Світовими медіа шириться хвиля публікацій про те, що на українсько-російському фронті безвихідь – патова ситуація. Що обидві сили зупинилися на позиційній боротьбі. Що світові треба підготуватися до тривалої війни, а світ уже знову «втомився» від України. Який дивний, однак, той «світ». Від кривавої війни, якої не було в Європі з часів Другої світової, він максимум що втратив – це частину свого звичного комфорту та трохи засумнівався у своєму подальшому ситому і безтурботному житті. От і вся його жертва. Хоча є і справжня категорія «втомлених». Йдеться перш за все про політичні еліти, які ніяк не дочекаються повернення до попередньої «нормальності», коли в проміжках між пошуками компромісу із профспілками та встановленням нових квот та тарифів, насолоджувалися усіма можливими принадами західного життя. Вони втомилися від щоденного тягаря прийняття надзвичайно важливих рішень, коли доводиться брати на себе велику відповідальність. Але скидається на те, що для них ще більш втомливим є кожного разу видумувати пояснення, чому вони не дали тієї зброї, яка потрібна Україні, та чому так повільно і в муках народжуються санкції проти Росії. Пояснення такої поведінки банальне – вони не хочуть, щоб війна наблизилася до їхніх кордонів, і водночас намагаються уникнути негативних наслідків для своїх громадян. Бо громадяни – це виборці. Від них залежить все – влада, карʼєра і взагалі безбідне майбутнє. Тому тут не до справедливості, принципів і навіть адекватного сприйняття глобальних загроз. Навіть якщо вони загрожують катастрофою для європейської цивілізації. Їхня логіка проста – поки війна не загрожує безпосередньо їхній країні – можна щось комбінувати. Треба нагадати, що ця історія почалася не тільки з війни Росії проти України. Перед тим росіяни апробували дуже дієву технологію – «брати на слабо». Наприклад, якщо ви такі ліберали, демократи та прихильники загальнолюдських цінностей, то не пручайтеся тоді, якщо ми організуємо для вас багатомільйонні хвилі біженців з Африки, Азії й Близького Сходу. І тоді пані Меркель, щоб тримати марку демократки, змушена була допустити анархічний і неконтрольований наплив біженців. Про те, що до кризи з біженцями однозначно приклалася Росія, свідчить не тільки напрочуд ефективне переміщення сотень тисяч осіб на тисячі кілометрів, але й недавній відкритий шантаж «біженцями» на білорусько-польському, білорусько-литовському, російсько-фінському та інших кордонах. Росія намацала слабке місце у західних демократій і вдарила туди не по-дитячому. Оскільки мова йде про людей іншого кольору шкіри, мусульман та ще й на додачу тих, кому «західні білі люди зруйнували країну», то європейські демократи особливого вибору і не мали. До всього в європейських країнах дуже багато громадян, що мають по-справжньому ліві переконання, деколи аж надто ліві. Тому, щоб не втратити своїх виборців, політичні сили та навіть керівні партії практично роками нічого не робили, щоб зупинити цей шантаж. Видно саме з цих міркувань також не діяли спецслужби європейських країн. Хоча достатньо було б розслідувати кілька траєкторій потрапляння тисяч осіб з Сирії та Іраку до Німеччини або Скандинавії й технологія «біженці» враз була б розкрита. Але на це практично ні в кого не вистачило духу. З іншого боку, наплив сотень тисяч, а в окремих випадках і до мільйона людей, не могло не викликати глухого, але потенційно потужного невдоволення міграційною політикою Брюсселю та національних урядів. Саме така політика дала шанс праворадикальним силам не тільки підняти голову, але й поважно наростити свої політичні впливи. Те, що буквально вчора, здавалося, важко уявити в публічних дебатах, стало легальними положеннями партійних програм. Так збіглося, що політичний злет спостерігається у тих політичних сил, до підтримки яких раніше в різний спосіб долучалася Росія. «Партія свободи» та її уламки в Австрії, «Національний фронт» у Франції, «Альтернатива для Німеччини» і особливо «Партія Свободи» в Нідерландах – це ті «євроскептичні» сили, що скористалися недолугою міграційною політикою Брюсселя. А точніше його безпорадністю в даному питанні. Знову ж таки, можливо через неперерізану з Кремлем пуповину, ці партії мають виразне антиукраїнське спрямування. Вони каналізують незадоволення своїх громадян неконтрольованим напливом мігрантів і переносять його на Україну. Мовляв, все було спокійно, поки Америка не втрутилася у внутрішні справи на Близькому Сході. І поки Україна не погодилася стати плацдармом «американської агресії» проти Росії. Погодьтеся, твердження, що це війна між США і Росією, а не відчайдушна оборона Україною своїх незалежності та суверенітету, доводилося зустрічати не тільки на ламах російської пропаганди. Якщо до цього всього додати усталені антиамериканські настрої в Європі як серед лівих, так і ультраправих, то можна легко зрозуміти, чому в багатьох європейських країнах Україна викликає таке роздратування. Тут і незнання історії та ситуації. Несприйняття країни, яка проголосила самостійність після розвалу СРСР. Бо ж їм так комфортно жилося в умовах біполярної системи. Та й біженців тоді був мізер, бо кордони перебували під надійним замком. І ніхто не смів посягати на їхній ласий шмат пирога. І ним не треба було ні з ким ділитися. Можна було спокійно вважати себе демократом і лібералом, нічим особливо не ризикуючи. Особливо власним добробутом. Саме тут криється причина, чому ситі громадяни західного світу так дратівливо реагують на «українське питання». Впевнений, що якби провести анонімне опитування в країнах Євросоюзу, то багато з опитаних звинуватили б саме Україну у неспокої та дестабілізації ситуації на континенті. Тому що для звичайних обивателів у виборі між захистом демократичних цінностей і власним комфортом, на першому місці опиниться друге. Здається, з огляду на це і вибудовують свою політичну лінію партії європейських країн. Ті, що при владі, мусять зважати на те, щоб різкі санкції проти Росії не вдарили по економіці їхніх країн. Звідси таке розтягнуте і поетапне запровадження санкцій і особливо вилучення зі списку алмазів, нафти, газу, збагаченого урану і ще низки того, що можна дешевше купити в Росії. Цим пояснюється й тривале толерування так званого паралельного імпорту. Який робить світові санкції проти Росії малоефективними. Те ж саме можна сказати і про роботу французьких, німецьких та навіть американських фірм, які не пішли з російського ринку. Всі вони значною мірою докладаються до того, щоб Росія не зазнала поразки і не посипалася. Натомість демонструють, що від України вони очікували набагато більшого. Успішного контрнаступу тією застарілою зброєю, яку вони до всього ж невчасно поставили. Швидкого завершення війни, навіть шляхом відмови з боку України від своїх територій. Одне слово, вони «втомлені» тим, що Україна відразу не капітулювала і своєю боротьбою змушує їх також «страждати». Платити за це подорожчанням продуктів та енергоносіїв, опікою над біженцями з України і взагалі постійним неспокоєм про своє комфортне майбутнє. Нерозуміння природи цієї війни, її фрагментарне сприйняття і особливо того, що головним ворогом європейської демократичної цивілізації є Росія, не дозволяє громадянам ЄС зайняти принципову і відповідальну позицію. Тільки усвідомлення того, що найбільшою загрозою для їхньої системи, а отже і достойного життя в демократичному суспільстві є Росія, дозволить, не затягуючи, позбутися цих проблем. Тільки консолідовані дії і спільні зусилля дозволять розірвати це загрозливе замкнуте коло і перемогти у війні. Інакше може «втомитися» Україна. А тоді начуваймося. Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA