Традиційно в четверту суботу листопада, о 16:00, вшановують памʼять про вбитих та зморених під час геноциду української нації у 1932-1933 роках. Після хвилини мовчання запалюють свічки. Хтось вдома на підвіконні, хтось — на центральних площах міст, біля пам’ятників жертвам Голодомору та в храмах. Довгі десятиліття на міжнародному рівні питання щодо визнання Голодомору, як геноциду українського народу взагалі не підіймались. Лише 20 років тому Генеральна асамблея ООН вперше звернула увагу на штучно організовий радянською владою голод та мільйонні жертви. LVIV.MEDIA розповідає історію жінки, якій вдалося пережити Голодомор. “Рідного дядька Семена люди зʼїли” Ксенії Курінній 101 рік. Вона мешкає на Львівщині. Пані Ксенію доглядає донька — Зінаїда Остафійчук. Саме вона й розповіла про події, які вдалося пережити її матері, адже Ксенії Курінній досі важко розповідати про жахи, які діялися на Вінничині, звідки вона родом. “Моя мати народилась в селі Паріївка Вінницької області у десятидітній родині. Вона була передостанньою дитиною. Мама дуже добре памʼятає коли в людей почали відбирати землю та колгоспи. Сімʼя мусила віддати усе та піти у колгосп, щоб не потрапити під репресії” — розповіла Зінаїда. Зі слів пані Ксенії у 1933 році був добрий урожай, однак усе забирала влада і людям доводилось виживати. “Каже мати, що були такі моменти, що доводилося вночі виходити і тишком жати та ховати пшеницю, щоб ніхто не бачив. Родині вдалося вижити через те, що двом братам матері довелось виїхати на Донбас, який на той час був пролетарським і його як-не-як забезпечували. Вони передавали родині посилки з хлібом і це врятувало” — поділилася Зінаїда Остафійчук. Попри це, трагічні та жахливі моменти Ксенія Курінна запамʼятала та передала доньці. “Мати та її брат ходили опухші від голоду. Маминого рідного дядька Семена люди зʼїли. По сусідству була жінка, яка зарубала свого 14-річного сина і почала варити. Тоді сільська влада прийшла подивитись і побачила баняк з якого звисають руки дитини. Так сільрада забрала ту жінку і ніхто про неї більше не чув”,— розповіла донька Зінаїда Остафійчук. Ксенія Курінна потрапила на Львівщину уже після Другої Світової війни. Жінка пережила німецьку окупацію, її вивозили до Рейху на примусові роботи. Також вона намагалась залишитися в тодішній Чехословаччині, однак зрештою вона опинилась у Львові. Попри усі життєві перепетії їй вдалося дожити до 101-річного віку, а уже в кінці грудня 2024 року вона буде святкувати свій 102-й день народження. Влада вирішила знищити найбільш активних і покарати усіх незадоволених Голодомор формально відбувся у 1932-1933 роках, було достатньо передумов для його реалізації. За словами історика Геннадія Єфіменка, Голодомор має прямий звʼязок з національно-визвольною боротьбою за часів УНР. “Коли совітська (радянська) влада зрозуміла, що вона не може перемогти УНР, то вона просто створила квазі державність і з допомогою її поборола прагнення українського народу до реальної державності. Вони це зрозуміли ще в 1919 році, коли не змогли успішно втілити свої національні й економічні засади. Тоді українці їх прогнали і після того комуністи дуже уважно ставились до всього українського та українізації”, — зазначив Геннадій Єфіменко. Історик також зазначив, що епоха Голодомору розпочалась ще за пару років до власне початку штучного голоду. “Ще за часів масової колективізації та розкуркулення. В той час, щоб не поєдналось національне і соціальне була дуже відчутно посилена політика українізації. Попри ці всі поступки від комуністів в національному питанні, все одно саме в Україні були найбільші заворушення та спротив до колективізації. Селяни були незадоволені тим, що у них відбирають землі й вони чинили спротив”, — розповів Геннадій Єфіменко. У 1930 році в Українській РСР зібрали рекордну кількість зерна, а уже на наступний рік значно меншу кількість, бо у людей забирали абсолютно усе. І вже у влітку 1932 року в Україні почалась масова смертність. “Більшовицький режим забирав хліб на свої потреби, оскільки вважав на потрібне, ліквідувавши таким чином економічні стимули господарювання селян. Зростало незадоволення, яке у 1931-1932 роках було переважно у вигляді саботажу, але мало потенціал перерости у рух від Москви. І тоді влада вирішила знищити найбільш активних і покарати незадоволених, провівши таким чином ще й “виховну акцію” щоб надалі не було бажання суперечити Кремлю. Водночас здійснювалася боротьба з так званим “українським націоналізмом”. Тобто основною причиною терору голодом була боротьба з українцями, як нацією, яка могла відокремитись”, — розповів кандидат історичних наук Геннадій Єфіменко. Фатальний “Закон про 5 колосків” На початку серпня 1932 року радянська влада прийняла репресивну постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”, який в народі назвали “Закон про 5 колосків”. Утім на початках дії репресивного закону люди не думали, що він буде повною мірою виконуватись. “Закон був дуже жорстокий. Але спочатку багато хто не вірив, що такі репресії будуть можливі. Але для того, щоб закон почав діяти потрібно був певний час. Перші покарання згідно з законом не були надзвичайно жорстокими, але згодом вони ставали все репресивнішими. Наприкінці листопада влада ухвалила рішення, і в грудні почала масово застосовувати “чорні дошки”. Формально це були дуже жорсткі обмеження сіл, колгоспів, а пізніше окремих людей, які не виконали план хлібозаготівель. Йшлося про те, що в “нездатчиків” забирають