У грудні цього року президент України надав звання Героя України Любомирові Мікалу, військовослужбовцю 103-ї окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького. Протягом 42 діб він разом із побратимами тримав оборону в повному оточенні ворога на Сумщині. Пан Любомир розповів LVIV.MEDIA як їм вдалося вижити під постійними атаками ворожої піхоти та FPV-дронів, втрату побратимів та про те, що давало сили не зламатися у критичні моменти. Пане Любомире, вітаю вас. Коли я дивилася відео нагородження, мені здалося, що ви хвилювалися не менше, ніж у бою. Ви знали, що будете дарувати Президенту свій шеврон? Попередньо у мене було таке бажання — вручити Президентові шеврон. Але чи вдасться це зробити, ми дізналися в останній момент. Були певні перевірки, процедурні питання — можна чи не можна. Зрештою, мені дозволили, і я мав за честь це зробити. Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» — це найвища відзнака. Чи відчуваєте ви тягар відповідальності разом із цією нагородою? Отримувати нагороду завжди приємно, адже ти розумієш: те, що ти робиш, цінують. А отримати найвищу відзнаку — це велика честь і гордість. Ти усвідомлюєш, що є частиною цієї країни, частиною історії, яка пишеться щодня. Тому я з гордістю намагаюся нести це звання. Як змінилося ваше життя після виходу з оточення та отримання звання? З’явилася можливість трохи відновитися. Я був на реабілітації та лікуванні: переніс операцію на вухах, оскільки барабанні перетинки були пошкоджені вибухами, також гоїлися переломи ребер. Тож цей час я використав для відновлення здоров'я та побув із сім'єю. Розкажіть, будь ласка, про цей бій. 42 доби в ізоляції... Як ви потрапили в оточення і як вдавалося відбивати штурми? Це мав бути звичайний вихід на позицію. Вдень нас зібрали, довели завдання — висунутися в певний район і зайняти оборону. Ми вирушили туди, коли вже стемніло. Не доїжджаючи метрів 150–200 до точки, по нас відкрили вогонь. Я сказав хлопцям: «Здається, по нас стріляють». Але навколо все палало: горіли хати, підвали, тріщав шифер. Хлопці кажуть: «Та це, мабуть, просто шифер стріляє від вогню».Ми дісталися місця висадки, десантувалися, машина поїхала, і я знову почув постріли вже вслід автомобілю. Тоді я зрозумів: це не шифер, це ворог.Ситуація на полі бою змінюється блискавично. Ми мали закріпитися в одному підвалі, який нам показали на мапі, але він був знищений і палав. Ми були змушені сховатися в «зеленці» і доповісти командуванню. Тоді хлопці з дрона знайшли для нас інший підвал неподалік — закинутий, непомітний із землі. Нас завели туди «очима» з повітря. Саме там ми й зайняли оборону, яку тримали наступні 40 діб. Як було організоване ваше перебування там? Звідки брали їжу, воду, боєприпаси? Щойно ми зайшли, одразу виставили варту. Вже на ранок наступного дня, близько шостої години, побратим почув рух і побачив ворога, що вибіг із лівого флангу. Він його миттєво ліквідував. Щоб не демаскувати позицію і через ризик наявності інших ворожих груп, ми затягнули тіло в підвал, сподіваючись пізніше винести його, коли все затихне. На жаль, не судилося.На шосту добу ворог підійшов впритул. Ми побачили групу окупантів метрів за тридцять. Мій побратим, що стояв на варті, відкрив вогонь: когось ліквідував, когось поранив. Вороги залягли, і дістати їх стрілецькою зброєю було важко. Побратим попросив подати йому трофейний автомат із підствольним гранатометом (який ми взяли у першого ліквідованого окупанта). Він зробив два постріли, але у відповідь позаду нього теж прилетіло — ймовірно, граната з підствольника.Його поранило в шию. Рана виявилася смертельною. Він упав у підвал просто зі сходів. Так нас залишилося троє, а в підвалі лежало вже два тіла — ворога і нашого друга. Це значно ускладнило оборону: роботу, яку виконували четверо, довелося ділити на трьох. Але вибору не було — ми зібралися з силами і продовжили бій. А як щодо постачання? Адже ви явно не брали запасів на півтора місяця. Забезпечували себе двома способами. Перший — це трофеї. Ми забирали рюкзаки знищених окупантів. Другий — доставка нашими великими дронами, так званою «Бабою Ягою». Побратими в тилу формували посилки з їжею та водою, дрон скидав їх поруч із позицією. Коли наші «очі» переконувалися, що навколо чисто, ми вибігали і забирали вантаж. Те саме з трофейними рюкзаками: знаходили там їжу, воду, набої та павербанки. Що допомагало триматися морально? Думка про те, що вдома чекають. У кожного є родина: дружина, діти, батьки. Кожен дав обіцянку повернутися. Це надихало. Другий фактор — розуміння місії: ми не даємо ворогу просунутися вглиб нашої країни, зупиняємо його тут, щоб він не захопив