Людина має не вмирати за Україну, а вбивати! Режисер Михайло Ухман про прем'єру фільму «Шлях поколінь»

12 жовтня в українських кінотеатрах відбудеться прем’єра фільму «Шлях поколінь» режисера Михайла Ухмана. «Шлях поколінь» — це воєнна драма, заснована на реальній історії: боротьбі українських повстанців з німецькими та радянськими військами, а також російсько-українській війні. Про значення героїчних фільмів, сприйняття іноземцями української історії через кіно та пророчий сюжет стрічки Михайло Ухман розповів в інтерв’ю для LVIV.MEDIA.

— Вітаю вас, пане Михайло. Уже 12 жовтня буде прем’єра стрічки «Шлях поколінь». Чому варто на неї піти?

Чому варто? Не знаю, це повинен сказати глядач після того, як піде в кінотеатри. Якщо просто поділитися новинками: ми єдині, кому це вдалося, оскільки фільм знімався у 2020 році на фронті. Ми знімали за 20 кілометрів від тимчасово окупованого Донецька, використали бойові БТР, які зараз, до речі, воюють знов на донецькому напрямку. Були бойові розвідники — бійці роти глибинної розвідки, які ходили на той момент в тил до окупанта, і справжня зброя. Частина хлопців цих воювали за Маріуполь. Тобто ми вирішили, що немає сенсу везти з Києва каскадерів, реконструкторів, тому що хто зможе зробити по-справжньому в кадрі краще, ніж самі професійні військові? Тому кілька акторів, які грали головні ролі — це були київські актори. А все інше, тобто зброя, техніка, військові — це була зона бойових дій Донеччини. Тільки заради цього потрібно прийти і подивитися.

— Коли ви знімали фільм, це був 2020, уже АТО й ООС в країні тривали. У вас було відчуття, що історія продовжиться повномасштабним вторгненням?

Так. Я сам колись воював у 2016-2017-му і частково у 2019-му роках, як доброволець. І моє життя пов'язане з фронтом, як військового журналіста, як кіновиробника, як добровольця з кінця 2015-го року. Тому мене попереджували. Навіть за три дні до повномасштабного вторгнення я був на фронті, і мої друзі, які там на Донецькому напрямку, сказали: «Міша, готуйся: на днях буде». Уже тоді були обстріли шалені. І ми думали, що це буде Донецька, Луганська область, максимум Харківська. Хоча в душі все-таки я не сподівався. Але до наступу на Донецький, Луганський напрямок ми вже готувалися. Кажу, за три дні до повномасштабного вторгнення я привозив дрони хлопцям і вже морально був готовий, що все скоро розпочнеться.

— На днях ми святкували за новим календарем першого жовтня День захисників і захисниць. І, поділюся з вами: я була на кладовищі, де поле почесних поховань, де поховані наші військові, захисники. І так у Львові виникло, що поблизу поховані оунівці, упівці. Для мене була дуже показова тяглість боротьби, коли на могилу до діда оунівця, упівця, прийшов син у військовій формі і внук у військовій формі. Така тяглість поколінь, боротьби.

Шлях поколінь.

— Шлях поколінь. Так. Я ще не знала, коли це бачила, про яку саме стрічку ми будемо говорити з вами. Це доволі символічно, що стільки часу, три покоління, і точно більше, ми боремося з Росією. Саме про це ваша стрічка.

Так. Моя стрічка — це майже на 90 відсотків реальні події. У фільмі трішки фантастики, трішки історії. Головний герой живе в минулому столітті, і бореться з гітлерівцями та червоними окупантами. І цей же герой в сучасній країні, вже київський офісний працівник, вважає, що це не його війна. І його дружина так вважає, що хай воюють військові. Але потім проходить час, і фільм показує, чому і як змінюється людина. І коли цей вибір постає, він залишає вагітну дружину й іде воювати.

На той момент, коли ми писали сценарій, це була збірка образів. Тому що в нас дуже багато воїнів, чиї діди воювали. Воювали проти російських окупантів, проти нацистів. Сучасна війна — це теж образи в цьому шляху поколінь. Сучасні бої на Донеччині — це теж історія безпосередньо, яка трапилася у 2014-2015 році, коли загинув один з головних героїв. Тому краще подивитись цей фільм. Ми буквально нещодавно його переглядали, коли дещо вдосконалювали.

