146 та 244 доби — це період оборони двох стратегічних аеропортів — Луганського і Донецького у часі російсько-української війни, захист яких, зокрема, в останні найкритичніші дні, тримали десантники Львівської “вісімдесятки” (80 ОДШБр). Сьогодні мова про двох із них — “луганського “кіборга” — старшого солдата Андрія Усача, і “донецького” — майора Віталія Любенка (більше знаного для побратимів і друзів за позивним “Веселий”). Обоє отримали в аеропортах дуже тяжкі поранення, подивилися смерті в очі, послали її до біса і продовжили жити далі, задля себе, країни і сім'ї, віддаючись війську, займаючись політикою, спортом і 3D-графікою. Не зійти з розуму після війни й знайти ще більше сенсів жити і боротися — так також можна, так треба, — і це про них. Андрій Усач: “Двічі влучає. Розумів, що ноги нема, а в роті відчував змішані з металом зуби. Але жити я мав!” На війну Андрій “напросився” сам, у березні 2014-го, ще до мобілізації, одразу після Революції Гідності і окупації Криму. Обрав Львів (хоча сам рівнянин), тоді ще — аеромобільну “вісімдесятку”. А невдовзі підписав контракт і став водієм на фронті. Служив строкову ще задовго до російсько-української війни й приймав у далекому 2000-му присягу на вірність народові Україні — один раз на все життя, як хрещення, присяги не зрадив, тому став до лав добровольців ЗСУ. До речі, у цивільному житті Андрій працював продавцем та займався встановленням систем опалення. Луганський аеропорт, каже, став для нього першим аеропортом, бо до того хлопець й не знав, що таке аеропорт взагалі, не доводилося, не було змоги й потреби. Там, на війні, побачив на свої очі: і термінал, і злітку, і пасажирські літаки зблизька: “Пам’ятаю добре, що виїхали ми туди рано-вранці, вдосвіта, а заїхали на темно-темно, вночі. Ніхто тоді не знав із рядового складу кінцеву точку призначення, але всі надіялися, що коли ми доїдемо, то стане легше. Але не стало. Коли ми підїжджали до аеропорту, то нас зустрічали наші військові. Пам'ятаю той погляд одного із них - погляд вдячності, що до них таки приїхала допомога. Як же вони її чекали… як потім ми, в кінці серпня, лежачи пораненими і не знаючи, чи житимемо наступного дня. Обстріли з нашим приїздом тільки частішали. Якось ми йшли з побратимом і минали воронку від снаряду. Він каже “о, тут можна ночувати, бо снаряд в воронку вже не прилітає вдруге”. Я задумався і якось було повірив. Але то була хибна думка”. . Зрештою, на цій війні цю “теорію” спростовували не один фатальний раз, і кілька - лише біля цього аеропорту, зокрема, під Красним, де в одному окопі загинули 9 вояків разом із своїм командиром - старшим лейтенантом Іваном Пасевичем (16 серпня 2014). Андрій же отримав своє важке поранення біля тієї ж самісінької воронки, яку напередодні розглядав і обговорював з побратимом. Наступного дня після влучання в Красному, 17 серпня. Двічі — влучає. “То все відбувалося у кілька секунд, я це памятаю, бо свідомості не втратив. — пригадує ті хвилини, перші після поранення, Андрій Усач. — Мільйони думок тоді стали пролітати в голові. Що далі? Що прямо зараз мені робити? Яке в мене поранення? Чи я помру? Чи повернуся додому? Що скажуть рідні? Прото, коли ти біжиш і падаєш, не розумієш спершу чому, думаєш, що випадково, намагаєшся звично піднятися і хочеш бігти далі, але не можеш. І оте відчуття: ти завжди вставав, коли грав у футбол і падав, а тут ти впав і встати не можеш. Що ж за дідько? Я повертаюся назад і бачу, що ноги моєї практично вже немає. Вона трималася на м'язах і штанах, подертих і закривавлених. Я вже тоді точно знав, що то я втратив ногу і тільки повторював собі “значить так має бути”. Коли я згадав собі про ліс (десь за півроку до війни я задавав собі питання, як люди живуть без кінцівок, довго я гуляв лісом і думав про це; не знаю чому, але ця думка не йшла з голови), то я