Хроніка оборони ДАПу: перший і крайній бій за аеропорт

Хроніка оборони ДАПу: перший і крайній бій за аеропорт

Розповідаємо як та хто обороняли Донецький аеропорт

На світанку 26 травня 2014-го в офіційному твіттері Донецького аеропорту опублікували пророчий твіт: "ВНИМАНИЕ! С 7 часов аэропорт Донецк временно приостанавливает обслуживание рейсов. О возобновлении работы будет сообщено дополнительно".

Спершу функціонування ДАП планували відновити 30 червня. Але війна…

"Бачиш? Вогонь!" — перший постріл в обороні ДАПу

Ми ведемо відлік боїв за ДАП, власне, із 26 травня, коли відбувся перший бій за аеропорт. Та нечасто чуємо про 3 полку спецназу і 25 окрему повітряно-десантну бригаду в аеропорту: ще з 7 квітня вони уже тримали периметр ДАПу. При цьому з нового терміналу продовжували здійснюватися рейси по всьому світу, а самі донеччани переважно й не підозрювали, що аеропорт уже охороняють українські сили (виключення — місцеві патріоти, волонтери і партизани, які допомагали воякам і потрібними речами, і інформацією). До нового терміналу вояків так і не впустили, запевнивши, що охорона терміналу та прикордонники тримають усе під контролем. Спецпризначенці розмістилися у старому терміналі, РЛС та пожежних станціях, а зенітники 25 бригади — у полі поруч із терміналами.

"Нас підняли по тривозі 7 квітня. Збиралися і їхали дуже швидко, але тоді ще не знали, де саме буде виконувати завдання. Споряджали патрони уже на льоту, на борту ІЛа. Серед ночі 8 квітня літак сів, відкрилася рампа і тільки тоді зрозуміли: ми в аеропорту Донецька, — пригадує командир снайперів 3-го полку спецназу із позивним "Турист". — За кілька днів (13 квітня - авт.) РНБО оголосила про Антитерористичну операцію, а 14 квітня вона й стартувала. Невдовзі сєпари здійснили першу спробу продертися в Донецький аеропорт. Це була провокація: вони прийшли зі своїми прапорами, провокували нас на якісь дії, але ми мали наказ не відкривати вогонь, тому провокація не вдалася".

У ніч на 26 травня бойовики батальйону "Іскра" на чолі з екс-"альфівцем" із Донецька Ходаковським у супроводі місцевого СБУвця-зрадника Головури зайшли до нового терміналу. Вони почали стягувати зброю на дах. Снайпери 3-го полку доповіли про це командирові. Зв'язавшись із тоді першим заступником керівника Антитерористичного центру при СБУ Віктором Муженком, ураїнські сили тягнули час, аби дочекатися підмоги авіації.

- Вертоліт!!! — крикнув снайпер-спецпризначенець "Воха" (тут і далі позивний бійців збережені - авт.). — Командире, "ведуть" наш вертоліт, нашу підмогу! "Ведуть" вертоліт! Що робити?- Бачиш? Вогонь! — сказав "Турист".

Оборона замість охорони

"Воха" зробив перший постріл в обороні ДАПу: "зняв" "кадирівця", який цілився в український вертоліт із ПЗРК "Ігла". Потім до нього приєдналися інші бійці українських сил, почався тривалий бій. Українські сили не втратили тоді жодного бійця. Саме цей день і прийнято вважати першим днем не охорони, а уже оборони ДАПу.

Наприкінці травні-на початку червня до ДАПу заходять бійці 72 ОМБр і разом із досвідченими бійцями спецпризначенцями та зенітниками 25-ки продовжують тримати оборону аеропорту. Більше місяця після першого бою, бойовики не наважувалися штурмувати аеропорт. Та коли наші сили звільнили Слов'янськ, Краматорськ і Дружківку, тоді колона бойовиків і російських найманців на чолі з Ігорем Стрілковим-Гіркіним увійшла до Донецька. Бої відновилися.

Історія про хліб і холодильник

"Зенітники стояли вздовж злітки, на відкритій місцевості. Що 2 години мінялися, завжди чергували по двоє. Мало спали і майже не їли. Я схуд на 21 кг". Сухпаї були на "чорний" день. Памятаю, якось "специ" поїхали когось зустрічати біля ДАПу і їм передали мішок хліба. Ми так ділилися тим хлібом… ніби ніколи його не бачили", — пригадує зенітник Олександр Мілютін із 72-ої бригади.

