«Я росіянин, який допомагає робити «хороших рускіх». Історія ізраїльського волонтера Мартіна Данічева (ВІДЕО)

27-річний ізраїльтянин Мартін Данічев із 24 лютого минулого року допомагає українським військовим та цивільним, зокрема волонтерить у львівському психоневрологічному диспансері. Попри те, що досі залишається громадянином Російської Федерації.

Про реакцію військових на його російський паспорт, чи варто довіряти російським «лібералам» та про те, чи попросять росіяни пробачення в українців, Мартін розповів в інтерв’ю LVIV.MEDIA.

 — Мартіне, чому Ви вирішили вивчити українську?

Я наразі мешкаю в Ізраїлі, але за моїми відчуттями я мешкаю між Ізраїлем та Україною. Я повернувся з України останнього разу два місяці тому, зі Львова. У Львові я волонтер у львівському психоневрологічному диспансері. І коли я приїхав перший раз, я розумів українську, я розумів пацієнтів, але сам, на жаль, погано розмовляв українською. І я одразу зрозумів, що мені потрібно вчитись більше і більше. І ось, після 24-го (лютого 2022 року — ред.) я почав вивчати українську вже більш професійно.

— Ви волонтерите для військових. Як вони реагують на те, що у вас залишається паспорт громадянина Росії?

На жаль, він в мене залишається, та я намагатимусь позбутися його. Просто я в черзі в російських посольствах, вони не працюють. Що стосується військових, я можу сказати, що вони чарівні, тому що вони мене багато потребують. Тому що, я їх підтримую, тому що я збираю на них гроші, я рекламую їхній збір, знаходжу блогерів, які можуть нам допомогти. І вони спілкуються зі мною, вони розказують про своє життя на війні. Не життя, а саме про війну. І вони дивуються, що я розмовляю українською.

Жодного разу я не отримав якогось негативного відгуку, мовляв, якщо ти росіянин, я не хочу мати з тобою справу. Це буває, наприклад, з боку цивільних, які мене не знають. Військові — вони мене вже знають, адже я їм допомагаю зі зборами. Вони розуміють, що я людина, яка їм допомагає, яка щиро бажає щось зробити. Цивільні іноді у Фейсбуці можуть побачити, що я народився в Петербурзі, і це перше, що впадає у вічі. Не завжди вони звертають увагу, що там також написано, що я волонтер у львівському диспансері. І вони можуть реагувати негативно, але я це розумію. Тобто це нормально зараз, так має бути. Я сам порвав майже всі зв'язки з росіянами, тому що в мене багато недовіри до них. І я вважаю це правильно.

— Мартіне, а Вас можна віднести до цієї категорії «хороших» росіян, ліберальних?

Ні, я так не вважаю. Якщо мислити категоріями, які є росіяни, то я такий росіянин, який допомагає зробити так, щоб не було «хороших» росіян: я збираю, скажімо, на прилад нічного бачення. У мене тато в Харкові, і сестра теж. Якщо чесно, коли я жив в Росії, я ніколи не називав себе росіянином, чи «рускім». По-перше, я насправді не вірю в цей етнос. По-друге, я єврей. А по-третє, у мене є сильна українська ідентичність. Але в мене є і громадянство Росії, я мушу це зазначати.

Наприклад, зараз я навчаю українців івриту. Я живу в Ізраїлі вже сім років, у мене хороший рівень івриту, і я навчав українців івриту українською. Тому що це важливо, щоб вони мали опцію вчити іврит саме українською, а не російською. Коли я пишу про себе, що я шукаю учнів, я пишу: майте на увазі, що в мене досі є громадянство Росії, це я зобов’язаний писати.

— Я прочитала ваше визначення, хто такі російські ліберали. «Російські ліберали небезпечніші за середньостатистичних росіян. Вони як хамелеони мімікрують під довкілля. Вони не мають індивідуалізму, вони не можуть піти проти натовпу». Розкажіть, російські ліберали для Вас — це хто, і чи вони є? Чи вони становлять загрозою українськості й Україні?