більше земель. Чи було місце вірі в Бога у тому підвалі? Називайте це як хочете — диво чи вищі сили, але так, віра була. Я щоранку і щовечора молився. У моменти небезпеки читав 90-й Псалом. Один хлопчина з Бучі не знав молитов, то йому порадили коротку фразу: «З нами хресна сила, з нами є Господь». І він повторював її. Як кажуть, в окопах атеїстів не буває — на війні кожен починає молитися. Як вам зрештою вдалося вийти? Це була спланована операція? До 40-ї доби ми діяли максимально тихо, використовуючи військові хитрощі, щоб ворог не виявив нашу точну позицію. Але того дня росіяни пішли двома групами. Першу групу наш вартовий ліквідував, але друга група, що йшла позаду, почула стрілянину і засікла нас.Оскільки вихід із підвалу мав «козирок», вони не могли влучити в нас прямим вогнем. Мені довелося вийти назовні, щоб прийняти бій. Хлопці з дрона коригували: «Трохи лівіше, трохи правіше». Одного я поранив, іншого закидав гранатами. Але ми наробили багато шуму. Я попросив операторів дронів добити ворога скидами. Вони це зробили, але нас вже викрили.На наступний день почалося пекло. Ворог почав методично «розбирати» наш сховок. Скидали фугасні та запалювальні гранати, щоб випалити кущі й гілки, які закривали вхід, і розчистити шлях для FPV-дронів.Коли ми зрозуміли, що зараз полетять дрони-камікадзе, я скомандував розібрати старе ліжко з металевою сіткою, яке було в підвалі. Ми встановили цю сітку на вході як барикаду. І це врятувало нам життя.До вечора нас атакували всім, чим могли, навіть газом. Ми ледве віддихалися в протигазах. Ввечері я доповів командуванню, що нас викрито. Нам наказали триматися, бо безпечного шляху для евакуації ще не було. Що відбувалося далі? Ми почали копати окоп прямо всередині підвалу, щоб мати хоч якийсь захист від осколків, якщо дрон залетить усередину. Копали всю ніч.Вранці, коли хлопці сіли перепочити на бруствер викопаної землі, залетів перший FPV. Він вдарив у перекриття. На жаль, загинув ще один наш побратим. Я отримав контузію, порвало барабанні перетинки.Ми продовжили копати. Дрони залітали один за одним, поступово розбиваючи нашу барикаду з ліжка. До обіду від неї лишився тільки каркас. Ми підпирали його трофейними автоматами, дошками — всім, що було під руками. Зв’язок зник.Увечері залетів черговий дрон. Він вибухнув уже всередині. На нас обвалилися мішки з піском, якими ми укріпили окоп. Якийсь час ми лежали, причавлені, не розуміючи, чи цілі руки-ноги. Я гукнув побратима — він відгукнувся. Живі. Ми вибралися, вкололи знеболювальне.На той момент вхід у підвал був повністю відкритий. Будь-який наступний дрон став би для нас останнім. Але, на щастя, атака припинилася. Як ви зв’язалися зі своїми? Я змайстрував антену з палиць та скотчу, приєднав кабель і висунув його через вентиляційний отвір назовні. Прямого зв’язку з штабом не було, але я зміг зв’язатися з нашими хлопцями на суміжних позиціях. Доповів ситуацію: підвал розбитий, є «двохсотий», подальше перебування неможливе.Командування дало добро на прорив уночі. Ми вийшли, маючи при собі рацію. Дрон супроводжував нас з неба, підказуючи дорогу. Так ми дісталися до наших позицій, де нас зустріли, нагодували і надали допомогу. Це село Олексіївка на Сумщині, вірно? Чи хотіли б ви туди повернутися після війни? Так, це Олексіївка. Я б хотів повернутися, але з однією метою: забрати тіла наших загиблих побратимів. Їхні рідні мають право поховати своїх близьких і приходити до них на могилу. У вас позивний «Батя». Це звучить і просто, і вагомо. Я знаю, що ви пішли воювати разом із сином. Розкажіть про це. Ми пішли на війну разом. Синові тоді було 26 років. На позиціях звертатися «тато» якось незручно, тож він кликав мене «Батя». Побратими це почули, підхопили, так позивний і прижився. Ми з сином півтора року прослужили в одному окопі, в одному бліндажі. Важко служити разом із власною дитиною? Є плюси і мінуси. Плюс у тому, що син поруч. Ти його бачиш. Якщо ти в безпеці — він теж. Якби він був десь далеко, я б постійно мучився невідомістю: як він там? А так я можу щось підказати, десь прикрити. Мінус, звісно, в тому, що якщо «прилітає» по позиції, то ризик для обох одночасно. Зараз часто говорять про втому і брак людей на фронті. Чи відчуваєте ви потребу в поповненні? Так, це відчувається. Ми воюємо майже чотири роки. Є втрати, є поранені. Нам потрібні свіжі сили. Я хочу звернутися до чоловіків: не чекайте повістки, не чекайте «бусифікації». Приходьте самі. У 103-й бригаді, наприклад, можна обрати посаду відповідно до своїх навичок, поспілкуватися з командиром. Війна — це важко, але мобілізація — це не кінець світу. Це можливість захистити свій дім.