Різдво — одне з найважливіших свят для багатьох українських родин: день, коли спільний стіл і традиції збирають близьких разом. День, коли світло перемагає темряву, а вся родина збирається разом за одним столом, і Господь благословляє кожен дім. Різдво завжди було сакральним, довгоочікуваним та особливим. В цей день не можна сваритися, з’ясовувати стосунки та в жодному випадку проганяти гостей. Адже вони сприймаються як Божі посланці, тому впускати в дім потрібно всіх, навіть незнайомців. Сьогодні ми можемо відкрито збиратися всією родиною за Святою вечерею, чекати сходження Вифлеємської зірки та колядників. В Різдвяний вечір веселі діти ходять від хати до хати та співають: Нова радість стала, яка не бувала, над вертепом звізда ясна світлом засіяла. Проте так було не завжди… Різдво під забороною В радянській Україні Різдво було під негласною забороною. Різними методами радянська машина влади намагалась витіснити свято народження Христа. Атеїзм в СРСР був не просто світоглядом, а державною політикою. Такі пережитки минулого як “Різдво” заважали побудові нового суспільства. Пропаганда змінювала значення свята та робила все аби його ліквідувати або підлаштувати під власні потреби. Радянська влада намагалася знищити як релігійні, так і національні традиції, оскільки формувався ідеал радянської людини — інтернаціональної за своєю суттю, а для цього необхідно було, щоб така людина "створювалася з чистого листка. “Водночас українські релігійні традиції, зокрема різдвяні, містили знання стількох поколінь і стількох культурних та смислових шарів, що так просто їх витіснити з колективної пам'яті було просто неможливо. Тому спочатку намагалися створювати нові традиції, впроваджуючи замість Святого Миколая — Діда Мороза чи збільшуючи вагу Нового року, витісняючи Різдво. Дитячі вистави за участі казкових персонажів мали замінити вертепні дійства. Також побутували колядки на новий лад, де в давніх текстах слова про народження Христа замінялося словами про народження нового року” – пояснила директорка Меморіального музею тоталітарних режимів у Львові “Територія Терору” Оксана Дарморіз. Радянський союз не мав особливої ненависті до Різдва, він мав ненависть до релігії загалом. Після жовтневої революції 1917 року радянська влада взяла курс на атеїзацію суспільства. Вже на початку 1920-х років Різдво перестає бути офіційним святом. Священники зазнають переслідувань, а деякі церкви закриваються. “Я в юнацтві застав підпілля в УГКЦ. Сповідь та служіння проводилися скрито і ми мусили про це мовчати. Різдво у селах було під великою забороною. До того ступеня що коли йшли вертепи вчителі чекали їх і визначали хто є віруючим, отака була боротьба з Богом та релігією. Основою релігійності та стійкості віри були села – всі центральні органи знаходилися далеко і в селі існувала певна свобода. Служіння на Різдво відбувалося дуже рано або глибокої ночі. Монахи-студити в себе дома, бо церква була закрита. Людей було багато, часто всі навіть не поміщалися. Часто владні органи могли приходити перевіряти, що відбувається й тоді розганяли всіх присутніх. Найгірше було якщо нас служінні були діти — тоді священник міг отримати вирок та бути ув’язненим” — розповів ієромонах УГКЦ Юстин Бойко. В 1930-х роках релігійні свята зокрема й Народження Христове намагалися замістити Новим роком та іншими “радянськими святами”. Замість колядок були введені так звані “червоні пісні”, які звучали так: Добрий вечір тобі, вільний пролетарю! Нова радість стала, яка не бувала: Довгождана зірка волі в Жовтні засіяла. Де цар був зажився, з панством вкорінився, Там з голотою простою Ленін появився! Новий Рік vs Різдво В грудні 1935 з подачі другого секретаря КП(б)У Павла Постишева радянська влада починає надавати новому року “нових сенсів”. Воно існувало й раніше та було визначене як “спеціальний день відпочинку”. Проте тепер ціллю стоїть замістити Різдво Новим Роком. Насправді Новий Рік до 1930-х років теж був під забороною, проте в середині десятиліття Сталін вирішує, що «жити стало краще, жити стало веселіше» (виголошена цитата 17 листопада 1935 року під час виступу на Першій всесоюзній нараді стахановців, яка стала офіційним лозунгом СРСР протягом десятиліть, — ред.) Так Новому року повертають статус вихідного дня, додають до нього ялинку та Діда Мороза, які історично були символами Різдва. Але радянська влада вирішила, що для Нового Року вони “пасуватимуть краще” та як один зі способів змусити людей забути про Різдво. Львівський Різдвяний розстріляний Вертеп Хоч радянська влада офіційно забороняла святкування