В Україні презентували “Родинний альбом”. Це колекція світлин, які ілюструють вуличну моду України 20 століття. Мета проєкту — створити цифровий фотоархів, який допоможе дослідити історію української моди, а також історію країни через образи та історії її громадян. Про "Родинний альбом" Кураторка проєкту, історикиня моди Зоя Звиняцьківська вже не один рік досліджує українську моду. У 2017 році у неї була велика виставка української моди часів незалежності в Мистецькому арсеналі. Це була виставка дизайнерської моди, яку показували на великих подіумах. Саме тоді й зародилася ідея "Родинного альбому". "Одного разу на цю виставку зайшла жінка, подивилася, озирнулася до мене і спитала: "А де тут малинові піджаки?". Я їй абсолютно спокійно сказала, що їх тут немає і не може бути, бо йдеться про дизайнерську моду. Дизайнери не створювали малинових піджаків. Але я про себе подумала, що ця жінка має рацію, що українську моду неможливо уявити без вуличної моди. Це стосується і часів незалежності, і радянського періоду. Попри всі зусилля системи, державної індустрії моди, її не вистачало для того, щоб вдягати людей. Принаймні так було до 60-70-х років. Те, що було до цього в моді, досить опосередковано мало відношення до професійного подіуму. Без розуміння того, що відбувалося неможливо уявити загальну картину української моди", — розповідає про ідею виставки Зоя Звиняцьківська.. Вона також зрозуміла, що в Україні збереглося не так багато речей минулого століття, тому варто їх зберегти хоча б на фото. "Я зрозуміла, що ми живемо на "кривавих землях". У нас були революції, війни, катаклізми й, мабуть, збереглося небагато речей, які можна було б показати. Проте є ще одне джерело — світлини з приватних колекцій, родинних альбомів. Тоді я зрозуміла, що насправді історикам, які вивчають чи вивчатимуть українську моду, потрібен архів, де були б світлини одягу. Тому я вирішила зробити "Родинний альбом"", — кажемо Зоя Звиняцьківська.. Проєкт реалізували за підтримки Українського Культурного Фонду. Через те, що грантовий сезон починається навесні, а завершити проєкт потрібно восени, на його реалізацію було фактично кілька місяців. "Це може бути невичерпний архів. Але те, що я встигла зібрати, показує можливості, які дає такий архів для дослідника. Питання було: чи варто робити такий проєкт? Відповідь — однозначно так", — наголошує історикиня моди.. Загалом до створення "Родинного альбому" долучилося понад 100 людей. Проте всі їхні фото не вдалося використати. "Частина людей не змогла виконати технічні вимоги до фотографій, а частина не хотіла ділитися персональними даними. Ми підписували договір з кожною людиною про те, що вона дає дозвіл використовувати фото. Деякі люди змінили думку. Спочатку надали нам світлини, а після публікації відмовилися. Це абсолютно нормально. Люди самі ухвалюють рішення, чи хочуть надати світлини, і можуть змінити його у будь-який момент", — ділить кураторка проєкту.. У результаті до альбому увійшло 120 фотографій. Світлини обирали такі, щоб добре було видно одяг. "Були не надто візуально яскраві фотографії, але історії, які розповіли люди, вражали. Навіть, якщо одяг виглядав не феєрично, після деяких історій ми дивилися на нього іншими очима. Усі ці історії опублікують разом з фотографіями", — пояснює Зоя Звиняцьківська.. Фотографії, які потрапили в альбом, можна переглянути на сайті Центру міської історії. До кінця тижня там з'являться всі 120 світлин. Додамо, що проєкт планують продовжити. Один з варіантів розвитку — архів фотографій, які стануть базою для досліджень української моди. Історія одного фото "про пачки щастя і три роки рабства" На фото - Надія Перевертайло (у заміжжі Продаєва), студентка Ждановського металургійного інституту у вересні 1973 року в столичному Парку Слави. Вона приїхала до Києва на зустріч із тіткою Варварою, котра після війни жила у США. Блуза з ангорської шерсті, пошита у Тайвані, - подарунок тітки. “Це була моя улюблена річ протягом багатьох років, аж доки зовсім не зносилася. М'яка, приємна до тіла”, - пригадує Надія.. Сіру спідницю з лавсану вона пошила сама, як і більшість речей у своєму гардеробі. Для фото 1971 року з подругою Галиною Надія позує в демісезонному пальто з шерсті, ще одному подарунку американської тітоньки. А шапку зв’язала сама. На світлині 1972-го року (біля пам’ятника в Севастополі) на Надії костюм, пошитий в ательє. Оскільки дівчина жила в гуртожитку, речі вона шила, коли приїздила додому, у село Супоївка Яготинського району Київської області. Там була старенька машинка Zinger. Її купили, продавши весь цукор, зароблений за колгоспний сезон, — це декілька мішків. Мама Надії, Марія Перевертайло, із задоволенням обшивала родину і знайомих. На фото з чотирма дівчатами Марія Перевертайло друга зліва. Фото зроблене 1945 року, після того, як союзники увійшли до Нижньої Саксонії. Там, у місті, Брауншвейг, Марія три роки перебувала, як вона казала, у рабстві. Умови примусових робіт були дуже тяжкими: з ранку до ночі потрібно було ремонтувати залізничні колії, по яких те й діло завдавали артилерійських ударів. Годували раз на день скибкою хліба, брюквою і червивим шпинатом. Декому було ще гірше: з усіх хлопців, яких забрали до Німеччини з Маріїного села, повернувся лише один. Інші померли через нестачу харчів і побиття. Сестру Марії, Варвару, у Німеччині спрямували на роботи до приватного господарства. Ставлення там було кращим, і саме там Варвара зустріла майбутнього чоловіка, котрий вмовив її після звільнення їхати до США. Усе своє довге життя — зараз Варварі Половчак 99 років - вона дуже сумувала за сестрою. Шукала найменшої нагоди приїхати й допомогти. Як тільки в СРСР розвалився, вона засипала родичів "пачками". Чого там тільки не було. "Від жуйок Wrigley's і кави Folger`s до пошитих у Мексиці джинсів і а-ля ковбойських чоботів. Баба Варя клала навіть мило, арахісову пасту і консерви зі змішною нині назвою Spam. Для сірого дитинства 80-х —90х кожен пакунок був святом, більшим за Новий рік. Досі не можу забути ніжний аромат тих пачок”, - пригадує дочка Надії Євгенія..