Олександр продовжує розповідь:

"Підходить тоді до нашого Діми Козира спєц, дає пів буханки хліба і каже "На, Діма, нам хліба передали". Ті пів буханки на 5 людей поділили, розрізали як торт, трикутничками, щоб кожному вистачило. Весь день я той хліб нюхав і тільки надвечір з'їв. Хтось ділив той шматочок на день, хтось і довше і сухариком вже їв. Досі відчуваю смак того хліба. Розповідаю і мені той хліб зараз пахне: чорний запашний хліб. Я коли повернувся після ДАПу додому, то ходив по магазинах і саме такий хліб шукав. Жадібно багато його купував і багато їв".

У червні по ДАПу більше працювали снайпери. Пострілювали зі стрілецької зброї, але штурмів не було. З липня бойовики отримали підтримку "живої сили" від Гіркіна і "стали сміливішими". Перший серйозний бій відбувся 10 липня. Це важливо знати ще й тому, що про присутність 72 бригади піхотинців в Донецькому аеропорту майже ніхто не знає. А вони тримали оборону щонайменше 2 місяці, в повному оточенні. У них були поранені та загиблі.

Перша втрата: солдат Олександр Якубенко

"Ми в тому бою втратили першого вояка — солдата 72 ОМБр Олександр Якубенка. Постріл із БМП-1. Тоді ми зрозуміли, що в Донецьку з'явилися нові сили, очевидно, формувалися і переформовувалися їхні "загони", — пригадує медик 72-ої Сергій Козій. — Спершу бойовики вдарили по спецназівцях, тоді по нашому кулеметному гнізду, а тоді по нас. Отримавши поранених, контужених і ... загиблого, спецпризначенці сказали передати нашу позицію медиків мінометникам, а нам організувати якісний медпункт. Ми розуміли, що атаки ворога тільки наростатимуть".

"Тіло загиблого Сашка Якубенка ми не могли вивезти з території ДАПу, його не могли передати рідні, не могли похоронити. Його тіло… ми поклали його тіло в холодильник “Coca-Cola”, в якому він пробув майже місяць — до звільнення Пісків, коли вже вояки 93 ОМБр пробили коридор до ДАПу. Сашкове тіло ми тоді привязали згори на БМП і так його вивезли: спершу до Пісків, а звідти передали рідним. Сашко нарешті поїхав додому… 14 липня був ще один важкий бій, у якому загинув наш Діма з Фастова (молодший сержант Дмитро Григоренко - авт.), ще четверо були поранені. Тоді прийняли рішення викликати "швидку" з Донецька і хлопців забрали до лікарні. Дивом усі, крім загиблого Діми, за підтримки місцевих проукраїнських лікарів і медсестер, втекли з полону”, — згадує Сергій Козій.

"Мінські домовленості" і втрата "Єнота"

Із 28 липня українські сили розпочали операцію зі звільнення Авдіївки, 30-го її звільнили. Далі — звільнення Пісків. Перший штурм був невдалим, українські сили не змогли закріпитися, понесли втрати. З другої спроби 21 липня над Пісками замайорів український стяг. 93-тя ротує в ДАПі 72-гу бригаду, на допомогу заходять добровольці ДУКу.

У серпні в Україну зайшов перший російський "гумконвой", в аеропорту стало гарячіше. 5 вересня 2014, після подій в Іловайську, на переговорах в Мінську домовилися про тимчасове перемир'я. Та бої в ДАПі тільки посилювалися.

Позиція "Єнот"

Позиція "Єнот" була тоді найнебезпечнішою в аеропорту, найближчою до ворога і територіально мало не заходила в межі міста. ДУКівець друг "Калина" пригадує, що за день до останнього бою за "Єнот" він перебував у засідці із командиром танкістів 93-ої "Адамом" біля позиції "Бокси" неподалік "Єнота":

"Ми вже мали відпочивати після чергування, але загриміли сильні обстріли. Почали готуватися до штурму, як приїздять наші побратими і кажуть, що на "Єноті" гаряче, штурм. Ми вантажимо боєкомплекти на БМП, вантажимося самі і рушаємо туди. Перший поверх невеликої будівлі без вікон — суцільний протяг. На другому поверсі хлопці тримали оборону. Працював снайпер, бо ми чітко чули своєрідне клацання куль… На допомогу приїхав на танку "Адам", коли ми уже задихалися на другому поверсі, бо дах уже горів, усе було в диму. Завдяки діям "Адама" ми змогли покинути будівлю".