християнських свят, особливо Різдва, це не означало, що люди перестали його святкувати, ба більше — вірити. Особливо це було помітно у Львові – місті, яке завжди мало сильні традиції і культурну самобутність. Навіть у часи радянської окупації, у центрі Львова можна було почути колядки, а іноді навіть побачити справжній живий вертеп. Найбільше львів’янам запам’ятався вертеп 1972 року. Ініціатором якого у Львові була лікарка Олена Антонів — колишня дружина В'ячеслава Чорновола. Всі репетиції проходили в неї вдома. Ірина Калинець згадувала, — що: «дім на вул. Спокійній, де відбувалися репетиції був "пунктом опори", саме там готувалися знамениті коляди і вертепи 1971-1972 рр.» В дійстві взяли участь 45 діячів української інтелігенції. Серед них були відомі письменники, поети та громадські діячі: подружжя Калинців, Стефанія Шабатура, Марія Савка, Михайло та Ольга Горині, Володимир Іванишин, Ярослав Мацелюх, Любомира Попадюк, Роман та Леся Лещухи, Марія Гель, Мар’ян Гатала, Ярослав Лемик, Степан Бедрило, Любомир Криса, Раїса Мороз, Микола Білоус, Ярослав Кендзьор, Василь Стус та інші. Однак святкування мало свою високу ціну: у ніч з 12 на 14 січня 1972 року 19 учасників вертепу було арештовано. Пізніше їх засудили і відправили в заслання. Тихе Різдво: спогад про святкування в радянській Львівщині Попри всі заборони, люди Різдво святкували. Тихо, без розголосу. Пекли пампухи, варили кутю, збиралися родинами. Головним вважали не застілля, а піти до церкви, навіть якщо це було ризиковано. У хатах колядували пошепки, закривали вікна, щоб ніхто не почув. Але традицій не ламали. “Я п’ятнадцять років працювала в Суржівській школі, у селі Сире на Львівщині. Працювала там постійно, і саме на різдвяні свята завжди було найважче. Дуже боліло те, що на Різдво ми ніколи не мали вихідних. Навпаки – потрібно було приходити до школи, купувати цукерки, проводити педради, організовувати якісь “заходи”, збирати дітей і чимось їх займати. Про святкування не могло бути й мови – усе мусило виглядати так, ніби Різдва не існує”, — розповіла 75-річна вчителька української мови та літератури Ганна Катола. За її словами, селяни дотримувалися усіх правил Різдва: ставили дідуха, клали на стіл часник, щоб у хаті не було сварок, клали копійки “на достаток”, накривали стіл так, як було заведено здавна. Щоправда, образи в хаті доводилося ховати під килим, бо вчителі, директори, партійні – всі знали, що за це можуть бути проблеми. Такі були часи. Ситуація у Львові теж була складною. КДБ стояло на службі в радянського режиму й арештовувало всіх "незручних” для тоталітарної червоної влади. Сховатися від “кагебістів” було майже неможливо. Анна Кунак, культурологині, працівниця Mercury Art Center розповіла LVIV.MEDIA історію українського художника з Самбірщини Карло Звіринського. “Він жив у квартирі на Міцкевича, і його вікно виходило на вікно КГБістів. Звіринський з друзями завжди святкували Різдво, але дуже обережно, за закритими вікнами, щоб ніхто не бачив, що відбувається. І була така історія: вони зробили шопку і після свят її мали спалити – аби ніхто не бачив, ніби її й не було. Та навіть у таких умовах люди дотримувалися традицій і намагалися зберегти святкову атмосферу”, — розповіла дослідниця. Через офіційну безбожницьку ідеологію, люди старилися традицією святкових привітань зберегти й через авторські листівки: рідні й друзі власноруч підписували чи малювали листівки з побажаннями, додаючи “Христос Рождається!”. Такі невеликі ритуали підтримували святкову атмосферу Різдва. Мар’яна Долинська, професорка кафедри історії УКУ, розповіла, що у радянський період не було публічних шопок, вертепів, дідухів на площах — цього всього не було. Проте десь у кінці 1980-х років почали з’являтися відкриті колядники. Це були художні колективи, які ходили по вулицях, колядували, і люди підспівували. Святкування почало виходити з дому назовні, і це давало відчуття, що традиції знову оживають. “Я дуже добре пам’ятаю перше велике Водохрещення на площі Ринок, найімовірніше, у 1988 році. Біля всіх чотирьох фонтанів освячували воду, були священники, і туди приходило дуже багато людей. Це вже виглядало як масове святкування, і серед людей було багато знайомих. Відчувався справжній подих свободи”, — розповіла вона. *** Попри десятиліття радянської атеїстичної політики й спроб замінити Різдво “новими” святами, українська різдвяна традиція не зникла. Вона виживала в родинному колі, у селах, у підпіллі церковного життя й у тихих домашніх ритуалах — від куті та дідуха до пошепки проспіваної коляди й листівки з “Христос Рождається”.