мʼясо та картоплю, а про інші продукти начеб то не було й мови. Але на ділі у грудні 1932 року почали забирати усі харчові запас у рахунок “хлібозаготівель”, — розповів Геннадій Єфіменко. У січні 1933 року Йосип Сталін розіслав місцевим керівникам телеграму, у якій по суті йшлося про поширення режиму “Чорної дошки” на всю Україну. “Все, навіть вирощене все одно підлягало реквізиції. Влада трактувала це, як приховування продуктів. За телеграмою, селяни мали добровільно віддати весь свій хліб та їжу в рахунок хлібозаготівельного плану, а ті хто приховував, то мали карати. Виявлялося то все подвірними обшуками під час яких забирали усі харчові запаси”, — зазначив історик Геннадій Єфіменко. Демографічна катастрофа та кількість жертв Голодомору У середині 20-х років були найбільші показники приросту українського населення. З початком індустріалізації показники народжуваності почали знижуватись, але все одно були на високому рівні. З початком масової колективізації та розкуркулення темпи почали ще більше знижуватись. “З 1930 року радянська влада заборонила публікування статистичних даних про народжуваність. Було явно видно зниження темпу народжуваності, хоч він і був у плюс. При цьому радянська пропаганда повинна була показувати, що усі дії влади йдуть на користь. Вони почали приховувати реальні демографічні показники”, — розповів історик. Від голоду, який виник внаслідок економічної політики комуністів, померло близько 250 тис. людей. А вже після початку створення штучного голоду кількість жертв почала рахуватись у мільйонах. “Масова смертність від штучного голоду почалась подекуди з грудня 1932 року, а по всій УРСР з січня 1933 року. Смерть від голоду не настає раптово. Це розтягується у часі. Найжахливіша та найбільша смертність була в червні 1933 року. Це повʼязано із закінченням періоду посівної. З серпня 1933 темпи смертності почали зменшуватись і тоді ж влада почала змінювати свої економічні підходи”, — зазначив історик Геннадій Єфіменко. Внаслідок Голодомору, за підрахунками демографів, померло близько 3,9 млн людей. Ще нарахували близько 600 тис. ненароджених. У 1933 році показники смертності перевищували показники народжуваності у 4,5 раза. За даними Національного музею Голодомору-геноциду, на піку, мученицькою смертю щодоби помирало 28 тис. осіб. Втеча за кордон, як порятунок від Голодомору У той період території західної частини сучасної України були у складі інших держав. Зокрема мова про території Галичини, Волині, Буковини та Закарпаття. Як йдеться у наукових дослідженнях українського історика Сергія Гуменного, який поділився працями з LVIV.MEDIA, масова втеча радянських громадян до тогочасної Польщі була поширеною на початку 1930-х років. “Мешканці прикордонних територій часто вбачали порятунок від голодної смерті у втечі до сусідньої країни — Республіки Польща. Поява нелегальних мігрантів з УСРР на території східних воєводств Другої Речі Посполитої створила ефект інформаційної бомби. Відомості про голод в Україні зайняли перші шпальти українських газет і не сходили з них аж до 1934 р…. Чимало біженців, потрапивши до рук польських прикордонників, давали свідчення, протоколи яких дозволяють нам сформувати картину масових втеч перед страхом голоду та репресій”, — йдеться у науковому дослідження Сергія Гуменного. Радянська влада намагалась чинити опір масовій нелегальній міграції. Зокрема вони посилювали радянсько-польський кордон, перетворювали прикордонні міста в режимні обʼєкти та збільшувати кількість військових. Тим часом з іншого боку кордону почали посилюватись антирадянські настрої та формуватись “Український громадський комітет рятунку України”, його локальні та закордонні представництва, які допомагали радянським втікачам. Через спротив Росії визнання Голодомору геноцидом гальмувалося В українському суспільстві про Голодомор, як геноцид, говорили ще задовго до закону, який Верховна Рада України прийняла у 2006 році. Також декілька країн встигли раніше за Україну визнати Голодомор геноцидом. “Це перш за все політичне питання. Повною мірою, тобто на усіх рівня, Голодомор визнали геноцидом 29 держав. Є частина держав де окремі адміністративні одиниці визнали, тобто там цей процес триває. Через спротив Росії визнання періодично гальмувався. Сучасна Росія почала з того, що визнала голод, який був у 30-х роках. Тоді ж СРСР цього не визнавали. Але визнаючи, вони почали просувати тезу, що це була спільна трагедія усіх народів тогочасного СРСР. Те, що це була свідома політика спрямована на знищення українців, звичайно, не йшлося”. За словами історика Геннадія Єфіменка, росіяни хотіли удати, що Голодомор не був спрямований суто на українців. РФ не хотіла, щоб тогочасні злочини влади не екстраполювались на неї. “Після 2014 року. Росією просувалась теза про “геноцид Донбасу”, чим маргіналізувався сам цей термін. Для більш-менш освічених людей було зрозуміло, що ніякого геноциду на Донбасі немає. Але таким чином і реальний геноцид в роки Голодомору росіяни ставили під сумнів. Вони хотіли цілковито знецінити трагедію. У 2022 році після жахіть, які були продемонстровані у Бучі та Маріуполі, в Ізюмі та Бородянці, західноєвропейські політики, які раніше сумнівалися в можливостях такого злочину як Голодомор, стали усвідомлювати, що українці кажуть правду. І Голодомор було ними визнано геноцидом. Насамперед кажу про Францію та Німеччину — провідні країни ЄС. Тепер фактично уся Європа визнала геноцид”, — дадав кандидат історичних наук.