Під час останньої сесії Львівської міської ради мер Андрій Садовий озвучив тезу про те, що бригади «швидкої» нібито мають негласну вказівку не везти пацієнтів до лікарень Першого ТМО, віддаючи перевагу обласним закладам. Ця заява викликала неабиякий резонанс як серед медиків, так і серед мешканців. Директор Львівського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Андрій Васько в інтерв'ю LVIV.MEDIA детально відповів на “закиди”, пояснив логіку маршрутизації пацієнтів, розповів про фінансові відносини з містом та майбутнє екстреної медицини в умовах війни. — Пане Андрію, ви бачили відео з сесії міськради, де мер озвучив інформацію про начебто заборону везти пацієнтів у міські лікарні. Прокоментуйте, будь ласка, цю заяву. — Мені дуже складно коментувати такого роду публічні репліки від голови Львівської громади. Будемо говорити відверто: ми завжди перебуваємо у тісній комунікації з головою, із заступниками, з управлінням охорони здоров'я Львівської міської ради. Це стосується всіх питань: надання допомоги мешканцям, медичних аспектів чи реагування аварійно-рятувальних служб на «прильоти» та різні ситуації. Інформація, яка була озвучена головою громади, є, перш за все, безпідставною. Вона змусила нас того ж дня давати офіційне спростування на нашій Facebook-сторінці. Відповідна інформація також буде надана у письмовому вигляді в обласну військову адміністрацію і в Львівську міську раду. Бо такого роду заяви в публічному просторі від перших осіб дають достатньо двояке відчуття, особливо для людей, які не пов'язані з медициною — для звичайних громадян, яких ми рятуємо. До слова, щодоби наша диспетчерська служба отримує 2000 дзвінків на лінію «103». З них ми здійснюємо близько 650 виїздів до пацієнтів. І, відверто кажучи, нашим диспетчерам буде суттєво складніше опрацьовувати виклики, а бригадам — комунікувати з пацієнтами після таких необґрунтованих публічних заяв. Це вносить непорозуміння і лякає людей. Мовляв, допомога може бути неякісною, непрофільною або надаватися не за тим напрямком. Заяви, що базуються на чутках, переказах чи «сарафанному радіо», можливі у приватних розмовах, але однозначно не в публічному просторі. Тим паче, що у нас є чітка комунікація 24/7, і мій номер телефону, а також моїх заступників, доступний для всієї адміністрації міськради — Як взагалі організована екстрена медична допомога зсередини? Хто має право звернутися, і як зрозуміти — чи дзвонити у «швидку», чи просто випити знеболювальне? — Екстрена медична допомога — це безоплатна допомога, гарантована державою відповідно до програми медичних гарантій. У нас є єдиний центр на території кожної з областей, який забезпечує покриття всієї області: і обласних центрів, районних центрів, сіл та інших населених пунктів. У Львівській області ми маємо 84 пункти базування, і щодоби на зміну виходять 140 бригад і здійснюють транспортування пацієнтів чи з дому, чи з дороги, або навіть міжлікарняні перевезення до лікарень, відповідно маршрутів, які затверджені Департаментом охорони здоров’я. Головний принцип функціонування — це екстериторіальність. Ми веземо пацієнтів навіть у сусідні області, якщо тамтешня лікарня ближча. Наприклад, з Бродівської чи Підкамінської громади ми веземо пацієнтів у Дубенську лікарню (Рівненська область), а не до Львова, бо туди їхати на 40 хвилин менше. З Журавненської громади ми веземо в Калуш, а не до Стрия чи Львова. Так бачить політику МОЗ: маршрут до найближчої лікарні, яка має відповідний пакет послуг. Якщо у найближчій лікарні є дитяча хірургія — ми веземо туди дитину, бо це найшвидший шлях. Щодо викликів. З 2000 дзвінків ми виїжджаємо на 650. Решта закінчуються консультаціями. Пріоритетом для нас є критичні та екстрені виклики — це стани, коли пацієнт не може сам доїхати до лікарні і його життя під загрозою. Наприклад, це: відсутність дихання, відсутність серцебиття, масивна кровотеча, болі в животі, ознаки інсульту чи інфаркту, втрата свідомості. Але є ще 70% звернень, на які ми не поїдемо — це неекстрені та непрофільні виклики. Неекстрені — це, наприклад, підвищення тиску чи температури. З цим люди повинні справлятися самостійно: мати вдома базову аптечку, жарознижувальні (парацетамол, ібупрофен). Здоровий глузд має бути присутнім. Ми повинні відходити від такого “гомо совєтікус”, коли вважається, що держава має приїхати і дати чудодійну таблетку від температури. Екстрена допомога — це аварійно-рятувальна служба. Це служба, яка повинна рятувати життя пацієнтів, які перебувають в критичних