Я багато чого можу про це сказати. Наприклад, Ізраїль. Якось я повернуся додому, і побачив, що на моїх дверях був рекламний магнітик. Я дивлюся на ці двері й думаю, щось тут не так. Я бачу, що чверть із цих магнітиків — російські. Я знаходжуся в Ізраїлі. Так, я з Росії, але я здатен це рефлексувати. У нас в Ізраїлі багато етносів, наприклад, ефіопів чи арабів. І в мене немає магнітика на дверях арабською чи ефіопською.

Якось ще на початку війни я говорив про росіян, які є євреями й проживають в Ізраїлі. І висловив думку, я її маю й зараз, що «рускіє» окуповують Ізраїль. Це дуже проблемна думка, тому що євреї, навіть з Росії, мають право тут знаходитися за законодавством Ізраїля, адже їх пращури пройшли Голокост.

Але чому вони перетворюють усе навколо себе у російськомовний простір? Це дуже-дуже погано. Якось ти їдеш по Ізраїлю, і у тебе раптом є вивіска російською. Цього не було до 24-го, і усе це — «хороші» росіяни, які не бачать в цьому проблеми. Вони взагалі не розуміють, що потрібно вчити іврит, чи потрібно вчити українську, якщо вони бажають спілкуватися з українцями. За півтора року повномасштабного вторгнення вже можна вивчити мову.

Як я потрапляю до України, якщо в мене громадянство Росії? Я маю ізраїльський закордонний паспорт. Прикордонники в Україні дивляться на мене тому, що в моєму ізраїльському паспорті написано, що я народився в Росії, але я пояснюю, що я волонтер. І всі ці «хороші» росіяни, які поїхали з Росії після 24-го, так само можуть взяти свій ізраїльський паспорт. І спробувати, хоча б спробувати, допомогти українцям, маючи привілеї, і маючи ізраїльський паспорт. Вони могли це зробити на початку війни. Але вони цього не зробили, і я це запам'ятав. І вони цього вже не зроблять.

— А ці «хороші» росіяни, які приїхали в Ізраїль після 24-го лютого, вони в більшості які? Нейтральні до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, чи «за»? І чи мають вони вплив на Ізраїль як державу?

Я почну з вашого останнього питання. Вони мають вплив на Ізраїль як на державу, тому що вже через місяць після отримання громадянства в них є право голосувати. Відповідно, вони голосують за якісь, наприклад, праві партії. Це не погано, що це права партія. Погано, що вони не розбираються, за що саме голосують. І у нас в Ізраїлі зараз всередині теж все дуже погано, але я взагалі не маю часу цим займатися.

Немає жодної статистики, але я можу сказати, що 80% з них думають, що вони проти війни. І вони, мабуть, насправді відносно проти війни. Але вони всі думають, що це все Путін, і це зовсім не вони. Звісно, як це можуть бути вони, вони ж нічого не робили? Я завжди дивлюся на людину з Росії, що вона робила після 2014 року.

Вони ніколи не будуть за Україну, тому що вони не спілкуються з українцями. У деякого відсотка з них є друзі в Україні. І якщо в них є один друг чи одна подруга в Україні, вони вже думають, що знають про українців все. Вони не вчать українську, не читають українською, і, відповідно, не можуть розуміти почуття українців. І це так залишиться. Тому що вони ніколи не почнуть вчити українську.

Щодо відповідальності й пробачення, це дуже важлива тема. Перші «рускіє» не думають, що вони відповідальні. Тепер, є категорія людей, яка виїхала з Росії після 2014-го, і частина з них постійно живе в Україні. До цих людей я маю певну довіру. Однак щодо себе — чи відчуваю я відповідальність за своє громадянство? Так. Але 24-го лютого я ухвалив рішення робити те, що я роблю, не тому, що я в чомусь винен, а тому, що так правильно. 24-го лютого я вже почав думати, що можна робити, яким друзям треба допомогти. Читав новини українською, спілкувався з друзями. Потім я почав донатити, приєднався до фонду, у якому досі перебуваю. Цей фонд гуманітарний. Оскільки нас спонсорують європейські країни, ми можемо займатися тільки цивільними, на жаль. Тому військовими я займаюся окремо, через свою особисту сторінку, від свого лиця.