Це Гліб Бабіч, український воїн зі Збройних сил України, письменник, режисер. Ми працювали разом з ним і з гуртом «Kozak System» та солістом Іваном Леньом над саундтреком до фільму, і вийшла пісня «Свобода наче любов». Гліб минулого року загинув. Степана Петруша немає, це воїн служби безпеки ОУН-УПА. Він помер ось цього року, у віці 98 років. Усе, що вони говорили у 2020 і у 2021 році, все справдилося минулого року і продовжується зараз. Я не знаю, як це так вийшло, але якось так.

— Чомусь люди, які зустрічали справжнє обличчя Росії, завжди казали, що Росія нападе, ніколи не мали цих ілюзій стосовно «братніх народів». У вас у стрічці мені дуже імпонує розмова, коли головний герой зустрічає, можна сказати, дух упівця, повстанця, і виникає оця дискусія між поколіннями: чому Росія нам не друг, чому варто йти захищати цю країну і чому немає чужої війни, коли вона в тебе в країні. Що вас надихнуло на цей діалог?

Взагалі потрібно почати з історії фільму. Він зародився ще у 2017 році. Я поїхав з волонтерами, у мене закінчилась ротація на фронті. Мене познайомили з жінкою, воїном УПА, Ганна Зелена-Абрамчук. У 2017 році їй було 93 роки. Слава Богу, вона ще жива. І вона розповіла мені історію, як її 15-літню зрадила сусідка, і її вивезли на Сибір. Перед тим московські окупанти її катували, зґвалтували. І це був такий один поштовх. А потім була дуже важка клопітка робота. Тому що це були не кошти Держкіно, а кошти приватні. І цей фільм спочатку будувався як щось таке ідейне.

Якщо ви пригадуєте, до 2021 року люди більшість українців взагалі не вважали, що у нас триває війна. Лунали невеличкі оголошення, що десь там пролунали 22 обстріли, хтось там загинув, і все. Люди жили собі. Цей фільм створювався як нагадування. Я на той момент навіть не здогадувався, що війна сягне таких масштабів.

— А чому ви вирішили зараз саме прем'єрити стрічку? Я зараз поясню своє запитання: тому що рана дуже відкрита, дуже болить багатьом. І особливо тим, хто таки когось втратив на війні. А зараз, на жаль, багато хто втратив.

По-перше, цей фільм не про сльози, не про зраду. Аж ніяк, це навпаки стимул для всіх, для української молоді. Кожен у фільмі може знайти все, що захоче: хто хоче любові, той отримає любов, хто хоче бойовика, отримає бойовик, хто хоче історичного персонажа, отримає історичних перепитій. Я бачив, як в США, в Європі і в Канаді реагували на цей фільм. Нам вдалося зібрати кілька мільйонів гривень і закупити величезну кількість дронів, машин і всього іншого на Збройні сили України. Я бачив, як люди реагують на цей фільм, і багато питали, коли вже «Шлях поколінь» вийде. Просто все-таки це українське кіно, нове українське кіно.

— Зараз, на вашу думку, більше має бути документального кіно, чи художнього, що стосується подій війни?

Сто процентів це документальне. Документувати потрібно все. Щодо художнього, тут я повністю згоден з людьми: державні кошти зараз мають йти суто на фронт. Якщо якісь кінокомпанії, чи кіновиробники знаходять приватні кошти і хочуть розказати якусь художню історію, це їхній вибір. Але класне динамічне кіно ми знімемо потім. В тому числі за державні кошти. А зараз ми програємо повністю інформаційно, як і на заході Європи, так і в США. Російська пропаганда дуже сильна, і нам потрібні ці документальні фільми про тих, хто воює. Там такі фантастичні історії, що ми цим можемо здивувати і зачепити саме західного споживача, який дає кошти на нашу війну. І в тому числі і американського, і австралійського, і канадського, і жителів Великої Британії.