У тому бою загинули двоє бійців: Олег Кулигін з позивним "Шахтар" та Євген Подолянчук "Скаут"

"Шахтьор"... Олег Кулигін, спецпризначенець, сидів на самому торці споруди, куля влучила йому в саме серце. Із двома побратимами я витягував Олега із будівлі. Ми розрізали бронік, але він уже не дихав. Сміливець "Шахтьор", який під "Градами" не смикнувся і ставив розтяжки, гине…Ми ватажимо його на БМП, тим часом підходять ще два наші БМП, на яких ми поїхали в термінал. Наш відхід прикривав "Скаут", Женя Подолянчук, і ще два бійці. Біля “Скаута” впала міна і осколок смертельно його поранив. Але… нічого не намарно, "Єнот" ми не здали, він був знищений. А ми перемістилися далі — на "Бокси", — розповів "Калина".

"Командире, пост — зашибісь!" — про фронтового блогера "Маршала"

3 жовтня з аеропорту виходить третій полк спецпризначенців. Оборону ДАПу посилюють силами 79-ої і 95-ої бригади десантників. Серед командирів 79-ки був Євгеній Жуков, позивний "Маршал", який не терпів кпинів бойовиків у соцмережах і став, по суті, фронтовим блогером, підтримував своїми відео і постами у Фейсбуці бойовий дух своїх бійців і надавав оперативну інформацію "на материк".

Сам "Маршал" зізнається, що вести блог він узагалі не мав наміру, від соцмереж був не в захваті. Але якось побачив відео ворожих ватажків, які насміхалися над українськими бійцями, погрожували, мовляв от-от і аеропорт буде їхній. Це могло демотивувати бійців, а самого Жукова дуже розгнівало. Тож він вирішив, що треба подавати інформацію, яка буде надихати наших вояків, а також висміюватиме уже тепер недолугих бойовиків.

Свій перший "блогерський" ролик він відзняв як відповідь на відео бойовиків. Отримав неабияку підтримку читачів і своїх побратимів. Інформацію пр ДАП тепер можна було дізнаватися з перших уст, а слово "кіборги", яким українців хотіли образити бойовики, тепер перетворилося на таке, що говорить про міць і звитягу.

“Мене питають, нащо я ті позитивні пости писав... — сміється "Маршал". - Та бо це підтримувало на фронті моїх козаків! Вони потім підходили до мене і казали "командире, пост — зашибісь". У той час, їм це було потрібно. Підтримка, мотивація! Пам’ятаю, дзвоню дружині, питаю, чи про нас щось кажуть журналісти, а вона знітилася і каже "та таке…" А коли ми почали розганяти хвилю про сміливих вояків в ДАПі — про нас заговорили. Сподіваюся, і невійськові українці дивилися, читали мене і аналізували, що насправді в аеропорту і на фронті. Та й пости переважно були у піднесеному тоні, з гарним настроєм, з мотивацією боротися, з жартами. З усіма живими я вийшов з ДАПу. І моральна підтримка тут зіграла, гадаю, немалу роль”.

“На, срезай” — як Ваня-розвідник зрізав із бойовика шеврон

Бої тривали і посилювалися. У ДАП заступає ще 74 розвідувальний батальйон. Вони, зокрема, відбивають у бойовиків РЛС, яка згодом, у важкому січні, стане коридором для українських "кіборгів" у терміналі. У ДАП спрямовують 80-ту бригаду десантників і 90-й батальйон.

30 листопада триває важкий і затяжний бій за старий термінал. Будівля руйнується, українські сили відходять до нового терміналу. А від 8-го грудня діє нова домовленість — ротації українських вояків у термінал відбуваються через так званий блокпост бойовиків. Так триває до 10-х чисел січня, коли відбуваються перші прориви в ДАП із боєм.

Історія про зрізаний шеврон

Сумнозвісні ротації через блокпост бойовиків і те, як вони відбувалися, добре пам'ятає боєць Іван Мірошник із 74-го розвідбату:

"Заїжджали ми 23 грудня, через Спартак, через пост сєпарів. Нас обшукали, все переглядали, забирали боєприпаси, підствольні гранатомети. Усе скидали у великий ящик. Згодом з того ящика наш старший мусив забирати назад в табір. Пам’ятаю, що в аеропорт ми зайшли з одним автоматом і одним магазином, і все. Наші три "Урали" супроводжували зо пять ворожих БТРів. І, власне, там, на мосту, я бачив росіян: на мосту із бурятами лазили двоє — один снайпер, один автоматчик. Дивиться, що в мене кажан на броніку набитий трафаретом, і каже "разведчик, ПБС снимай". Я злий, питаюся, мовляв, з чого б це? А він каже "трофей" Я розумів, що вони будуть провокувати, тому віддаю. Але натомість підходжу до їхнього старшого і кажу "чого ПБС в мене ваші забрали?". Старший кинув в ящик того ПБСа".

