Перше, що я зроблю після війни - вколю ботокс. Хочу дивитись на себе в дзеркало і не бачити шрамів війни під очима. Хочу не відповідати на запитання, чому виглядаю старшою за свій вік. Хочу… День перший без тебе схожий на чорно-біле кіно. Я роблю собі зранку каву…. Стоп… Я роблю собі каву зранку? ДО війни я ніколи не робила ранкову каву сама… Тепер таких "сама" буде багато, вони будуть щодня, щогодини, скрізь і всюди. Те, що вчора взагалі не помічалось, сьогодні кидається в очі першим… Ось твої речі біля дивану. Ти так спішив вдягати свій камуфляж, що джинси і фліска просто лежать на підлозі… Я би накричала за розкидані шкарпетки, але що вже - ти ж спішив захищати Україну. І з того, як ти за 15 хвилин спакував свій натівський рюкзак, замість брелка причепивши кевларову каску, розумію - спішив як на пожежу. І як же це зовсім не умовно звучить зараз… Я затримала тебе на 30 секунд, щоб зробити фото, ну ти знаєш, у той мій фейсбук вічно треба щось закидати… Фотографія вийшла ні разу не естетична, там видно мої 2 зайві кілограми (яких, упс, за ці два дні вже нема) і те, що я не помила голову, але кому зараз до естетики… Десятки людей напишуть мені потім, що будуть молитися за тебе, і я всім їм поставлю сердечко “у захваті”, але я точно їм не скажу, що я за тебе молитись не буду. Найближчі дні - точно. Тому що я ще ображаюся і на тебе, і на Бога. Ти нас покинув, Він - допустив все це. Просто дайте мені час змиритися. Ми з тобою війну вже бачили. Я тебе вже туди проводжала. У мене жорстке дежавю, та й ми чудово знаємо: у війні немає жодної романтики, у чеканні тебе звідти - тим більше. Потім я з Богом все ж помирюсь, бо з ким ще домовитись, щоб ти точно вижив - не знаю. Але поміж молитвами і 90 псаломом точно будуть і інші емоції… Буде ревність і злість, буде образа і відчуття незахищеності, буде відчай і байдужість… А коли ти повернешся, буде ще й один ПТСР на двох. А поки є лише питання від інших: чому ти пішов і чому я тебе відпустила? Відповідати на них і смішно, і сумно. Бо хоч я ще злюсь на тебе невимовно, чудово розумію: не лише ти не міг не піти. Я не могла, щоб ти не пішов. Ми тримали оборону цілісності нашої сім'ї менше тижня. І кожному із нас було нестерпно важко. Тобі - бо від 2014 ти ще маєш там незавершені справи, русня ще топчеться по нашій землі, і ти маєш це припинити. Мені… Бо щодня я пишу новини про героїв, які не мають страху, а мають лише обов'язок - тримати над нами мирне небо. І якщо хтось похитнеться, небо може впасти, а у тебе - дві донечки. Ти ж не можеш цього допустити. Бо щодня я захоплююсь тими, хто творить історію, тут і зараз, відвойовуючи кожен сантиметр української землі. Тобою я теж хочу захоплюватися. Зрештою, хоча би тому, що поряд зі мною може бути лише справжній чоловік. І ти просто мусиш відповідати цьому визначенню. Тому ти і пішов. Тому я і відпустила. Кажуть психологи, що існує 5 стадій переживання життєвих змін: заперечення, злість, компроміс, депресія і прийняття. Я десь зараз ще на етапі злості. Завтра-післязавтра мені має стати краще, і ми навіть про щось домовимось. Але я не ідеалізую те, що чекає попереду. Точно буде важко, бо ми з тобою війну вже бачили… Перше, що я зроблю після війни - вколю ботокс. Усе решта полагодити, на жаль, не вийде.