У Львові зруйнована система бомбосховищ: жорстке інтерв’ю з архітектором Марком Савицьким

До кожного міста в Україні мають бути свої прийоми відновлення. Стара радянська система прокладання магістралей через населені пункти працювала так, щоб кожне місто і село стало форпостом стримування ворога. Водночас постраждалі міста із зруйнованими підприємствами мають бути по-новому переосмисленні.

Детальніше про нові виклики для архітектури в умовах війни в інтерв’ю LVIV.MEDIA розповів львівський архітектор і дизайнер, засновник студії SavytskyyDesign, член містобудівної ради Львова Марко Савицький.

Які проблеми виникають при поселені ВПО та створенні модульних містечок

Ніхто, на жаль, не був готовий до великих потоків внутрішньо переміщених осіб. У проєкті «Архітектура перемоги» ми говоримо про виклики, які виникли при релокації, і те, що ми забуваємо часто про гідність. Тобто людям, які потребують нормального житла, намагаються створити тимчасові умови, розселити їх у модульні містечка. Запхати їх в якісь гаражі й видавати це за архітектурні рішення, хоча є й інші способи розсели людей. Я не говорю про школи, спортзали тощо. Я говорю про те, що багато незавершеного будівництва і Львів міг б взяти на себе ці ініціативи. Зараз важко про це говорити постфактум, бо на той момент ніхто не знав, що відбувається. Але я категоричний противник спонтанних рішень, адже в таких випадках часто це стає постійним житлом.

Як змінюється планування будівель з погляду безпеки

Є рішення задля безпеки, які міська влада ухвалила як додаткові умови у вигляді рекомендацій — створення бетонних кімнат безпеки у кожному будинку. Це так званий «ізраїльський варіант», який у нас часто обговорюють. Я вважаю, що це неправильно: це здорожчує будівництво і це нестратегічно. А «ізраїльський варіант» — кімнати сховку — розрахований на ракети короткої дальності і малої потужності. А у Львів прилітають крилаті ракети великої дальності і від таких ракет не рятує ця кімната сховку. Відповідно ми хапаємось за непродумані речі, робимо популістичні кроки, які, на перший погляд, виглядають крутими, а насправді нічого не вирішують, хіба що ми очікуємо нападу з Польщі чи Європи.

До кожного міста мають бути свої прийоми відновлення, адже наносять ракетні удари по підстанціях, енергетичній інфраструктурі. У Львові є час, щоб спуститися у сховище, а в Харкові його немає. Там кімнати сховку можливо й врятували б життя від осколків тощо. Просто будівництво цих кімнат здорожчує будівництво на 40%.

Натомість є «швейцарський варіант». У Швейцарії кожен будинок зобов’язаний мати бомбосховище. А ті, хто не мають такого сховища, можуть спуститися у велике громадське сховище, яке є біля будівель. Для Заходу України це було б оптимальним рішенням. Бо ті паркінги, які у нас є, не сховище, а своєрідна маленька труна — не кожен паркінг має два виїзди, системи водопостачання та водовідведення, вентиляції, санвузлів, опалення. Тому потрібно працювати над цим, а не над вертикальними кімнатами схову. Хоча у Львові перевіряють такі проєкти на дотримання умов безпеки. Майже всі паркінги та підземні сховища у місті мають ступінь захисту від руйнації, які можуть слугувати бомбосховищами, попри те, що вони не є такими.

Яка ситуація із бомбосховищами у Львові

У нас фактично знищена мережа бомбосховищ. При рості будівництва, яке відбувається на Заході України, у Львові зокрема, дуже багато територій, які були у системі безпеки, тепер розбудовані під житлові комплекси, виробничі підприємства, громадські споруди. Відновити це буде складно, але можливо. Самі сховища у Львові є — вони розконсервовані та доопрацьовані. Наприклад є сховище з системою ручної вентиляції, засобами хімзахисту, але останні ще з 1960-х. Там ніхто не проводив ревізію. Таких сховищ 30-40%. Але якщо брати за стандартизацією, які мали б бути сховища для довготривалого перебування, там дуже плачевна ситуація.

Як зміниться підхід до містопланування у майбутньому

Стара радянська система прокладання магістралей через села і містечка працювала так, щоб кожний населений пункт став форпостом стримування ворога. Згідно з цією системою, життя людини та поселення нічого не варте. Ним можна пожертвувати для стримування ворога. Тому ми на Сході й бачимо такі величезні жертви. Західний підхід, наприклад, пропускає магістралі повз міста для переміщення армії та транспорту набагато швидше й щоб не було перешкод та загрози життю людей. Ці зміни теж будуть відбуватися: зміна проєктування, містобудівна документація. У нас є багато будівель, які втрачені назавжди. Ми говоримо слово будівля, але це насправді людські життя, здобутки, чиїсь долі.

