Короткий проєкт «Українсько-польське минуле: реконтекстуалізація і виклики часу», співфінансований Центром Мєрошевського в рамках II Відкритого Конкурсу, завершується. Які ж результати? Та що можна вже сказати про зроблене? Отже, про все за порядком. Вагомим результатом стало вже те, що під час підготовки та публікації статей, як і в дискусіях з фахівцями, вдалося окреслити стан справ та визначитися з основними проблемними блоками. Зі змісту опублікованих статей випливає, що в основу українського історичного наративу була закладена антипольська складова. Це сталося тоді, коли професор Михайло Грушевський розробляв український мета-наратив. І відбувалося це в умовах жорсткої конкуренції українського та польського національного рухів в австрійській Галичині. З огляду на це наратив про спільну спадщину старої Речі Посполитої майже відсутній у його концепції національної історії. Але найгірше, що ця історична концепція «ріднить» український історичний наратив з російським. Наглухо прив’язує головні інтерпретації подій до російського канону. Банальне переакцентування, з огляду на сучасну російську агресію та війну, нічого по суті не змінює. Оскільки історія, яка стала ефективним елементом політичної боротьби, як внутрішньої, так і зовнішньої, та базою для масованої пропаганди, є занадто спокусливим важелем. І цей «антизахідний» та «антипольський» характер інструменталізованої історії не дозволяє продертися крізь нашарування російської пропаганди. А отже потрібні дослідження і ще більше – публічні дискусії про зміну наративу. Важливо запровадити в інформаційний простір результати сучасних академічних досліджень: світових, українських і польських. Треба прагнути до того, щоб історики більше не йшли на дискусію, як на «прю», захищаючи неправдою нібито національні інтереси. Такий підхід – неефективний і створює лише тимчасову видимість успіху. Перетворюючи «бійців» на легких жертв сторонніх маніпуляцій. Не треба бути наївним і слід розуміти, що інструменталізована історія – це перш за все важливий елемент боротьби за владу в країні. З неодмінним відсиланням до умовної загрози з боку зовнішнього ворога. Призначити ворога просто. Варто лише емоційно поглянути в минуле і пригадати усі історичні «кривди». При цьому розписавши ролі, нібито українці, поляки, євреї і росіяни телепортувалися у наш час із найдавнішого минулого. Щоб Середньовіччя стало непримиренно «національним». Щоб відбулося пряме накладання минулого на сучасність. Щоб якнайбільше громадян побачили прямі історичні аналогії та відчули спільність та солідарність з людьми минулого. Проблема не тільки з інструменталізацією історії, але й з контентом, якісним наповненням. Тому що одна історія писалася для національної мобілізації та гордощів за своїх героїчних предків і минуле. А інша, не менш важлива, для формування нації. Тобто, перефразовуючи Ернеста Ренана, не менш важливим за памʼять є забування. Як правило, нації намагаються «забути» вкрай травматичний для них досвід, або негідні вчинки їхніх героїчних предків. Забування – це обов’язковий атрибут націєтворення. Багатьом народам хотілося б забути і про колабораціонізм з нацистами, і про участь в проведенні етнічних чисток, і про захоплення людиноненависницькими ідеологіями. Якщо такі моменти ще можна затушувати в історії для «внутрішнього вжитку», то виходити на міжнародний рівень, а тим більше у білатеральних відносинах, категорично не варто. І це безумовно стосується українсько-польських відносин. Саме тому варто розпочати розмову без засилля «скелетів» у шафі. Дуже часто нації намагаються представити себе ексклюзивною жертвою зловорожих сил, щоб поставити в позицію виправдування своїх конкурентів – «нащадків зла». Керуючись благородними мотивами покарати це зло і не допустити його повторення. Але часто – просто намагаючись забезпечити своїй спільноті більш вигідні позиції. І тут складається враження, що успіх затії залежить від рівня консолідованості нації. Виникає спокуса затвердити історичний наратив державними законами, щоб можна було промовляти від імені нації і держави. При чому подібна спокуса виникає у багатьох країнах. А це говорить про потенційну загрозу виникнення міждержавних суперечок. Таким чином неоднозначні «історичні закони», прийняті