трохи заспокоїв себе. Напевне, подумав я, чомусь я себе готував до такого свого життя — без кінцівки. Тим часом, на руці — забої, рани, обличчя страшенно пекло. Про руку я зрозумів, коли усвідомив, що ноги немає і захотів на руку опертися, але і вона провалилася. Я знову повернувся і побачив кров, кістки, які стирчали з ноги, м’язи подерті. А потім відчув, що в роті зуби змішалися зі шматочками металу. Я лежав і думав, що мене евакуюють, накладуть там якийсь гіпс, потім поставлять залізну ногу і я повернуся за кілька тижнів назад до хлопців. А вже по війні я приїду додому і скажу, що таке от сталося на війні, рідним. Тим більше дружина і сім'я були впевнені, що я не на фронті, а на полігоні. Про війну, АТО і Луганський аеропорту знали кілька друзів. В думках втратив свідомість”.. Прокинувся в величезному ангарі, де разом із ним із різними пораненнями (і легкими, і важкими, як в Андрія) лежали зо 50 вояків. З-під аеропорту їх не могли вивезти 4 дні. Тому, згадує Андрій, медики змушені були прямо там, на фронті, в непростих умовах, ампутувати йому ліву ногу. На обличчі були осколкові поранення, ліва рука - розтрощена. “Я вдячний лікарям, які вірили, що я буду жити і ходити. Бо коли людина втрачає надію… це важко. В мене був момент втрати надії… - голос Андрія при цьому спогаді завжди здригається. — Коли я отримав поранення і лежав ті 4 дні в ангарі. Там було кілька лікарів і кілька санінструкторів. Ви розумієте, що таке 2014 рік, літо… і які в той час були засоби для надання домедичної допомоги. Аптечка, індивідуальна… вона була одна десь на 10 людей, у водія. І от коли ти лежиш в тому ангарі, тривають обстріли, то інтуїтивно ти хочеш десь від них сховатися, але не можеш пересуватися. Відразу починаєш думати про щось на кшталт “а чого не пройшла по діагоналі, чого не так прошив той осколок, чого руку замість ноги не відірвало?”, щоб ти хоч пересуватися міг і сховатися. Але пересуватися я не міг і нічого зробити тоді з собою я також не міг. Хлопці, які могли пересуватися, спускалися в оглядову яму, яка була накрита і вберігала від артобстрілів. А ти лежиш добу,другу, третю… і борешся за життя.. І тут такий момент розчарування, бо ти думаєш: “ти сам пішов захищати свою країну, яка нічого не робить, щоб тебе звідти витягнути: "Це зараз я розумію, що ми були в повному оточенні і цього зробити було неможливо. А тоді ті думки мене розчаровували, я зневірювався в тому ангарі. А потім я став для себе розуміти, що ми маємо тут померти, нас ніхто звідси не вивезе. І думалося тоді, чи є сенс ще день прожити в тих болях, борючися за життя, якщо ніхто тебе звідти не витягне. Був навіть момент, коли я писав своєму побратимові повідомлення, щоб він підніс мені зброю… А тоді, в останню ніч, коли нас стали потроху вивозити, я прокинувся від того, що провалився дах над нами і через нього залетів снаряд від граду. А коли розплющив очі, то зрозумів, що його епіцентр за метри півтори від мене… І подумав, що Бог мабуть таки почув мої молитви і от-от мене нестане. Я помолився, згадав багато кого і чого. І відключився. Отямився від того, що мене переносять. Відкриваю очі і розумію: живий. Значить треба жити. І тепер в мене є три основні правила жити: заради кого, заради чого і на зло кому. Якби не той момент з ракетою, то я не знаю, чи сьогодні мені був би для самого себе сенс жити і боротися за життя. Але Бог мені показав і довів що з тими пораненнями, з такою втратою крові, за чотири дні спекотного літа в ангарі я вижив. А значить маю робити в цьому світі щось хороше. А комусь певно і щось погане - ворогам”.. Коли Андрія вивезли із зони бойових дій, він сподівався на швидке одужання і повернення до лав десантників. Але не все так швидко лікується і відновлюється. Щоб прийти хоч трохи до себе, пережити операції і реабілітуватися пішло доволі багато часу. Спершу