— Як Ви вважаєте, за яких умов Росія готова буде просити в України пробачення? Репарації, так чи інакше, їй доведеться виплачувати, а от прощення?

Відверто кажучи, я не вірю, що вони готові попросити прощення. Вони не готові до цієї розмови. Вони зупинилися на цій точці, де вважають, що українці — це якісь божевільні, емоційні люди, які травмовані війною, тому саме зараз, в цьому моменті, вони не бажають спілкуватися з росіянами. Але це ніби якась містична частина українців. І зовсім не всі українці такі, є адекватні українці, які, нібито, бажають спілкуватися з росіянами. І цієї риторики я бачив настільки багато, що аж дурно.

Вони не готові до того, щоб попросити прощення. Я обираю на своєму шляху не просити прощення, а щось насправді робити. І коли я дивлюся на всіх цих лібералів, які нічого не можуть зробити, вони пишуть публічно, що вони проти донатів на ЗСУ. Про що тут може йти мова? Якщо росіянин не хоче збирати на ЗСУ, я не хочу взагалі бачити його думки і спілкуватися з ним. Але є одна дуже важлива річ: навіть якщо росіянин донатить, чи волонтерить, це ще не говорить нам про те, що він хороша людина. Навіть якщо ми залишимо на хвилинку оце поняття «хороший росіянин», це нічого не говорить, адже він все одно може бути імперським. Це добре, що він дає гроші, це допомагає ЗСУ, але його оптика все одно буде іншою. Я ще раз можу сказати про себе: моя оптика досі потребує багато праці. Тому що мені 27 років, і з них 20 років я прожив у Петербурзі, це ж багато. Так, у мене рідні в Харкові, але це ж не трансформує мене водночас в чоловіка, який стовідсотково розуміє український контекст. Для того, щоб розуміти український контекст під час війни, треба бути в Україні під час війни. Саме тому я їжджу кожні кілька місяців в Україну.

Наступного року я переїжджаю в Україну назавжди. У Львові моє серденько, там мій диспансер, якому я допомагаю, це вже особисте місто для мене. Київ також рідний, щоб не образити киян, але моє серденько у Львові.

— Ще трошки поговоримо про російську ідентичність. Двадцять років Ви прожили в Росії, в Санкт-Петербурзі. За цей період ви бачили зі сторони Росії конфлікти за острів Тузла — це був початок пробного збройного протистояння між Росією та Україною. Це була Помаранчева революція на території України — як до неї ставились росіяни? Це був Майдан, який Росія і ваші співгромадяни називали «державним переворотом», «київською хунтою». Це була анексія Криму, «зелені чоловічки», війна на сході України, де російська влада казала «нас там нєт». І 24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення. Чому це все відбулося? І за цей період, що Ви прожили на території Росії, як змінювалося ставлення росіян до українців?

Острів Тузла, я не пам’ятаю, це було у 2003 році, мені було сім років. Помаранчеву революцію, я теж не пам'ятаю, мене було вісім років. Перше, що я пам'ятаю — це в Грузії, 2008 рік, мені вже було 12 років, і я бачив, що всі проти Грузії. Але коли тобі 12, ти ще не маєш власної думки. Та одного разу я потрапив на якусь російськомовну статтю з американського ЗМІ. Я був здивований побачити, що є якийсь інший світ, який нам пропонує ця стаття, інший погляд. І зрозумів, що щось тут неправильне відбувається». Але так це й закінчилося, тому що у 12 років ще складно бути свідомим. Однак, моя мати дуже цінувала своє українське коріння. Узагалі, моє єврейство — це українське єврейство, мої пращури загинули у Бабиному Яру під час Голокосту. Тому ця свідомість про українське коріння була. Потім вже був Євромайдан, і я дуже добре це пам'ятаю.

