11 лютого Сенат США схвалив законопроєкт про фінансову та військову допомогу Україні. Принаймні, частина ЗМІ саме так подавала цю новину. Насправді мова йшла про процедурне голосування, яке має на меті перевірити, скільки сенаторів можуть підтримати законопроєкт у його нинішньому стані. 67 сенаторів проголосували у підтримку закону проти 27. Це хороший результат для України. Більшість сенаторів, включаючи більше десятка республіканців, показали свою згоду з проєктом допомоги, який включає гроші для України, навіть попри нищівну критику з боку їхнього фаворита на виборах Дональда Трампа. Але є одне але. Навіть декілька. Які важливо пам’ятати, щоб адекватно оцінювати ситуацію. По-перше, варто поглянути на те, з чого складається сам законопроєкт. В його основі – $ 60 млрд на витрати, пов’язані з Україною, які розподіляються наступним чином: $ 11,8 млрд – пряма бюджетна допомога Україні, тобто на бюджетні витрати українського уряду; $ 18 млрд – поповнення оборонних запасів США, компенсація за оборонні послуги, тренування та підготовку, які здійснювали США для ЗСУ; $ 14,4 млрд – на збільшення можливостей США у галузі кібербезпеки, оборонного виробництва, розвідки тощо; $ 14,7 млрд – на програми підтримки економічної, ядерної, фінансової та цивільної безпеки США; $ 12 млрд – Міністерству оборони США на програму Ukraine Security Assistance Initiative, яка дає гроші на підтримку обороноздатності України, зокрема на тренувальні курси, консультації, допомога з логістикою, розвідданими, обладнанням тощо; $ 1,7 млрд – на програму Держдепартаменту США Foreign Military Financing, яка надає гранти та кредити країнам для закупівлі американського озброєння та обладнання; $ 2,2 млрд – на програми відновлення в Україні та розв'язання нагальних проблем гуманітарного характеру; $ 481 млн – на програму Uniting for Ukraine, яка займається допомогою українським біженцям у США; $ 360 млн – на програму Держдепартаменту США, яка займається підтримкою уряду України в питаннях відновлення верховенства права на деокупованих та постраждалих від війни територіях; $ 149 млн – Міністерству енергетики США на програми з підтримки ядерної безпеки США; $ 100 млн – на програму Держдепартаменту США, яка займається розмінуваннями, протидії тероризму та іншими суміжними речами. Як ми бачимо, більшість суми, яка виділяється на Україну, лишається у США, і спрямовується на фінансування програм, які своєю чергою займаються українським напрямком в різних сферах, необов’язково суто військовій. Цим пояснюється, чому частина сенаторів-республіканців не мають бути категорично проти цього пакету допомоги, бо він, в цілому, допомагає фінансувати військову галузь самих США, а відтак відповідає їхнім інтересам. Шум навколо законопроєкту більше пов’язаний з політизацією самого процесу у зв’язку з виборами та міграційною реформою, яку вимагають республіканці, користуючись цією нагодою. По-друге, ще понад $ 40 млрд йдуть на підтримку інших країн – Ізраїлю, Тайваню, країн Південно-Східної Азії і навіть на гумдопомогу палестинським біженцям. Це також компроміс, який має переконати сенаторів, які вважають пріоритетом не Україну, а інші напрямки, з якими вони можуть бути пов’язані особисто, професійно чи політично. Наприклад, значна частина обох партій зацікавлені демонструвати прихильність Ізраїлю як історичному союзникові США. Є частина законодавців, які активно лобіюють тайванські інтереси у Вашингтоні. Є ліволіберальна фракція Демократичної партії, яка вимагає від адміністрації Білого Дому виділяти кошти на захист палестинців. Є права фракція Республіканської партії, які вимагають більше коштів на посилення кордону США з Мексикою. Все це треба теж враховувати, коли ми аналізуємо компроміси, з яких складаються подібні законопроєкти. По-третє, як я вже писав, це було процедурне голосування. Далі – внесення