хлопця оперували в Харківському шпиталі, а потім у Львівському - канадські лікарі. Це вони складали Андрієві щелепу і відновлювали обличчя. У Львові, каже Андрій, був його другий день народження. А з пораненням руки він поїхав уже до Київського центрального госпіталю. Близько 15 операцій. І життя стало відновлюватися, хоча не таким як було до війни: “Коли я почав думати, як жити далі, то було багато думок про те, що треба займатися різними видами спорту. А потім я побачив інформацію про змагання ІNVICTUS GAMES (міжнародні змаганнях, започатковані Принцом Сасекським Гаррі 2014 року, у 2018му із Андрієм вдруге взяли участь українські захисники, які зазнали поранень у зоні бойових дій на Донбасі, боронячи Україну від російської агресії). Це мене так змотивувавало - довести тим, хто навіть маючи руки-ноги, але повернувшись з війни, зневірюється в житті, не бачить змісту, не знаходить шляху і світла в кінці тунелю, що є зміст жити, після війни життя існує. Зациклюватися не треба, треба йти в перед, щось робити. Я ж спершу також до Національної збірної не потрапив. Став наполегливіше тренуватися і вдруге я вже був в лавах національної збірної. І представляв нашу країну, де в складі своєї команди виборов золото у Сіднеї на ІNVICTUS GAMES-2018 (15 найсміливіших українських героїв продемонстрували на весь світ свою незламність і силу духу). А тоді став займатися цим видом спорту (стрільба з лука) професійно, які хотів після повернення з фронту, і зараз я є членом паралімпійської збірної”. . І не тільки збірна і спорт. Після війни Андрій успішно закінчив “Львівську політехніку”, а ще, сміється, що “на свою голову” балотувався на місцевих виборах. В нього є сім’є — сильна серцем і духом дружина Світлана і двоє дорослих донечок — Валерія і Настя, які щодня надихають тата: “І от я вижив, щось роблю, чимось займаюся, щоб показати побратимам, що з війни можна повернутися, навіть якщо ти лишив там руку чи ногу. Для чогось ти Богові у цьому світі ще потрібен”. . Віталій Любенко: “Вийшов в розвідку сам, де і поранили. Я добіг до укриття і відключився. Мене встигли евакуювати”. Кадровий офіцер, тоді — капітан Віталій Любенко на війну пішов і за покликом професії, і країни, і власної совісті. Під його командуванням наприкінці осені 2014-го на фронт рушила героїчна 7-ма рота 3-го батальйону львівської “вісімдесятки”. Зі своїми десантниками “Веселий” зайшов в Новий термінал Донецького аеропорту 6 січня 2015-го (Старий термінал, на відстані 100 метрів від Нового, на той час був розтрощений і фактично зайнятий ворогом). “Особовий склад моєї роти в більшості був із рядового складу, із мобілізованих українців, які часто не мали досвіду. Але те, що я побачив в аеропорту від них — вражало. Це якесь таке поєднання шалене — любові до країни і злості до окупанта. Воно ними керувало і такий ентузіазм, таке бажання боронити свою землю не в кожного кадрового військового знайдеш”, — пригадує Віталій своїх бійців, багато із яких, на жаль, назавжди залишилися в терміналі.. Підрозділ Віталія був одним із тих, яким ранили серце ротації через блокпост бойовиків НЗФ з обов’язковим оглядом особистих речей вояків: “Це були важкі умови… Нашим бійцям дозволяли провозити з собою не більше одного зарядженого ріжка набоїв (30 шт) та один зразок озброєння. На цей час було встановлено перемир’я, яке бойовики стали порушувати з перших днів його встановлення. Ми мали 5-ту і останню таку ротацію, далі хлопці заходили з боєм. На той час був відсутній резерв (особовий склад ще до ротації розподілявся лише для несення служби на постах, які були облаштовані в новому терміналі ДАПу), хлопці були виснажені — там морози до 30-ти градусів “добігали”, а місця обігріву були погано облаштовані. Зрештою, на це не було часу… постійні бої. Ми топили лід, пили по черзі ту воду, длубали консерви, підмерзлу