Десятиріччями соціологічні опитування показували нам, що уявлення левової частки російського населення про минуле обертається навколо «Великої Вітчизняної війни» та «Перемоги», але йдеться про психологічно нездорову фіксацію на одній події. Відтак, війна як феномен і самостійна категорія колективного мислення вросла у ментальну систему росіян. На відміну від Росії, Україна остаточно позбавляється радянського трактування історії. 8 травня президент України Володимир Зеленський вніс до парламенту законопроєкт, що встановлює 8 травня Днем пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років. А 9 травня в Україні відзначатимуть День Європи. І якщо донедавна країни Заходу на ці «кремлівські забави» дивилися крізь пальці, то в умовах посилення військового протистояння між демократіями і автократіями, Захід починає використовувати цей культ як психологічний хід — «спустити пар». Про що засвідчує спільне журналістське розслідування французького Le Monde, норвезької NRK, німецької Süddeutsche Zeitung (в перекладі «Південнонімецька газета») та шведської SVT. Так, за даними цих видань, Росія зараз організовує фальшиві протести в Європі, спрямовані проти ЄС, НАТО та України, зокрема в Парижі, Гаазі, Брюсселі та Франкфурті. У підсумку розслідування зазначають, що «у російській дійсності базові світоглядні феномени мають відбитки параної, коли дискурс про війну або мир перебуває виключно у вузькому коридорі брехливих заяв, які потребують стравлення». Окремо слід зазначити, що за даними вищевказаних видань Кремля так і не вдалось створити в Європі враження широкого антиукраїнського настрою. Проте, Європі вперше вдалось створити антикитайські настрої. Європа може запровадити санкції проти Китаю Так, на тлі кремлівського шабашу, країни ЄС підійшли до тієї межі, коли вперше можуть бути запроваджені цільові санкції проти китайських компаній через їхній прямий зв’язок з російським ВПК. Якщо обмеження вдасться узгодити з усіма 27 країнами ЄС, це стане першим випадком їхнього застосування щодо китайських компаній з боку ЄС у санкціях проти Росії. Цілком можливо, що такого антиреверансу з боку Європи Китай аж ніяк не очікував. Навіть попри те, що узгодження санкцій проти КНР ще не відбулось, але — це вже прецедент, який ставить Китай на одну сходинку з тією ж Росією чи Іраном, але не з США (до цього вважалось, що тільки рівнозначні країни можуть дозволити собі подібне, саме тому на американські санкції Китай не реагував). Отже, світ таки помітив цей «прецедент», який підхопили навіть ЗМІ країн Океанії, не кажучи вже про світові. Після чого, всі заяви Пекіну з закликами до Вашингтону припинити підтримувати Тайвань майже непомітно розчинились у світовому медійному просторі між трансляцією кремлівських біснувань в Європі та рішенням ЄС ввести санкції проти Китаю. Чи піде Туреччина проти Росії Однак, такий порядок денний знову підсвітив для України поки що розмите «турецьке питання», яке з кожним днем наближення української перемоги стає все більш чітко. Так, в межах своєї цілі — отримати членство в «Шанхайській організації співробітництва», яке очолює Китай, президент Туреччини Реджеп Ердоган підігрує Пекіну, виступаючи категорично проти того, щоб на Китай були накладені будь-які санкції, навіть вторинні. Саме в цьому і є ризики, адже попри активні спроби Ердогана бути посередником між Україною та Росією, він продовжує намагатись отримувати максимальні вигоди від війни Росії з Україною. І якщо говорити відверто, то є факти, які можуть бути інтерпретовані як якась допомога Росії в обхід санкцій. Але загалом Ердоган провадить політику суто прагматичну. Крім того, Туреччина — це єдина країна, яка почала постачати Україні ударні безпілотники на початку бойових дій, та перекрила Босфор для військових кораблів Росії, які не могли зайти до Чорного моря. Але, війна в Україні підсилила і без того зростальні амбіції Туреччини, яка намагається побудувати власний «тюркський світ», до якого входять усі тюркомовні країни. А це величезний список. Крім спорідненого з ним Азербайджану та азербайджанців на території Ірану йдеться про всю Середню Азію, Казахстан, Туркменістан, Киргизстан. На території Росії — це Татарстан, Башкортостан, Кавказ тощо. Але Туреччина є активним гравцем не лише там, її війська воюють у Сирії, присутні на Кавказі, в Афганістані, а також в Лівії, як одна зі сторін, яка має амбіції в Африці. Тож, може так статися, що рано чи пізно ми зіткнемося з Туреччиною, яка матиме свою думку щодо подальшого розвитку ситуації в Україні. Адже не виключено, що вона вже має своє бачення і щодо статусу Криму. Дуже важливо, що такий стан речей вчасно помітили в Офісі Президента України, який на відмову Туреччини підтримати санкції проти Росії, відреагували заявою, що після деокупації Криму його автономію слід однозначно ліквідовувати. Отже, півострів повинен функціонувати як звичайна область, щоб не давати Туреччині приводів використовувати наші території у рамках політики «тюркського світу». Такими територіями Анкара вважає Крим та частини Одеської області, які населені гагаузами, за такою ж схемою, яку використовувала Росія. Також слід зазначити, що європейський прецедент з введенням санкцій проти Китаю підсвітив автора концепції про так звані «зони впливу», колишнього державного секретаря США Генрі Кіссінджера, який взявся захищати Пекін, шантажуючи Європу обіцянкою, що саме завдяки Китаю до кінця поточного року між Україною та Росією відбудуться можливі «реальні переговори». Наразі зворотної реакції з боку Заходу на репліку Кіссінджера помічено не було. Туреччина, цілком можуть піти на загострення обстановки. Адже Туреччина сама збирається стати транспортним та енергетичним хабом, замкнувши на собі всі комунікації. Сьогодні наші західні партнери в цій ролі бачать Україну. Пригожин зрозумів, як шантажувати Путіна Тим часом в самій Росії наглухо законсервована система путінської влади збирає цілий «Радбез», щоб нарешті з’ясувати стосунки між «вагнерівцями» та відомствами Шойгу і Герасимова. При цьому, кремлівський диктатор вирішив розібратись в цьому питанні особисто. Як результат — «Вагнеру» пообіцяли повернути боєприпаси, медійну славу та опіку Суровікіна. Отже, ми отримуємо другий прецедент за добу, де Пригожин та Кадиров показали, що Путіна можна шантажувати. На додачу, така ситуація показала, що Путін боїться пускати до свого оточення нових адептів, тому не звільняє ключових гравців, а просто перерозподіляє функції між ними. Нагадаємо, у Москві відбувся військовий парад на честь Дня перемоги над нацизмом. Цьогоріч він вирізнявся малою кількістю техніки, але не тільки цим.