поправок та політичні торги, а вже потім фінальне голосування у Сенаті. Якщо воно буде успішним після внесення правок, тоді закон потрапить у нижню палату Конгресу – Палату представників США, де ситуація ще важча, адже тут домінують республіканці, які можуть нав’язувати свою волю демократам. Є також значний вплив експрезидента США Дональда Трампа, до якого, судячи з усього, прислухається спікер Палати Майкл Джонсон, який не хоче втратити свою посаду, як його попередник Кевін МакКарті. Іншими словами, голосування за цей законопроєкт у Палаті під питанням. Ніяких гарантій його ухвалення у нас немає. Мало того, цілком може скластися ситуація, коли до березня конгресмени не домовляться і допомоги від США не буде. Після березневих праймеріз, коли мають визначатися основні кандидати у президенти США, просувати подібні ініціативи буде важче, адже вибори будуть у самому розпалі, а відтак рішення Конгресу будуть політизуватися ще більше. Це значить, що у Конгресу є вікно до початку березня, щоб ухвалити компромісний варіант закону, який передбачатиме виділення коштів на Україну. За цей час, скоріше за все, демократи та республіканці спробують знову домовитися про компроміс, включивши у закон положення про реформу міграційної політики США. Якщо не вийде цього зробити до березня, обидві партії будуть намагатися це зробити весною, але процес ставатиме важчим в міру наближення дати виборів у листопаді. Але я певен, що обидві партії спробують закрити це питання до основних праймеріз 5 березня. Варто зазначити, що без цього законопроєкту ситуація в Україні навряд чи стане раптом критичною. В будь-якому разі, війна цього року триватиме, так само як і минулого. З американською допомогою, або без неї, ситуація навряд чи фундаментально зміниться. До того ж країни ЄС готові допомагати, поки у США розбираються із власними внутрішньополітичними проблемами, про що засвідчили результати нещодавнього саміту Євросоюзу. Але ЄС також очікують вибори цього року, які можуть змінити баланс сил у європейських інституціях убік більшої пріоритезації внутрішніх питань. Це не призведе до різкого падіння підтримки України, але може також створити атмосферу, в якій обговорення подальшої допомоги стане важчим. Вже зараз можна говорити про те, що надалі політика США щодо України буде складнішою і менш передбачуваною, незалежно від результату виборів у листопаді. Адміністрація Байдена підтримуватиме Україну, але не зможе ігнорувати інтереси значної частки населення, яка вимагає направлення коштів на внутрішні питання. Потенційна адміністрація Трампа / Хейлі не покине Україну напризволяще, і захоче говорити з Путіним з позиції сили, що може передбачати короткотермінове збільшення військової допомоги для покращення наших переговорних можливостей. Але в будь-якому разі, ситуація вестиме до переговорів у 2025 році, особливо якщо у США не будуть переконані у тому, що війна завершиться якимось успішним проривом. Для нас це все означає, що країни ЄС і НАТО поступово переходитимуть у режим довготермінового протистояння з РФ, але зі спробами створити рамки передбачуваного та керованого конфлікту, щоб знизити витрати на Україну на користь більш пріоритетних питань, таких як реформа ЄС, міграція, суперництво з Китаєм, подолання гуманітарних криз на Близькому Сході та в Африці, модернізація економіки та промисловості, розгортання власного ВПК тощо. У такому контексті Україна теж має шукати шляхи зменшення критичної залежності від ЄС і НАТО хоча б в декількох сферах, диверсифікувати свою логістику та зовнішньополітичні зв’язки, посилювати свій соціально-економічний тил та переводити життя країни на військові рейки через перезапуск відносин між державою та суспільством, які є основою для подальшого утримання своїх позицій. Кращого дзвіночка для початку цього процесу, аніж події у США, годі й шукати.