кашу. Там про сон мріялося, про воду, не кажучи про тепло і їжу. Єдине місце, де було якось трохи тихіше — де “Псих” (Ігор Зінич) рятував життя. Карти в нас були застарілі, навігаторів не було, карти мінних загороджень в новому терміналі неточні, багато завалів заважали у проходах та на сходових клітках, їх мали перевірити сапери… Зрештою, в нас не було банальних схем планування терміналу. Ворог знав аеропорт краще за нас. Було, що нас штурмували російські спецпризначенці морської піхоти ЗС Росії, яких ми спробували затримати на майданчику між двома поверхами. Тільки там важко розмістити людей, тому в бойовиків все ж була вигідніша позиція, згори”.. Розвідку всередині Нового терміналу “Веселий”, маючи досвід, здійснював сам, вивчав обстановку, розміщення позицій як своїх так і противника, інженерні загородження. Деякі мінні загородження знешкоджував, щоб вони не поранили його бійців. Збирав терміналом вибухівку, — згодиться. Важке поранення “Веселий отримав” 16 січня. Того дня зі світанком бої набули особливої сили: його рота зокрема, відбивала атака за атакою, при тому, що ворог був поверхом нижче та над головами. Того ж дня зі своїми бійцями він пережив газ невідомого походження, яким намагалися вигнати українських “кіборгів” із Нового терміналу: “Врятувало те, що термінал був в більшості зі скла, яке побилося ще в перші дні оборони ДАПу, а на наш час перебування уже було зовсім розтрощене: протяг виносив газ, рятувалися вологими серветками, одягом, балаклавами, просто руками закривалися, бо протигазів майже не було. А на вечір я вийшов біля 10 години між 1-им та 2-им рукавами для оцінки ситуації після денних атак. Річ в тому, що під час одного зі штурмів бойовики стали на наші позиції кидати підпалені шматки полотна, просякнутого мастилом. Так вони ще й освітлювали наші позиції. Ми не розуміли тоді, звідки саме ведеться штурм, тому я і пішов в розвідку, сам. Бойовики ходили по даху, я передав інформацію про це побратимам і навіть спробував відкрити по ворогу вогонь, але тоді поруч мене впала і вибухнула граната. Я добіг до укриття і відключився. Потім кілька разів приходив до тями, але знову відключався від крововтрати. Марив. Так пролежав дві доби, доки не приїхала евакуація і мене винесли четверо моїх бійців, які, на жаль, самі залишилися в аеропорту навіки: Володя Бузенко, Петро Полицяк, Саша Грошев і ще один боєць, якого я в своєму стані просто не побачив. Але їх було четверо. І це вони врятували мені життя разом із медиком Ігорем Зіничем, який також загинув у ДАПі після другого підриву 20 січня, через 2 дні після моєї евакуації”.. Витримку, силу і відповідальність вояка і командира Любенка під час поранення переповідає капелан Андрій Полухін. Він був свідком саме тієї миті, коли “Веселого” тяжко поранили: “Командир “Веселий”... це справжній командир! Його коли поранило, добряче поранило, згодом ми дізналися, наскільки важке це поранення, то він пробіг півзали після того, як в нього влучило, прибіг до “Психа” і доповів йому, Зіничу, що його болить, в якому місці, і тільки тоді відключився. Як справжній командир, офіцер. Я просто був вражений тим, як він себе повів, це повага. Це така сильна особистість”.. Усю ліву сторону тіла Віталія посікло осколками, були уражені внутрішні органи, осколок пройшов через правий лікоть і зачепив три нерви. На сьогодні повністю відновилися тільки два (тож Віталій доєднується до проектів із реабілітації, зокрема, мав реабілітаційну поїздку до Литви, де і з тамтешніми військовими досвідом обмінявся, і про нашу війну розповів, і підлікувався). “Воно все досі залишилася в серці. І смерті побратимів, і їхні поранення, і підриви, які поховали під собою більшість із хлопців в ДАПі, хлопців із нашої “вісімдесятки”, моїх хлопців, тих, які й мені життя рятували. — зізнається Любенко, відводячи