Також є питання релокації. Це болюча тема, адже багато людей виїхали й невідомо, коли повернуться. Але є цілі підприємства, які релокуються. Переїхали підприємства з Дніпра, Харкова тощо. У приватних розмовах люди кажуть — ми вже переїхали сюди, на Захід України, і назад ми вже не повернемось. Вони переважно орієнтувались на ринок Росії, а зараз він втрачений, натомість ринок Європи відкривається. Він дуже ліберальний до нас, ціни та умови там кращі. На Заході країни безпечніше, а вони переїхали сюди з обладнанням на десятки мільйонів євро. Це говорить про те, що ті міста, які постраждали і де немає тепер цих підприємств, мають бути по-новому рекультивованими і переосмисленими. Наприклад, у Маріуполі «Азовсталь». Це мастодонт, ще радянське підприємство. Тож буде стояти питання: чи його відновлювати, чи зробити Маріуполь курортним: відновити набережну, зробити урбаністичні зміни, прописавши новий наратив міста.

У чому різниця між архітектурою на Сході та Заході України

Архітектура формується як елемент запиту громадськості. На Сході України підприємства вимагають згуртування. Часто порівнюють, що на Заході люди більш індивідуальні, а на Сході більш колективні. Мій товариш зі Сходу каже, що з них часто сміються через це, але він працює на заводі і каже, що там є речі, які неможливо самому робити. Є речі, які треба посунути, а це можуть зробити лише сто людей. Тому так вибудована наша структура взаємодії у суспільстві. Якщо будуть зруйновані підприємства і їх неможливо буде відновити, тоді зміняться наративи і зв’язки у соціумі. Зараз йде війна феодалів зі світовою цивілізацією. І люди вже розуміють, що вони не хочуть бути у феодалізмі. Є шанс мати кращі умови життя — сквери, парки.

Яскравий приклад — Маріуполь. Це місто в останні роки військової агресії мало багато проєктів щодо площ, громадських просторів, озеленення. Місто змінювалося з промислового на те, де можна жити. Більшість міст після 2014 року шукали відповідь на запитання «Хто ми?». Кілька років тому я спілкувався з одеситами, і вони кажуть: «Ми не хочемо бути юмаріной, нас бісить, що Одеса — місто гумору. Ми хочемо щось нове. Ми є містом-курортом». Те ж стосується й Дніпра. Місцеві архітектори кажуть, що всі думають, ніби Дніпро це лише ракетобудування, хімічна промисловість. Але це насправді дуже зелене місто, місто на Дніпрі. І вони шукають себе. Там нова цікава архітектура, проспекти, інсталяції. Потенціал величезний. Все що відрізняє наших архітекторів від західних колег — це кошти. Будь-яка технологія це кошти. Ми ж не маємо часто можливості забезпечити технологічні інновації через брак фінансів.

Чи потрібно залучати західних архітекторів до відбудови українських міст

Західні партнери захочуть зайти на наш ринок. Тут є можливість репутаційно інвестувати у свої компанії і є дешева робоча сила. Недаремно топові західні архітектори хочуть відновлювати українські об’єкти, бо на хайповості бренду свободи, геройства дуже багато паразитують. Наприклад, є охочі відбудовувати Харків. Але самі харків’яни кажуть «Ні». У них є свої місцеві талановиті архітектори, які можуть це робити, адже вони розуміють ментальність і знають, що їм потрібно робити. Тому такі проєкти мають бути тільки в колаборації. Якщо заходять іноземні компанії — вони мають працювати з місцевими архітекторами, забудовниками, громадою.

Як скоро зможе відновитися сфера архітектури

Ринок нерухомості найближчим часом не відновиться в тих об’ємах, яких він був. Ця сфера постраждала під час кризи 2008-го і почала оговтуватись лише приблизно через 10 років. А 7-10 років для інвесторів та забудовників досить довго. Є люди, які мають недобудовані об’єкти й зараз готові їх ледь не за пів ціни віддати. Такі об’єкти можуть бути куплені державою. В Європі є приклади «комунального житла», коли місто має у своїй власності житло, яке воно надає тим, хто потребує. Таке можна зробити умовно в Харкові чи Києві й забезпечити людей житлом, інтегрувавши їх у соціум, а не виселити людей у вагончики за містом у полі.

Зараз ми пропонуємо різні варіанти, але не знаємо, де війна зупиниться. Ми бачимо масштаби руйнувань зараз, але не знаємо, якими вони будуть у підсумку. Яка буде економіка й інфраструктура — можливо доведеться перебудовувати це все.

У чому проблема скандального законопроєкту № 5656

Під соусом діджиталізації подався закон, який обмежує права громад і архітекторів. У міст забираються права контролю над незаконною забудовою і створюють нові структури, які копіюють корупційні структури, які вже були. Це суперечить багатьом юридичним аспектам. Спілка архітекторів говорить, що цей закон корупційний. Він нівелює будь-який контроль. В кожному місті ці процеси відбуваються по-різному. Для нас віддавати контроль над пам’ятками архітектури та скандальними забудовами у незрозумілі структури є неприйнятним. Багато було спроб запустити висотне будівництво у Львові й воно дуже рідко проходить. Є скандальні забудови, є боротьба, але коли це все робиться у місті, то це набагато легше контролювати.

Нагадаємо, детальніше про те, що пропонує Парламент та чому міські голови не згодні з цим, читайте у матеріалі LVIV.MEDIA.