Потім була анексія Криму. Я прийшов на «народний сход», це було в Петербурзі, мені досі було 17 років. І мене там затримали. Просто так насправді. Я кинув пляшку з-під кока-коли в ОМОНівця, та вони цього не побачили. Однак потім мене все одно затримали, і в мене було багато проблем, тому що я був у підвішеному статусі. З одного боку, я скоїв правопорушення, але мені 17 років, і не зовсім зрозуміло, хто має за це відповідати: я, чи моя мати. Утім я жив не зі своєю матір’ю, а в дитячому будинку, тому все було ще більш заплутано. І я ходив зі своїми керівниками з дитячого будинку на допити. І все тому, що я був на тому мітингу. Потім в мене була комісія у справах неповнолітніх, і я сказав, що анексія Криму відбулась. Однак вони подумали, що через те, що я в дитячому будинку, то не становлю загрози. Вони мене відпустили, а я зрозумів, що час збирати речі. І я почав збирати речі й документи, щоб отримати ізраїльське громадянство, тому що це довгий процес. Треба було знайти всі документи про бабусю й дідуся, щоб довести державі Ізраїль, що я єврей і можу стати ізраїльтянином.

Тож я жив ще два роки, з 2014 до 2016 (в Росії — ред.), і я бачив, як усе було погано. Наприклад, я їхав до Москви, щоб забрати частину документів. І там висів великий плакат про те, що президент Обама не може заходити в цю кав’ярню. І в Москві було багато муралів про «зелених чоловічків», про російських військових з російським прапором, про те, як вони «звільняють» Крим.

У Москві було найгірше, на мою думку, гірше, ніж у Петербурзі. Там звичайні люди носили футболки з написами про «Донецьку народну республіку». І я це бачив, і розумів, що нікого це не турбує, окрім мене. І я рахував ті дні, коли залишу цю країну. А після того, як я переїхав до Ізраїлю, я вже ніколи не повертався в Росію. Я відчував, що в Росії всі гіпнотизовані.

— Як Ви думаєте, чому росіяни піддалися на гіпноз пропаганди?

Тому що у них все так погано, що їм потрібно думати, що в них є якийсь сенс життя.

— Мені здається, що навіть якщо росіян привезти в Бучу, чи в Лиман, чи в катівню на Херсонщині, вони все одно скажуть, що це постановка. Чому так?

Я не спілкувався багато з росіянами, які відверто підтримують Путіна, тому я не можу сказати. Я вважаю, що в них є якась дуже тупа мрія, про те, що вони мають щось велике — велику країну, яку ніби ніхто не може подолати. І це такий величезний міф. Їх життя насправді дуже-дуже погане, вони дуже агресивні. Єдиний шлях, який взагалі може бути — це тільки щоб ця країна розпалася на декілька країн. Але я не вірю, що це скоро відбудеться. Чому не вірю? Тому що в них немає національної ідентичності. У них немає такого, наприклад, «я не росіянин, я татарин». Мабуть, на Кавказі ще є шанс. Мабуть, саме в Татарстані ще є шанс. Але, наприклад, у Петербурзі немає думки, що «я не росіянин».

— Скажіть, будь ласка, для Вас 24 лютого 2022 року стало несподіванкою? Повномасштабне вторгнення, обстріл будинків цивільних, узагалі те, що зараз відбувається останні півтора року в Україні. Для Вас це стало здивуванням?

Я думав, що війна почнеться. Був якийсь момент у 2021 році, коли я подумав: «Окей, мабуть, нам пощастило, і таки війни не буде". Утім з початку 2022 року я розумів, що буде війна, та я ніколи не міг навіть подумати, наскільки вона може бути жорсткою. Я маю на увазі вбивства цивільних, порушення всіх правил ведення війни. І те, що у них це «спеціальна воєнна операція», воно дуже працює, у тому числі й на лібералів.

