Начальник Львівської обласної військової адміністрації Максим Козицький аналізує новий законопроєкт про мобілізацію, поданий Кабінетом Міністрів на розгляд парламенту. Подаємо текст колонки, опублікований на “Українській правді”, повністю.
Цього тижня Кабінет Міністрів України передав до Верховної Ради України нову редакцію законопроєкту про мобілізацію.
Думаю, багато хто зі мною погодиться, що це рішення запізніле. Бо його потрібно було приймати ще в 2022 році. Однак навіть сьогодні події довкола цього законопроєкту набрали обрисів багатосерійної трагікомедії. Експерти та спеціалісти різних рівнів, від професійних до "диванних", активно вивчають, аналізують та дають свої поради щодо положень законопроєкту.
Так, урядовці критикують свій же документ, уповноважений з прав людини відстоює права військовозобов’язаних, а окремі категорії тих самих військовозобов’язаних громадян "штурмують" кордон. Однак всі чомусь забувають про самих військових, багато з яких вже другий рік воюють без ротації. Складається враження, що подекуди форма важливіша за зміст.
Ми часто можемо почути, що всі добровольці "закінчились" ще у 2022 році і вмотивованих людей, тих, які б добровільно пішли на фронт зараз, знайти вкрай складно. Схоже на те, що виключно патріотичних переконань, гасел та грошового забезпечення недостатньо. А можливо, мотивація військовозобов’язаного сьогодні полягає не в цьому?!
Можливо, кожному військовозобов’язаному чоловікові у нашій країні потрібне усвідомлення справедливості мобілізації? Справедливості, якої і вимагає Президент України. Розуміння того, що країну мають обов’язок захищати всі, незалежно від соціального статусу та фаху.
Бо Україна є батьківщиною бідних та багатих, мешканців сіл та обласних центрів, країною програмістів, фермерів, блогерів і врешті-решт тих самих чиновників різних рівнів. І мотивації точно не додають яскраві відео та фото з відпочинку чи гучних весільних гулянь когось в тилу.
Чи інформація про те, що із 11 мобілізованих односельчан додому повернулись за останні два роки лише двоє. І повернулись лише тому, що отримали поранення і стали інвалідами. Бо інші дев’ять чекають на ротацію, і для них війна поки що виглядає безкінечною.
За правильного підходу до ротації ці воїни могли б стати так званими opinion leaders у себе в селі чи місті. І перебуваючи в колі друзів, на вулицях своїх населених пунктів чи на недільних богослужіннях у храмах, могли б бути прикладом для наслідування, мотиваційним фактором та живим прикладом усвідомлення важливості захисту країни для тих, хто ще вагається. І саме вони могли б стати найкращими рекрутерами та підтвердженням того, що мобілізація – це не дорога з квитком в один бік.
Ми багато чуємо про конкретну цифру і потребу у тих, хто мав би бути зараз мобілізований. Однак ніхто не розуміє, під які цілі мали б бути набрані ці люди.
Президент Володимир Зеленський нещодавно заявив, що наразі українська армія налічує приблизно 880 тисяч військовослужбовців. Натомість від військового командування ми жодного разу не почули, яка частка з цих військових перебуває в зоні бойових дій, а яка в тилу.
Чи не може бути так, що в тилу вже два роки сидить людина на посаді гранатометника, яка жодного разу не торкалась гранатомета?
Чи не з’явився у нас ще один клас людей, достатньо не бідних, які, вдягнувши військову форму, жодного разу не були на лінії фронту? І все через абияк організовану ротацію?
Мобілізація має бути не лише інструментом для підтримки боєздатності армії, але й інструментом для збереження людей шляхом ротації. Бо людські сили не безмежні.
Якщо законопроєкт про мобілізацію не зафіксує чітких строків служби та ротації, зокрема ротації в зоні бойових дій, то це буде поганий закон. Українці готові до відвертого і часом неприємного діалогу.
Законопроєкт про мобілізацію декларує додаткові навантаження та більші обов’язки військових адміністрацій щодо забезпечення мобілізації. Але загальні норми про координацію і підконтрольність в умовах воєнного стану вже давно не діють.
Військові адміністрації і далі готові виконувати цю не надто популярну роботу, але чи не логічнішим було б підпорядкування чи погодження призначення на посаду керівника ТЦК та СП начальником військової адміністрації, як керівника зони або району територіальної оборони.
Також новий законопроєкт не передбачає якісного перезавантаження діяльності самого РТЦК та СП. Натомість на підтримку залучають національну поліцію для спільного оповіщення військовозобов’язаних, тобто вручення повісток. Постає питання, чи злочини розкривати також разом будуть?!
І ще одне: раз вже говоримо про зміни щодо діяльності РТЦК та СП, то може все ж таки центри комплектування та соціальної підтримки будуть не тільки комплектувати, а й забезпечувати соціальну підтримку ветеранів та їхніх сімей. Це, мабуть, буде найкращий прояв того, що мобілізація – це не про виконання плану, а про людей: як на службі, так і після неї, як стосовно військових, так і їх рідних.
Безсумнівно, зміни в законодавстві однозначно необхідні! Але в пріоритеті мають бути справедливість, недвозначне трактування норм та адекватне співвідношення прав та обов’язків, чітке визначення повноважень та дієвий контроль.