Історичний досвід України змушує до сьогодні переживати важкі спогади, які, вочевидь, народжують негативні асоціації, пов’язані з архітектурою. Це створило певне неоднозначне відношення до архітектури модерну. Дійсно, багато хто із радістю б відокремив себе від будь-яких нагадувань про «совок», не кажучи навіть про глобальну дерусифікацію, якої ми прагнемо зараз. Той факт, що в Україні досі існують деякі пам’ятники представникам влади СРСР, зводить з розуму. Та чи можемо ми пов’язувати з цим мистецтво українських авторів, яке вижило, попри умови пригнічення української культури радянською владою, та яке може бути для мешканців міста нагадування про непереможність української культури? Тим більше коли Львову властиві позитивні приклади того, як модернізм та інші радянські і пострадянські будівлі міста зацікавлюють багатьох туристів, що звісно ж впливає на підвищення репутації міста, покращення економіки і багато іншого. Навіть модернові звичайні житлові будинки користуються популярністю поціновувачів архітектури. Усе, чого вони вимагають від влади — належний догляд, адже у занедбаному стані будь-який витвір мистецтва викликатиме невдоволення. Найважливішими, можна вважати саме громадські будівлі, що в першу чергу привертають увагу гостей міста. Наприклад, палац культури імені Гната Хоткевича, костел Марії Остробрамської. Переважно вони не потрапляють під критику, можна зробити висновок, що належний, доглянутий стан — запорука вдалої культурної атракції і гармонійного розташування в архітектурному ансамблі. Водночас Стрийський автовокзал Львова своїм виглядом зовні та зсередини викликає мороз по шкірі. А люстра, яка, як заведено у мистецтві декору інтер’єру модернізму, вражала своєю масштабністю та незвичністю, була втрачена ще у 90-х роках. Це не єдиний приклад занедбаних елементів архітектури або їх інтер’єру у Львові. Досвід європейських колег показує, що якісне піклування про культурне надбання обов’язково себе виправдає. Автовокзал, збудований в стилі сталінського ампіру, виконує функцію воріт, себто арки тріумфу комуністичної імперії, це наштовхує на контекстуальну схожість з, наприклад, римським вокзалом Остієнсе, що досі тримає на собі навіть фашистський барельєф із обеліском Муссоліні. Проте зараз він, як ми можемо спостерігати, в набагато кращому стані, і ці ворота міста не відштовхують своїм станом туристів. Безперечно, нагляд за модерністською архітектурою зовсім не дешевий — височезні стелі, просторі приміщення, масштабні вікна вимагають особливого підходу регулярно, що вже казати про реставрацію. Варто звернути увагу на історію будування радянського Львова. Звернемося до блогу українського колишнього головного архітектора та упорядника генплану Львова, журналіста Юліана Чаплінського. Початок другої світової війни Перші «совіти», аби завоювати прихильність українців та пригнітити поляків, пропонували дещо, що вони називали українізацією. У 1944-му році Львів мав уже зовсім іншу картину, в той час, як поляки, наприклад, «сиділи на валізах», налякані політикою радянської влади щодо польських євреїв. Зникли пам’ятники багатьом польським постатям, сьогодні вони прикрашають польські площі. Наступним ударом історичної архітектури було пограбування, що було свідомою політикою влади (настількиі, що антикваріат потім прикрашав приміщення партійних установ у Києві). Найближчими роками, коли польське населення вже було вимушене покинути територію, «українізація», яку пропонувала радянська влада, зовсім забула хоча б про документоведення українською, панівною стала російська мова та російська національність. Житлового фонду не вистачало для робітників-українців. Для викладачів залишилися лише підвальні та цокольні приміщення. Тут і порушили питання про масштабну забудову, а партія вирішила зробити місто більш радянським. А у архітектурі СРСР було правило — будувати багато, але дешево. Повоєнний Львів До престижних районів належить центр, а от райони вулиць Шевченка та Хмельницького стали робітничими, а після примусового виселення корінних львів’ян, наше місто стало російськомовним. Повертаємось до архітектури. Архітектурна школа, яку пропагував СРСР, не враховувала національних та територіальних особливостей і здешевлювала українську культуру. Будь-який палац мистецтв або, наприклад, кінотеатр будувався у багатьох містах за одним і тим самим проєктом, який аж ніяк не вписувався в естетично особливу архітектурну школу. Проте українські митці змогли в певній, можливій мірі цьому протистояти. Існує безліч архітекторів, котрі, попри жорстке обмеження того часу з приводу радянських будівель, змогли, вивчивши історію львівської архітектури, надати об’єктам рис, характерних вулицям Львова. Завдяки цьому про існування «сталінок» багато хто навіть не здогадується. Тему про шкоду, яку заподіяла радянська школа архітектури, можна обговорювати багато, адже наслідки, неначе шрам, будуть загоюватись довго та супроводжувати Львів. Проте, варто пам’ятати, що українським митцям, завдяки цивілізованому підходу до планування архітектури міста вдалося поєднати вимоги радянського керівництва та справжнє мистецтво у повному розумінні цього слова, підтвердивши суть української нації та не давши знищити власне культурне надбання. Нагадаємо, у Львові реставрують кам’яницю 15-го століття — віллу родини вірменів Еміновичів.