Подивіться, що робить Америка — кожен її культовий фільм про армію або про солдатів. І мільйони українців дивляться ці самі фільми. У нас до 2021 року на пальцях можна перелічити фільми про якусь українську автентичність. У нас є десятки продюсерів, десятки режисерів, які знімали суто якесь авторське кіно в такому тупому форматі «я так бачу». І так розбазарювались мільйони державних коштів. І єдиний фільм, про який можу зараз сказати — це «Захар Беркут». Жаль, що він не зайшов. Це фільм Ахтема Сеітаблаєва, його спільно з американцями робили. Це навала моноголів, і він мав стати такою візитівкою. Більше в нас немає фільмів, якими ми можемо здивувати американського чи європейського споживача. А саме через фільми, через культуру, ці країни дізнаються про нас.

У Чикаго під час показу «Шляху поколінь» з англійськими субтитрами була українська діаспора і три американці: два американці і японець американського походження. Коли вони подивилися фільм, японець підійшов до організаторки показу, пані Галини, і запитав: що, Україні більше, ніж 31 рік? Тобто провідна нація демократична живе собі до 2021 року, і не знає, що є така держава Україна з тисячолітньою історією. І він після фільму «Шляху поколінь» зайшов в Гугл подивитися, що таке Україна. Виявляється, Україна — це ого-го! Величезна помилка, що ми не робили цих фільмів. У нас немає фільмів про Конотопську битву, про Івана Сірка і про короля Данила, про Аскольда і Діра. У нас немає ось такого. Саме тому «Шлях поколінь» — це не про сльози, і, знову таки, не про те, що нас б'ють. А про те, чому людина має не вмирати за Україну, а вбивати. Тому що бояться сильних, і на сильних не нападають. А б'ють слабких і нападають на слабких.

— Ця розмова у фільмі, про яку я вже згадувала, коли спілкується головний герой з духом повстанця, вона мене зачепила в контексті того, що невже до всіх має прийти минуле в іпостасі чогось, щоб розбудити і дати зрозуміти, що немає чужої війни. Тому що навіть повномасштабна війна не всіх до кінця розбудила. Все одно залишаються люди, які будуть слухати російську мову, говорити «какая разніца», готуватися до перемир'я, продовжувати вести бізнес.

Тут відповідь на ваше запитання, чи потрібне кіно. Я часто буваю на фронті, і кіно — це не фронт. Коли я чую слова про «культурний фронт», «кінофронт», «історичний фронт», мені хочеться чесно цій людині сказати: фронт — там. У нас є компанія, ми займаємося дронами‑камікадзе, і це є частинка фронту. Фронт от сьогодні я бачив — у Львові хоронять хлопця і відспівують у церкві, це відголос від фронту. Все інше — це не фронт, це просто допомога фронту.  До 2021-го року більшість країни жила в бульбашці «какая разніца», і зараз, я думаю, вони б вже готові були змиритися. Але їм треба пояснити, що не можна бути рабами, бо хто вас тоді буде поважати. Це окрема дискусія.

Про мій фільм «Шлях поколінь». У мене чимало фільмів є, особливо документальних, в тому числі про жителів Львова, але я їх робив у 2018-му, 2019-му. Вони були більш плачевні — це історії хлопців, які загинули. Троюрідний брат Георгія Гонгадзе, Мар'ян Корчак, він з Львівської області, і загинув, якщо не помиляюсь, у 2018-му році. Доброволець «Казах» (Матюхін Віктор Олексійович, боєць АТО — ред.), він теж житель Львова, тут з Казахстану, він загинув у 2018-му, якщо не помиляюсь. І така манера була: якщо робити ці фільми, люди поплачуть, лайк поставлять. Ні, зараз уже має бути в людей розуміння, оце відчуття гордості. Нас в школі цього не навчали.

Як пам'ятаю, скандал у Києві у 2018-му чи 2019-му році — директорка школи київської заборонила згадувати про військових, «щоб не травмувати». Тобто тьотя, яка виросла на комсомолі і час від часу зі своїми подругами співала «Бєлий лєбєдь на пруду», вона взагалі не розуміє. І так вона дітей навчала. І так нас, на жаль, навчали, що ми — «країна миру». Ні, у нас має бути зовсім інший світогляд. І ці фільми — це перший крок до того, що потрібно змінюватися. Не потрібно боятися. Згадайте, як ми до 2021-го року чи до 2014-го року всі втікали від армії. Коли в Америці гордилися всі цим, і фільми знімали багатобюджетні, і там це привілей, а в нас був привілей втекти від армії. Тобто, якщо ти пішов служити, то з тобою ніби щось неправильно. Ця країна неправильно розвивалася, і саме тому це і наша війна. Тому нам потрібно зараз повністю все переглянути: систему освіти, систему виховання.