— Чего же ти меня без трофея оставил? — спитав розлючений бойовик, який відібрав ПБСа у Вані.

— Трофей тобі нада? — розсміявся Іван, смикнув себе за плече, зірвав шеврон-наліпку із кажаном і простягнув сєпару. — На! Тільки ти мені свій!.

— На, срезай, — бойовик помітно нервував, передаючи Вані ножа.

Але Іван тоді стиснув в руках ножа, кілька секунд заспокоївся і зрізав з бойовика шеврон "Спецбатальйон Восток":

"Ножем тим хотілося по горлу пройтися йому… але ж. Ми знали, куди йдемо…" — пригадує Іван.

Підриви терміналів, полон, два дні життя і бій за РЛС

13 січня впала диспетчерська вежа аеропорту. Хлопці із 80-ки та 90-го батальйону вже проривалися в ДАП із боєм. Ворог продерся на третій поверх і розпочав (як з'ясувалося уже згодом) заміновувати новий термінал.

Чи не найтяжчі січневі протистояння пригадує молодий хлопець із Буковини, боєць 80-ої бригади із позивним "Маестро" Ярослав Гавянець:

"16 січня бойовики закидали нас невідомим газом, від якого не було особливо порятунку. Протигазів у нас не було, рятувалися хто чим: вологими серветками, балаклавами, просто долонями. Корчилися і блювали, крутилася голова. Нам тоді довелося відійти на край терміналу, аби перебувати на протязі, який би міг винести той газ. Так і відбулося: нас врятували протяги і те, що півскляний термінал був простріляний і вітер гуляв поверхами".

"Тримаю телефон, дзвоить мама… а її син уже мертвий"...

"Опинившись на території 50х50 метрів, ми стали в кільце. У центрі був БК і так ми вели бій. Кожен робив свою роюоту: відстрілювався, чистив автомат, заряджав набої. Газ вилетів, ми повернулися до оборони терміналу. А 19-го перший підрив… Загиблих тоді не було. Лише поранені. Їхні життя тоді рятував Ігор Зінич (позивний "Псих" - авт). З обіднього столу змітав все, дезинфікував, ми клали на стіл праненого, а Ігор вже ним займався.Пам’ятаю, побратима поранили, ми з Віталіком Пясецьким стали його відтягувати до "Психа". Коли повернувся на свою позицію, побачив, що той поранений загубив телефон. Вхопив його і поніс йому, бо саме дзвонила його мама. Прибігаю, а він помер. І от я тримаю його телефон, на який дзвонить мама… Мама, а її син уже лежить мертвий. Я поклав телефон поруч біля нього. Не знав, як тоді реагувати. Це боляче…", — розповідає "Маестро".

20 січня бойовики вдруге підірвали термінал і той вибух поховав в руїнах більшість бійців, які тоді були у будівлі. Не усі дожили до ранку 21 січня. Маючи поранення і контузію, боєць із позивним "Спартанець" (Анатолій Свирид) бере на себе місію вийти до бойовиків, аби врятувати поранених побратимів. Усі тоді потрапили в полон, більшість із них вивели у центр Донецька на так званий "парад полонених", де їм у спини плювали місцеві сепаратисти.

“Зовсім тяжких відправили до лікарні Донецька, легких — на підвал, — ділиться спогадами із тяжких днів полону “Маестро”. — У полоні катували і допитували, били палицями, арматурою, розпеченою праскою, табуретами й прикладами. Усі дозволяли собі нас бити: чоловіки, жінки, росіяни, місцеві сєпари, "кадирівці", навіть священники. Вони шукали кулеметника. А Ігор Брановицький сказав, що це він, хоча ним не був. Ігор майже свідомість втратив, як зайшов "Моторола" і вбив його двома кулями в голову".

Покинули, але не здали

21 січня українські бійці шляхом "Доктора Хаоса"покидають диспетчерську вежу, а 22 вночі "Окунь" і "Єшка" виводять із "Пожежної станції" снайперів "Адама" із 90-го батальйону. А от РЛС аеропорту продовжують утримувати десантники 79-ої бригади.

29 січня відбувся останній бій за РЛС. Українські сили покидають, але не здають ДАП. Бодай тому, що позиція "Мурашник" і селище Піски — контролюються українськими військами. Тоді оборона ДАПу триває.

Статті

Останні новини
Переглядаючи сайт LVIV.MEDIA ви погоджуєтеся з нашою Політикою конфіденційності