погляд. — А буває і нині, сяду, пірнаю у думки, спогади, аналізую… Що може таки треба було вивести хлопців хоч кудись, аби вони не лишалися на обороні на тому малесенькому шматочку нашої частини терміналу. Картаю, буває, сам себе, що не зробив цього. Але все прострілювалося. Можливо, якби трохи густішим був туман… міг би вивести їх, і вони були б живі. З тими думками мені жити. Тому і службу покинути не можу. Не можу допоки хлопці там гинуть, то я не можу тут розважатися, ізолюватися і не думат , не згадувати”.. Тому Віталій служить далі, у рідній “вісімдесятці”. Не раз і після поранення був на фронті. До речі, у 2015-му, після операцій і лікування після ДАПу, у Віталія з'явився друг — стафордширський бультер'єр Воля, яку Віталій взяв ще цуценям і вона повсюди з ним: на фронті і вдома. На війні не раз попереджала хлопців, реагуючи на різні звуки. “Були ми з нею під Попасною, під Горлівкою, де вона отримала контузію, бо зірвала розтяжку. Допомагала нам нести службу, а особливо вночі, у важчий час. Але її військова кар'єра закінчилася в Авдіївській промзоні, де вона отримала поранення. Тепер вона живе у мене вдома, у Львові, допомагає мені як “психолог”, - так пограєшся з нею і якось відволікаєшся від усіх тяжких настирних думок”, — ділиться “Веселий”.. Сьогодні Віталій Любенко продовжує служити, працює із молодими військовими-контрактниками і строковиками, сам регулярно має відрядження на фронт, де також несе службу. Разом із дружиною Галиною (до речі, медик у Львівському військовому шпиталі) виховує трьох синів: двоє старших (менший з яких також мріє пов'язати своє життя із військом, зараз навчається у Ліцеї ім.Героїв Крут), а в березні 2020-го року у “Веселого” народився третій син — маленький Остапчик, який тільки підтвердив Віталію, що йому було за що і кого боротися, тепер є заради кого жити: “Чомусь я вижив, значить я маю жити не тільки за себе, а й за память тих, з ким воював і хто поліг терміналі”.. Але аеропорт його не покидає, тому “Веселий” працює над візуальним відтворенням подій в Донецькому аеропорту, принаймі в крайні, січневі дні його оборони. Він самотужки працює над комп’ютерною 3D-моделлю будівлі Нового терміналу ДАПу. Мріє відтворити усю хронологію подій, учасником яких він став зі своїми побратимами (для цього шукає небайдужих помічників-аніматорів). “Люди знають про аеропорт в більшості із фільму “Кіборги”. І то, лиш зараз, із розповідей і спогадів тих, хто там був і вижив. — пояснює “Веселий”, чому взявся за візуалізацію. — Але треба ще відчути і зрозуміти кожне приміщення, яке в дійсності існувало, в якому і перебували у цілодобовий мороз ті “кіборги”, про яких люди чули: з якого в яке перебігали аби відстрілятися, утримати, втярувати пораненого побратима, просто вижити. Хочу, щоб люди зрозуміли умови, в яких ми там були. Багато хто думає, що за нами були два поверхи Нового терміналу, але це не так. В комп'ютерній програмі мене ніхто не вчив працювати: вчуся поволі сам, через помилки. Мені б хотілося показувати це людям з озвученням, що “от тут ми з бійцями проводили розвідку, а в цьому переході регулярно відбивали атаки бойовиків”. З допомогою комп'ютерної графіки людина сама може зайти в кожне приміщення і, приміром, показати, де було “КСП” (так званий “штаб”, порівняно безпечне місце, де була кімната для поранених, для обіду і відпочинку) чи показати межу, до якої ми тримали термінал”. . Історії обох — Адрія Усача і Віталія Любенка — важкі й драматичні, вони — про нескореність, силу, відвагу і причини жити далі, коли вижив маючи небагато шансів. Кожен із них розуміє зміст свого життя тепер, розуміє, що війна триває і робить свої маленькі кроки до перемоги і досі. Вони надихають. Надихніться ними і ви — тими, хто захистив нас у далекому 2014-2015-му, хто захищає досі. З днем захисника і захисниці! Слава Україні!