Верховною Радою України в 2015 році, і подібного роду законодавство проти глорифікації ОУН та УПА, ухвалене Сеймом РП, зав’язали справу у Гордіїв вузол. А тому в українських та польських істориків і політиків попереду кропітка і відповідальна робота з «розмінування» історії. І ще про рівень національної єдності та його вплив на історичний наратив. Якщо нація, за тим же Ренаном, – це щоденний плебісцит, то варто подбати, щоб у ньому брали участь якнайбільше учасників. А не пробувати силою накинути для обовʼязкового виконання один з варіантів. Особливо, якщо в суспільстві змагаються полярні проекти опису «спільного» минулого. Коли політична боротьба за владу відбувається і для того, щоб за допомогою державної влади нав’язати свою, «єдиновірну», концепцію усій країні. Від чого більшість громадян почуваються виключеними із важливого процесу. Їх ображає статус «неправильних» і вони не хочуть відповідати за вчинки історичних формацій, які чужі для них і не належать до їхньої родинної історії. Як влучно зазначив історик Артем Харченко: «Спрощено, наприклад, ситуація з Харкова могла б виглядати так: існує заплутаний сюжет регіональної історії, який постійно підігріває пристрасті у стосунках України з одним із найближчих її партнерів. Суспільством, яке в карколомному 2022 дало прихисток мільйонам українських громадян. Враховуючи, що в системі освіти східних регіонів теми західних територій вивчаються за залишковим принципом (і навпаки), більшість молоді гадки не має про події 1943 року на Волині». Тобто тепер настав найвищий час для внутрішньої української дискусії і для вироблення дійсно спільного наративу. Наративу зрілих громадян, які йдуть на розмову, а не в «бій» проти «ворога». Варто також додати, що більшість описів національного минулого містять в собі елементи позитивної міфотворчості, певного облагородження та прикрашання. Проте вони мають опиратися на конкретний фактаж і не бути цілком видуманими, тому що так це сподобається більшості. Бо це «відбілює» наших предків від поганих вчинків. Тут не може бути політичного замовлення академічним вченим. А радше навпаки – державна влада і політики мають звертатися до вчених за неупередженою експертизою. Потрібний також щоденний плебісцит академічних вчених. Які мають тримати руку на пульсі найсучасніших досліджень, працювати із розсекреченими архівними збірками, щоб навчитися вчасно і якісно інформувати суспільство про стан речей. Не менш важливо не допускати виправдання злочинів минулого коштом національного інтересу та доброго імені українців. Важливо памʼятати, хто був чиїм союзником. Заради чого вбивали і чого прагнули. Задуматися нарешті над злим жартом історії: чому більшість антипольських сюжетів тісно поєднують український наратив з російським. І про найголовніше. Потрібне примирення памʼятей спочатку всередині спільноти, а потім на міжнародному рівні. Не треба забувати, що українська політична нація знаходиться в стані активного формування. Свого роду гартування війною. Перед загрозою бути знищеною вона опритомнює і намагається відійти від накинутих історією кліше. Зʼявляється усвідомлення, що приміряння старого гардеробу українцям не дуже й потрібне. Їм більше не потрібно доводити свою «історичність» та легітимізувати право на існування історією. Нова історія твориться вже і зараз. Українці воюють не тільки за суверенітет і незалежність своєї держави. Вони борються за гідне і демократичне майбутнє. За якісне і комфортне життя, за безпеку і захищеність, за недоторканість приватної власності, справедливе судочинство, права людини і громадянина. В цьому, здається, й полягає пошук модерної національної ідеї. Не в «козаччині», не на службі в імперій, не у виправдуванні тактики революційного терору та сповідуванні злочинних ідеологій. Сучасна Україна постала не на порожньому місці, але вона й не виключний результат боротьби ОУН та УПА. Навіть більше, в України зʼявляться набагато ширші перспективи, якщо суспільство більш критично подивиться на своє минуле. Нарешті виконає своє домашнє завдання. Заради майбутнього. Стаття підготована в рамках проекту "Українсько-польське минуле: реконтекстуалізація і виклики часу". Проект співфінансується Центром Мєрошевського в рамках II Відкритого Конкурсу. Автор – Василь Расевич.