Мої колишні друзі мені відверто казали, що вони почали хвилюватися тільки після того, як восени 2022 почалася мобілізація. Тільки тоді вони почали хвилюватись. І це «хороші» росіяни, які проти Путіна, і ніби підтримують Україну. Не донатами — не знаю, чим вони її підтримують.

— Тобто мобілізація для росіян частково стала прозрінням?

Ні, не стала прозрінням, просто вони стали хвилюватися за власну дупу. Яке прозріння? Вони ж нічого не зробили.

Вони виїхали з Росії.

Так, вони врятували власну дупу, але це ж не робить їх людьми, які розуміють українців, і не зробить ніколи.

— А як Ви думаєте, заявлені наративи про початок так званої СВО, оце «денацифікація», «повалення режиму», «загроза НАТО», чому саме ці наративи обрали для росіян?

Я не розумію, як і чому це працює. Вони дуже раді ходити з цим, вони раді такій власній фантазії, що їх ніхто не любить. Через те, що вони думають, що їх ніхто не любить, вони поводять себе погано, і тоді вже їх справді ніхто не любить, але вони не розуміють послідовності. Вони не розуміють, що вони самі винні у тому, що їх ніхто не любить. І я вважаю, що не відбулася декомунізація в Росії. Ми бачимо як позавчора відкрили пам'ятник Сталіну. Про що може йти мова? Якщо вони не розуміють, що Сталін зробив геноцид, вони не зрозуміють цього ніколи про Путіна.

— Я запитаю ще Вашу думку. Це, здається, вислів Сталіна був про те, що жертви на війні, якщо мільйони — це статистика, а один-двоє — це особиста трагедія. На Росії вже чимало голів пройшло через особисті трагедії. Невже так просто росіянам обмінювати життя на «Ладу»?

У мене немає знайомих людей, у яких хтось загинув. У мене немає кого запитати. Я не знаю, як вони це роблять. Я сам цього не розумію. Я питаю самого себе про це кожного дня. І не можу зрозуміти, чому життя однієї людини не має цінності.

— Здається, в інтерв'ю «Радіо Свобода» Ви сказали: «Я розумів, що почнеться війна, але не чекав Маріуполя, не міг уявити, що на Палацевій площі зведуть цю гидоту: два серця з написами "Санкт-Петербург" і "Маріуполь". Жахливо, що блокадний Ленінград створив блокадний Маріуполь. Фантастичні мразі». Блокадний Ленінград створив після того ще й інші міста, окрім Маріуполя, це і Бахмут...

Я розумію. І Чечня. Коли я сказав про Маріуполь, я не забув інші міста, які зруйнувала Росія, в Україні, чи поза її межами. Проте, на цьому самому палаці вони зробили серце з написом «Санкт-Петербург» і всередині було ще одне серце з написом «Маріуполь». Саме тому я написав про Маріуполь, тому що це виглядає як святотатство. Вони ніби оголосили, що Санкт-Петербург і Маріуполь — це тепер міста‑побратими.

— Принаймні історію тепер вони точно мають спільну, що називається «Як вижити в блокаді».

Так, варто окремо говорити про це. Мені зробили зауваження, що блокада Ленінграда частково була штучна, і зроблена радянською владою.

— Я розумію, про що Ви кажете. З цього Вашого допису можна зробити висновки, що для вас, як для громадянина Росії, було трохи шоком те, що робить Росія в Україні.

Так, так.

— Що для вас викликало найбільшу огиду до ваших співгромадян?

Відео, де відрізають голову українському військовому. Я тоді не захотів навіть писати щось про росіян у мережі. Я хотів просто забути про них, тому що в цю саму мить я почав їх просто зневажати. Я вже не відчував якусь агресію, я просто хотів, щоб їх не було.

