15-16 червня у Швейцарії пройшов довгоочікуваний «саміт миру», велика міжнародна конференція, яку ініціювала Україна на початку року для покращення наших дипломатичних позицій у світі у протистоянні з Росією на третьому році війни. Якщо відштовхуватися від заяв президента України та членів уряду, можна виділити три задачі, які ставилися цьому саміту, коли до нього готувалися: Консолідувати позиції країн «колективного Заходу» та країн «не-західного світу» (які у нас називають «Глобальним Півднем») навколо ідеї підтримки політичних та переговорних позицій України на основі нашої «формули миру». Заручитися підтримкою більшої кількості країн «Глобального Півдня», які переважно займають нейтралітет і не поспішають засуджувати Росію за війну, і з якими ми вже 2 рік намагаємося налагодити діалог. Зібрати якомога більше делегацій на найвищому рівні, які б підписалися під нашою «формулою миру», тим самим даючи їй глобальну легітимність, щоб потім можна було її просувати як основу майбутнього переговорного процесу з Росією. Завдяки «саміту миру» Україні вдалося досягти часткового успіху лише по третьому завданню. Частково, тому що кількість делегацій дійсно була разючою (92 країни та організації), але далеко не усі були присутні на найвищому рівні, а деякі ключові країни – Китай, Пакистан, Алжир, Єгипет, Казахстан, В'єтнам – взагалі не приїхали. Держави «Глобального Півдня» здебільшого були присутні на рівні міністрів закордонних справ або повноважних посланників (посли, спецпредставники, радники, колишні чиновники). Більш ніж половина учасників на найвищому рівні – це країни ЄС і НАТО + декілька традиційних союзників. Відтак, «глобального представництва» на найвищому рівні тут не було. До того ж «формула миру» президента Зеленського не стала основою для майбутнього переговорного процесу, тому що (а) вона не обговорювалася повністю, а лише три її загальні пункти, та (б) не усі країни підписалися під фінальною декларацією саміту, зокрема країни «Глобального Півдня». Решта задач, на мій погляд, не були виконані. Вступні заяви представників делегацій на саміті дуже добре продемонстрували наявний розкол між країнами «Заходу» та «не-Заходу» щодо сприйняття війни в Україні та візії її завершення. Країни ЄС і НАТО виступали з проукраїнських антиросійських позицій, виправдовуючи відсутність РФ, закликаючи до нових санкцій та подальшої військової підтримки України. Решта держав не-західного світу, включаючи Туреччину, Саудівську Аравію, Аргентину, Індонезію, Індію, говорили про необхідність долучити РФ до переговорів та наступних самітів, про бажання прискорити переговори про припинення вогню і про «важкі компроміси», на які Україні доведеться піти заради мирного завершення війни. Було наївно вважати, що один саміт якимось чином змінить позицію цих держав та зблизить позиції «Заходу» та «не-Заходу» щодо війни в Україні. Цього не сталося, а відмова цілої низки не-західних держав підписувати фінальне комюніке (навіть при тому, що воно було максимально компромісним та вихолощеним) сама по собі показала усю складність ситуації. Власне, Україна не змогла заручитися більшою підтримкою країн «Глобального Півдня», тому що вони інакше сприймають війну та не вірять в перемогу України або Росії. Більшість цих держав виступають за припинення вогню по нинішній лінії фронту та перезапуск мирних переговорів на компромісній основі, а не на базі «формули миру» Зеленського, яку вони вважають утопічною та нереалістичною на даному етапі війни. Тому їхні заяви відображали позицію, яку вони займають з 2022 року, і майже не міняли. Звісно, сам саміт не міг змінити ситуацію, адже в основі лежить їхнє специфічне сприйняття нашої війни не як міждержавного конфлікту між Україною та Росією, а скоріше як проксі-війни між РФ та США, і це накладає свій відбиток на їхній риториці та політичних розрахунках. А оскільки в їхньому сприйнятті наша війна – це проксі-конфлікт США та РФ, організація «саміту миру», на якому обговорюється лише «формула миру» Зеленського виглядає як прозахідна конференція політичного характеру, яка не передбачає реальної дискусії про війну та мир. Звідси й скепсис переважної більшості країн «Глобального Півдня» та їхня відмова підписувати фінальну декларацію. Найкраще представництво на саміті забезпечили країни Латинської Америки та Близького Сходу, тому можна вважати, що ми з ними попрацювали непогано, хоча великою мірою ми маємо завдячувати нашим західним союзникам, які їх вмовляли, а також певним обставинам, які по своєму впливали на їхню мотивацію поїхати у Швейцарію. Наприклад, президент Східного Тимору поїхав на саміт не тому, що раптом проникся українською «формулою миру», а скоріше через те, що країна має вступити в регіональний блок АСЕАН у 2025 році, і хоче бути видимою на глобальному рівні, а отже має бути присутньою на різних подібних заходах. Присутність Саудівської Аравії, яка попередньо відмовилася від участі, могла бути частиною домовленостей з Києвом про те, що другий саміт миру пройде у них в королівстві, і що саме саудівці будуть ключовими посередниками у мирному процесі між Україною та Росією, який, згідно з заявою президента Зеленського, має розпочатися «не через роки, а місяці». Для президента Аргентини Хав'єра Мілея присутність на саміті була можливістю заявити про амбіції своєї країни на світовій арені у час, коли Аргентина переживає гостру фінансову кризу та програє конкуренцію у регіоні Бразилії. Так само, президент Еквадору Даніель Нобоа не міг пропустити саміт, бо нині тісно працює зі США та залежний від них в питанні боротьби з місцевими наркобандами та імпорту нового озброєння для армії. Серед наших союзників прикрою новиною була відмова Джо Байдена їхати на саміт у Швейцарію. Його віцепрезидентка Камала Харіс очолила делегацію, але не досиділа на саміті до кінця, і поїхала раніше, лишивши замість себе радника з питань нацбезпеки Джейка Салівана. Позиція американців щодо саміту миру була зрозумілою з самого початку: вони не сильно вірили у цей захід, і не хотіли бути присутніми на найвищому рівні на конференції, яка не мала б жодних практичних наслідків ані щодо війни, ані щодо мирного процесу. США активно братимуть участь у подальших самітах миру, особливо, коли розпочнеться більш предметна розмова про припинення вогню або більш довготривалий мир, але не варто очікувати, що вони будуть робити це своїм пріоритетом у найближчі місяці. Цілком вірогідно, вони хочуть подивитися, якими будуть наслідки літньої військової кампанії, і чи вдасться їм через підтримку України зупинити наступ росіян і послабити їх ще більше перед початком реальних переговорів наприкінці року. Підсумовуючи, «саміт миру» не став дипломатичним проривом для України, хоча й зібрав велику кількість учасників. З погляду кількісного представництва він був успішним. З погляду практичного наповнення та реальних результатів, він був невдалим. Навряд чи наша «формула миру» буде основою переговорів з Росією. Якщо РФ не зазнає нищівної військової поразки на полі бою найближчим часом, або якщо РФ не буде різко послаблена в результаті внутрішньої кризи (а поки що, все це малоймовірно), будь-які переговори між нами будуватимуться на базі компромісу: серединного плану, склеєного з усіляких «планів миру» та інших ініціатив різних країн, які звучали раніше. Другий «саміт миру», який був анонсований у Швейцарії, і який проходитиме на Близькому Сході, включатиме Росію і може стати стартовою позицією до початку реальних переговорів. До того моменту, ми з Росією воюватимемо і надалі, принаймні протягом цього літа точно.