветеран каже, що не бачить перешкод, щоби самому їздити за кермом. Зокрема зараз шукає спонсора, який би купив для фонду бус з автоматичною коробкою передач, щоб він зміг їздити за кордон і до “пацанів”, бо наразі допомогу на фронт доставляє його побратим, звільнений від служби. Як змінилось ставлення людей до військового після ампутації На питання про те, як люди реагують на нього відтоді, як йому ампутували ноги, Петро розповідає, що часто вони ставляться байдуже, якщо не бачать протезів. “Коли я вдягаю штани, йду з милицями – люди, штовхаються, їм байдуже. Вони реагують акуратніше тільки коли бачать, що я на протезах. Тому тепер мій одяг – шорти взимку і влітку”. Петро пригадує випадок, який стався з ним взимку, коли на протезах пересуватись особливо важко через ожеледицю. Тоді він приїхав автомобілем в магазин, а місце для паркування людей з інвалідністю було зайняте здоровим водієм. Петро зробив порушнику зауваження, на що той байдуже відповів, що не знайшов іншого місця, де запаркуватись і пішов. Тоді Петро Буряк викликав поліцію на місце інциденту і порушника оштрафували.“Але чи то його навчить? Навряд чи, поки він сам не буде на моєму місці”, — зазначає військовослужбовець. На питання, чи змінилось ставлення до самого себе після ампутацій, Петро Буряк каже, що уже не пам’ятає життя без протезів: “У мене таке враження, що я народився таким”. Говорячи про дозвілля, Петро зауважує, що в нього його немає: “Вільний час буде тоді, коли в нас не буде ворога”. До слова, військовослужбовець попри свою волонтерську діяльність досі підтримує дружні стосунки з побратимами та хоче повернутися на фронт. “Скільки я тут — я не адаптувався. Хочу назад і все. Та вся фальшивість і байдужість просто вбиває. Там ти знаєш, що є твій брат і сестра, які готові віддати за тебе життя. Там сім’я.” Як варто цивільним реагувати на військових з ампутаціями Петро зазначає, що побачивши людину у кріслі колісному, яка не може впоратись з пересуванням, не варто підбігати і одразу ж “допомагати”. Слід спершу спитати чи ця допомога їй потрібна, а тоді вже за згодою діяти. А от щодо того, як висловити свою вдячність до військових, каже, що не варто це робити з надмірною емоційністю. “Підбігати і за руку ловити не треба. Свою вдячність можна висловити кивком голови, чи просто усміхнутись, я знаю що це означає. Або от люди йдуть і кажуть “дякую”, а я їм “на здоров’я” і все, більше нічого не потрібно.”