екстрених станах. Ми можемо виїжджати і на неекстрені випадки інколи, але це тоді коли ми закрили всі критичні і екстрені виклики. так загальносвітова система екстреної допомоги працює. Ну і є непрофільні виклики: зняти кота з дерева, отримати скерування на обстеження чи витягнути кліща. До цього ми взагалі не повинні мати стосунку. — Давайте закриємо тему з коментарем мера остаточно. Якщо, наприклад, стає погано дитині — чи можуть батьки вказувати бригаді, куди її везти? — Принцип є і він дієвий: пацієнти транспортуються до найближчої лікарні, яка може надати відповідний вид медичної допомоги. Це найголовніше питання. У батьків чи родичів інколи бувають преференції. Дехто хоче лікуватися в Інституті Амосова, дехто — за кордоном, дехто хоче, щоб його везли в сусідню область зайві 300 км, бо він «має право вибору лікаря чи лікарні». Планові пацієнти мають право вибрати лікаря чи лікарню. Критичні і екстрені пацієнти — транспортують до найближчої лікарні, яка має відповідний пакет медичної допомоги. До планових пацієнтів «швидка» не повинна виїжджати. Вони дістаються до обраної лікарні своїм ходом або приватними службами перевезення. Якщо ж у пацієнта справді критичний стан, він не вступає в дискусію, куди ми хочемо їхати. Він хоче отримати допомогу якнайшвидше. Тому, коли піднімається таке питання, як на цій сесії, — це оперування інформацією, що йде з чуток. Це не те, що мало б обговорюватися в публічному просторі. — Як органи місцевого самоврядування допомагають службі? Чи є співпраця з громадами? — По більшості громад Львівської області в нас є дуже тісна комунікація. Деякі громади облаштовують територію перед нашими пунктами базування, інші своїм коштом чи за рахунок благодійників покращують умови перебування для наших бригад. Для більшості громад екстрена допомога є реальним пріоритетом, попри те що ми є обласним закладом охорони здоров’я. Друге питання, ми є платниками (ПДФО) у ті громади, де фізично працюють наші люди. У Новому Роздолі платимо за місцевих працівників, у Стрию — за стрийських, у Дрогобичі — за дрогобицьких, а у Львові — за львівських. Загальна сума сплачених нами податків у бюджети різних рівнів складає близько 120 мільйонів гривень на рік. Зокрема, у Львівський міський бюджет ми в цьому році сплатимо близько 50 мільйонів гривень. І, незважаючи на наші неодноразові прохання щодо виділення якоїсь цільової субвенції чи підтримки системи екстреної допомоги, наразі ні відповіді, ні коштів ми так і не отримали. Це проблема, бо в більшості обласних центрів і великих міст України громади все ж долучаються до фінансування роботи «швидкої». Але ми продовжуємо системно працювати над цим питанням, хоча для результату потрібне бажання з двох сторін. — Чи є у вас зараз дефіцит кадрів? Чи вистачає лікарів, щоб покрити всі виклики? — Система функціонує безперебійно, але кількість бригад є меншою, ніж ми б хотіли мати, через кадровий дефіцит. Особливо гостро ми відчуваємо нестачу парамедиків, середнього медичного персоналу.Робота дуже важка: фізично, емоційно. Публічні закиди, що екстрена медична допомога неналежно працює, не покращують атмосферу для наших працівників. Це є образою для них. Робота є і була важка — це найважча робота в галузі охорони здоров’я. Ти щодня зустрічаєшся зі смертю та ризиками. Не кажучи вже про зовнішні умови — спека, холод, сніг чи дощ — ти повинен працювати. Разом з тим, з нового року МОЗ підніматиме зарплати працівникам «екстренки» через додаткові пакети НСЗУ. Ми очікуємо зростання від 5 до 15 тисяч гривень щомісяця для різних категорій працівників. Це дозволить нам стабілізувати кадри і виводити на зміну більше бригад, щоб зменшити навантаження на окремих працівників. — Як змінилася робота під час повномасштабного вторгнення? Львівщина теж знає, що таке важкі обстріли. Наскільки налагоджена взаємодія служб? — У нас чудова комунікація з усіма аварійно-рятувальними службами: ДСНС, поліцією, Збройними силами, Нацгвардією. Також ми працюємо в єдиній мережі з усіма лікарнями області, які 24/7 готові прийняти важкого пацієнта — районні лікарні, загальні, кластерні, лікарні міста Львова і надкластерні. Це жива мережа, що взаємодіє між собогю. Тут проблем немає. Але у воєнний час у нас з'явився новий складний напрямок — медичні евакуації, зокрема за кордон. Львівський центр є єдиним в Україні, який виконує такі транскордонні місії. Ми вже виконали або скоординували понад 6 000 евакуацій. Фактично, ми взяли на себе роль національного координаційного центру. МОЗ спільно з