— Ви сказали, що у Вас мало друзів. Ви багато з ким посварилися, або не спілкуєтеся після 24 лютого 2022 року?

Мається на увазі друзів з Росії? Тому що друзів з України в мене тільки побільшало, звісно. Усі мої друзі в Україні дуже круті й справжні патріоти своєї країни. Після 24-го я жорстко посварився з усіма своїми друзями з Росії, які проживають в Ізраїлі. Тому що вони не розуміють, що трапляється. Вони не розуміють, що таке війна, і що це саме за війна. Вони не розуміють, що це геноцид. Вони не хочуть цього зрозуміти, це їм неприємно, неприємно про це говорити, їм неприємно читати новини.

— Їм неприємно читати новини, чи вони взагалі їх не читають?

Неприємно. «Мені неприємно», вони так кажуть. «Мені неприємно, не хочу псувати настрій, у мене нема на це часу». Я відчув це на собі. Коли я перший раз був в Україні, минулого року, я спілкувався зі своєю колегою з Ізраїля, яка також з Росії. І я щось хотів їй розповісти, про те, що я відчуваю в Україні, а вона пішла на якийсь розважальний захід. Це не проблема, напевно, що людина розважається, але це проблема, що вона не розуміє, як це для мене. Тому що в той день, я почув вперше вибухи у Львові, і взагалі в Україні, і хотів про це розповісти. Я нервував, я був шокований, я не хотів якось займати своїх українських друзів, тому що в них і так багато проблем. І я зателефонував своїм ізраїльським друзям, тому що це мені здавалось логічніше, вони ж мої друзі, я мешкаю в Ізраїлі. А їм було просто байдуже.

— Є така думка, вона йде, напевно, від ліберальних росіян, про те, що це покоління людей, яким від 30 до 35 — що це покоління нових росіян, з іншими міркуваннями, з іншими поглядами, які були в Європі. Але бути в Європі — це ще не значить, що ти розумієш, про що європейські цінності. Що Ви про це думаєте?

Я знаю, що багато з них також їздили до Криму після 2014-го по мосту з російської сторони, без українського дозволу. Я думаю, що вони мають нести той же самий рівень відповідальності, як і інші росіяни. Так, вони їздили до Європи, а ще вони їздили до Криму під час окупації. Їх багато.

— Чому росіяни, де б вони не були, максимально гучно, невиховано себе поводять, навіть не знаю, чи варто порівнювати з мавпами, з шимпанзе. Чому саме така ментальність поведінки? І, якщо ви пригадуєте, фотографії з деокупованої Київщини, де стіни намазані фекаліями: «Кто вам разрешил так хорошо жить?». Чому росіяни саме такі?

Я не маю відповідей, я просто не хочу мати з ними справу. Я реабілітолог у сфері психіатрії, але я не розумію усіх розладів людей, і, перепрошую, але я дуже не хочу займатися особистими розладами росіян. Не хочу. Нехай вже фахівці наступних поколінь роблять колективний діагноз російському суспільству.

— Але це якийсь колективний діагноз? Усе-таки, це якесь колективне порушення?

Я не можу казати вам професійно, тому що я не ставлю діагнози. Але я думаю, що насправді все набагато простіше. Коли людина погана, це ж не так трапляється, що вона вирішила одного дня: я хочу бути поганим, я буду робити тільки щось погане. Ні, вони ж про себе думають, що вони хороші. І вони якось заражають одне одного думками, що саме такий тип поведінки — це щось хороше. Це єдине, що я вам можу сказати. Але ще раз я підкреслюю, що це не як діагноз, тому що я не маю права як професіонал говорити такі речі.

— Скажемо так, це не ваш професійний діагноз, це ваша особиста думка.

Так, звісно.

— Я вам дякую за розмову, дякую, що погодилися, і наостанок ще поставлю вам одне запитання. Ви ж прекрасно розумієте, що значна частина українців бажає, щоб Кремль згорів?

Так, і я теж бажаю.