Є дівчина, із Севастополя. Вона була парамедиком батальйону Донбас. Позивний «Кішка». Вона пройшла Іловайськ, ледве там вижила, вона стільки хлопців на собі витягнула. І вона мені розповідає історію. Каже: «Я в Севастополі, в сьомому класі в мене був вибір: вивчати російську літературу чи українську. Я прочитала українську літературу — там один плач, одне кріпацтво». Каже: «Клас, Тарас Григорович Шевченко, аплодую, але чому тільки панщина, кріпацтво? Я почитала російську літературу, і там — «великий, могучий». Тому я автоматично робила те, що мене не гнітить». Вона приїхала у 2014 році на Майдан, там їй відкрилися очі, і вона більше не повернулася в Севастополь. Вона залишила там свій модельний бізнес. Залишила все — житло, квартиру, друзів втратила. І з цього почалася зміна. Зміна — ось про що потрібно знімати. Кіно потрібне, але тут має бути пріоритет. І «Шлях поколінь» у мене саме про пріоритет.

— А як писався сценарій до фільму «Шлях поколінь»? Тому що на той момент, я так розумію, ви були в складі Збройних сил добровольцем на Сході.

Ні, я завжди був добровольцем. Через певні причини я не міг підписати контракт. Точніше в кінці 2014 року я пішов у військкомат, але мене не взяли через хворобу. Потім вже, коли кликали мене, я вже не хотів. Потім я поїхав воювати як доброволець, тому що на той момент добровольці реально могли воювати. Те, що Збройним силам України заборонялося, це всі пам'ятають, нам дозволяли. І як такої війни не було, тоді воювали, я пам'ятаю, як по годиннику: о шостій вечора розпочинали росіяни стріляти, і найманці, а ми починали відповідати. Я був в Пісках, на той момент, в селі біля Донецька, і Мар'їнці. І десь в годині шостій-сьомій ранку все завершувалось. Це така якась дурня була, але вночі ми воювали, все робили.

Я за професією журналіст сам. Я працював у всій цій історії. У мене якраз книга вийшла кілька років тому про все те, що я бачив: злочинні дії московських попів, людей, які чекають Росію. Я все це збирав, документував. Героїчні історії наших хлопців, історії юристів, учителів.

Через кілька місяців я вже стріляв з міномета. Коли я чую ці всі історії «хай воюють військові», думаю, що це дурня. І є ротації, ти ж не постійно на фронті. Ти там два-три тижні відбув, і все, ти їдеш.

У мене ще є проєкти про воїнів УПА. Я з фронту повертався, їздив по Україні, записував живих воїнів УПА. Це ще в нас один мінус: викривлена історія, і хтось там на Сході, досі ще вважає, що воїни УПА — це прибічники нацистів, хоча насправді воїни УПА воювали як і проти гітлерівців, так і проти червоних окупантів. На жаль, не було фінансів, нічого, мені допомагали волонтери, і так я там за свою зарплату все робив. І ось у вільний час ми з другом, який зараз офіцер, воює в 67 бригаді, їздили. Так і вийшов фільм про «кіборгів», про Донецький аеропорт, «Трохи нижче неба». Про львівських десантників ми зробили потужний фільм, зібрали 36 годин матеріалів, саме про останні дні Донецького аеропорту, так і про добровольців, про Збройні сили України. Я цим живу, розумієте, і це важко пояснити. Тобто хтось на фронті, після відпочинку, там в іграшки грав собі, хтось любив поспати. А я у вільний час, ось це моє таке військове хобі — писати, читати, збирати. Цікаво, не знаю, як це так.

— Я точно знаю, що треба сходити на фільм «Шлях поколінь».

Так. Це точно. І друзям передати.

— Ідіть не самі, беріть з собою друзів, рідних, беріть з собою людей. Українське кіно має мати українського глядача, окрім світового. Пане Михайле, дякую вам.

Вам дякую.