Євросоюзом забезпечує механізм, а ми є виконавцями транспортування. Завдяки цьому Львівський центр внесено до реєстру сил реагування цивільного захисту Європейського Союзу. Зараз ми є в реєстрі аварійно-рятувальних служб ЄС. Це відкриває нам дорогу до грантових і функціональних коштів, тобто йдеться про оплату послуг, які ми будемо виконувати, адже наш проєкт «Медваку» фінансується ЄС — як європейській аварійно-рятувальній службі нам надають співфінансування за виконані місії за кордоном. Напсравді це великі можливості, хоча це велике навантаження. Ми — той локомотив, який веде українську систему екстреної допомоги України до європейських стандартів, європейської системи рятувально-аварійних служб. Наші європейські партнери високо оцінюють наш професіоналізм, і операційної спроможності, і відповідального ставлення до своїх обов’язків. Хотілося б мати аналогічне ставлення і в Україні. — Хто контролює якість надання послуг екстрених медиків? Чи є такі служби? Куди звертатися пацієнту, якщо виникла неоднозначна ситуація? — Є декілька рівнів контролю: на рівні підрозділу, на рівні адміністрації центру, контроль Департаментом охорони здоров'я за закладами охорони здоров’я ( ми є так само ЗОЗ), найвищий, — клініко-експертна комісія МОЗ. Щодо питання неофіційних платежів, співоплати, вимагання коштів за певні послуги, гарантовані державу. Це питання теж контролюється через НСЗУ. Всякі різного роду неофіційні платежі, які вимагають в лікарнях, підпадають під юрисдикцію НСЗУ, яка платить за медичні послуги і оплачує гарантований пакет медичної допомоги для всіх громадян. Екстрена медична допомога — це гарантовано безоплатна послуга. Я на цьому наполягаю і буду повторювати публічно: за все, що роблять наші бригади, вже заплатила держава з коштів платників податків громадян або міжнародні донори. Так само є і по лікарняних закладах, які мають укладений договір з Національною службою здоров'я України. І це є окрема тема до дискусії неофіційних платежів в галузі охорони здоров'я, але ми будемо говорити, як треба контролювати якість наданої медичної допомоги. Це відноситься до компетенції МОЗу, Департаментів охорони здоров'я і системи контролю якості. Так і є питання фінансової доброчесності і фінансових питань, які відносяться частково до Міністерства фінансів Державного дозволення служби, але й більше до Національної служби здоров'я України. Станом на сьогоднішній день, чи гаряча лінія Міністерства охорони здоров'я, гаряча лінія Національної служби здоров'я України, Департаменту охорони здоров'я, та й також є наші гарячі лінії і офіційна сторінка, куди можна подати скаргу, Центру екстреної медичної допомоги, як і в кожної лікарні, бо кожна лікарня зобов'язана мати канал комунікації з пацієнтами, де пацієнти можуть анонімно або офіційно звернутися з скаргою і сказати, що в нас є такаситуація, або в нас є таке корупційне правопорушення. Антикорупційне законодавство теж зобов'язує такі речі мати кожного суб'єкту господарування, який надає медичну допомогу. — Що треба змінити глобально, щоб система працювала краще і медикам було легше? — Комплексний підхід до цього питання, надання невідкладної медичної або домедичної допомоги, це державна політика. В багатьох країнах вона є, особливо в тих країнах, які перманентно в стані війни.Наприклад, Ізраїль. Нам потрібно теж готуватися до того процесу, що реалії війни для нас будуть на дуже довго, якщо не назавжди. І, тобто, ми повинні в базовій комплектації кожного школяра, який закінчує школу, мати розуміння: що має робити людина в випадку надзвичайної ситуації як укриття шукати що робити в випадку різного роду терористичних речей, підозрілих предметів що робити, коли потрібно надавати медичну допомогу коли викликаємо швидку, коли не викликаємо швидку яким чином стабілізовуємо пацієнта (який дихає і який не дихає, який втратив свідомість) що робимо з пацієнтом, або з потерпілим з епілептичним нападом як зупинити кровотечу. Це ті речі базові, які би мали бути переходити з дошкільного віку, на певному рівні в шкільний вік навчання. Після шкільного віку вони мали, в принципі, всі люди виходили з базовими знаннями невідкладних станів, або домедичної допомоги, скажімо так. І в кінцевому випадку, в дорослому віці, такі речі як цивільна оборона, де зараз держава дуже багато речей робить, і також перша домедична допомога, яка входить як компонент цивільної оборони навчання — вони повинні були б бути для нас. І ми повинні готуватися до того, як до звичайного формату майбутнього.