Пане Ігорю, Розкажіть більше про цю виставку. Скільки робіт представлено, як відбиралися твори, хто автори? Що ж, у нас класна подія. Дякую, що ця подія може відбуватися у Львові і ми можемо представити виставку саме інклюзивного мистецтва, тому що такого сегмента в Україні майже немає. Але творчість, де беруть участь люди з інвалідністю або молодь з особливими освітніми потребами, є, і сьогодні вона потребує сприйняття і представлення. Це і люди з аутизмом, і люди з порушенням слуху, з порушенням зору, і навіть були учасники, які пересуваються за допомогою крісел колісних. Також не було вікової категорії, тобто це були і дорослі, і молодь. На виставці у нас 18 робіт. Буде можливість познайомитися, поспілкуватися, автори також з нетерпінням чекають цієї виставки. Розкажіть більше про учасників. Як відбирали ці 18 робіт? Хто ці люди?Левова частка — це мої студенти в коледжі. Хоча за критеріями самої програми у нас була відкрита реєстрація. Тобто всі охочі могли взяти участь. І як такого відбору не було. Але загалом 14 резидентів — це була літня мистецька резиденція — стали учасниками цього проєкту. Як народилася ідея виставки? І як з’явилася назва «Деякі квіти»?Мабуть, моя мистецька освіта дає відчуття оцієї синергії і емпатії до учасників, що би я хотів зробити. Коли я писав заявку на проєкт до Українського культурного фонду, я дивився популярний серіал, і там був саундтрек, здається, англійської співачки. Там йшлося, що деякі квіти розквітають, щоб побачити новий день, деякі падають. І відповідно оця емоція, sunflowers і «деякі квіти», в мене навіть у назві проєкту дублювалася українською й англійською мовами Та й загалом ботанічна ілюстрація мені притаманна з дитинства. Коли я був підлітком, мені потрапила книга з ботаніки. Десь воно все формується і потім виходить у таку ідею проєкту, яка має свій сенс особисто для мене, і який я вже намагаюся передати своїм учасникам чи віднайти. Чи був під час створення картин якийсь терапевтичний ефект? І чи відрізняється ваша робота з особливими митцями від роботи з митцями, які не мають явних проблем зі здоров’ям?Однозначно відрізняється, і за багатьма чинниками. Тому що академічне мистецтво — є канони, є принципи побудови, є принципи самого живопису. Коли ти працюєш з людьми, з молоддю, студентами, молодими людьми з особливими освітніми потребами, у кожного є своя якась категорія. У мене була учасниця — людина з аутизмом. У неї зовсім інше бачення і технічно промалювати вона не може. Але декоративний абстрактний живопис якраз їй у цьому допомагає. Причому вони дуже хвилюються і завжди мене перепитують, чи добре вони малюють, чи правильно поставили цей мазок. Здебільшого це індивідуальні заняття, тому що треба приділити багато часу, треба досягти цього результату, щоб людина сама зробила і відчула: от це вже завершена робота, яку ми можемо далі просувати, показувати. Ми також створили друкований каталог, там є інформація про учасників, були відзняті їхні роботи. А тепер буде ще й повноцінна виставка в сучасній галереї України. Наскільки важливо було зберегти під час воркшопу, під час майстерні, авторство — їхню необроблену щирість, навіть, можливо, цей неідеальний, але правильний мазок?Саме це і було. Наприклад, є учасниця з Івано-Франківщини, вона малює, тримаючи пензель ротом. Вона пересувається на кріслі колісному. І коли зі мною зв’язалися, сказали: у неї такий примітивізм у техніці, немає цієї ідеальності. Але скільки їй вартує зусиль, щоби малювати? І вона хоче малювати, то чому би не дати цю можливість? Ці роботи не ідеальні. І хтось, можливо, скаже, що це дитячий малюнок. Але я знаю, чого вони прагнуть, і вважаю, що варто саме інклюзивне мистецтво демонструвати вже на такому рівні. Я думаю, що в майбутньому це буде інша категорія митців, класні техніки і так далі. Ми всі знаємо Марію Примаченко з її наївним малярством — десь навіть такі прояви можуть бути. Ми стараємося зберегти цю автентичність саме художника, але як педагог я також навчаю, що можна робити. Мені видається, що в нас інклюзивне мистецтво сприймається більше як соціальний проєкт, а не як культура. Це погано чи добре?Це добре, що соціальний, але я вважаю, що його варто робити також і культурним. Тобто моя ідея проєкту загалом полягала в тому, щоб це було таке мистецьке середовище, де ми робимо культурний продукт сьогодні і його презентуємо. Усі ці роботи об’єднує те, що на них зображені квіти. Але я так розумію, кожен митець обирав свою квітку і свої кольори? Дивились, що кому подобалося, ми також це досліджували, дивилися, які є ботанічні ілюстрації, як інші художники зображують, яку техніку можна в тій чи іншій квітці відобразити і як вона ляже. Це не тільки пензлі, фарби, це є мастихіни, спеціальні інструменти, якими ти накладаєш, формуєш образ. Ми тут уже так ретельно підходили. Моє завдання було не нав’язувати, не казати: «малюй троянду». Це були їхні вибори. Щодо кольорової гами, квіти в нас кольорові, звісно, життєрадісні, тому вони в основному кольорові. Але в нас також була учасниця Малія Гулягродська. В неї порушення зору, але її живописні роботи зображені на темному фоні. У неї така своя асоціація. У неї такі квіти скорботи, вони з таким трішки сумним значенням, але вона хотіла саме їх малювати. Коли ми проводили заняття, я вже старався мінімум контактувати. Вона вдягала навушники, слухала музику і собі працювала. І я також отримую задоволення, що людина працює, їй цікаво. Ви як куратор — як хочете, щоб глядач зчитав цю виставку? З якими емоціями він має прийти і з якими емоціями вийти?По-перше — зрозуміти, що за цими роботами є цілий світ людей з інвалідністю чи молоді з особливими освітніми потребами. Вони бачать речі, можливо, не так, як ми звикли. Тому це треба прочитати. А також, що це є мистецтво. Це такий психоемоційний зв’язок з великим мистецтвом, яке кожен для себе має прочитати. Але все-таки віддати шану, бо це є робота. Комусь складно, хтось не вірить, що вийде. А я завжди кажу, що вийде. Ці проєкти для мене емпатичні, я переживаю за кожного учасника, учасницю. Тому дуже радий, що є можливість презентувати їхні роботи у Львові.