Бахмут — це колись мирне місто, яке залишилося на карті та у спогадах місцевих. Зараз там точаться запеклі бої, але не завжди він був осередком війни та просто точкою на лінії фронту. Журналістка LVIV.MEDIA поговорила з Христиною, яка все життя прожила у Бахмуті, який називаються Львовом на Донбасі. Вона закінчила школу і коледж, працевлаштувалась, але у серпні минулого року була змушена покинути рідне місто. Вона поїхала за кордон та зараз перебуває в Польщі, хоча про Бахмут згадує дуже часто. «В мене враження, що там було тільки хороше. Я дуже сумую за Бахмутом. Я розумію, що отримала там все: освіту, друзів… Бахмут для мене дуже затишний. Я пишаюсь тим, що я народилася в Бахмуті», — розповідає вона. «Початок війни для мене стався вдруге» — Христина про 24 лютого 2022 року Того дня Христину о 5 ранку розбудила мама, яка була в паніці. «Вставай, війна почалася», — сказала вона. Тоді дівчина подумала, що мама жартує, адже вісім років тому вона вже прокидалась від цих слів, тож вдруге такого статися просто не могло. Виявилося, що могло. «І потім я просто чую, як десь далеко стався прильот. І розумію, що це не жарти. Я не розуміла що робити: чи йти мені на роботу чи збирати речі… Що робити? Я була ніби в тумані. Я пам’ятаю, що я збиралась на роботу, але мені було страшно виходити на вулицю», — згадує вона про свою першу реакцію на події. Того ранку дівчина не відчувала нічого окрім страху. Каже, що знала, що потрібно зібрати необхідні речі, проте в той момент вона навіть не могла зрозуміти, що саме їй необхідно. Втім, перший шок минув і вона опанувала собі. Тоді сім’я зібралася та у повному складі пішла туди, де кожен з них знаходив прихисток, коли щось йшло не так — у будинок до дідуся. «А що нам ще робити?» — Христина про життя під постійними обстрілами Дівчина перебувала в Бахмуті до серпня. Час від часу вона всерйоз задумувалась про те, щоб виїхати з міста, але не могла покинути батьків попри те, що стосунки між ними тоді зіпсувалися. Насправді за час війни розуміння між батьками та їхнею донькою сягнуло нового рівня, адже спочатку вони безперервно сварилися через емоційну реакцію Христини на події. Вони були спокійнішими та не розділяли її тривог. Пізніше вони знову порозумілися та стосунки стали навіть кращими, ніж були до війни. «Щодва дні ми читали про знайомих, які виїжджали. Я хотіла поїхати, але не батьки. Я сиділа з ними, бо сама не хотіла їхати. Мене кликали з собою люди, які виїжджали, але я не хотіла кидати батьків», — так згадує дівчина про той період. Приблизно в червні-липні почалися сильні обстріли. Сім’я жодного разу не спускалась у підвал, адже там ставало ще страшніше. Справа в тому, що у будинку дідуся Христини фактично не були підвального приміщення. Тоді у дідуся значно погіршилося здоров’я і вже у червні він помер. «Я пам’ятаю, що ми його ховали під ці обстріли, але все минуло добре. Ми його провели і обстріл почався після цього», — розповідає Христина. Пізніше, десь тоді, коли почалися найсильніші обстріли, вони облаштували собі укриття в одній із кімнат будинку. Так, як це роблять у підвалах: закрили подушками вікна, поклали матраци і просто намагалися спати на підлозі, але виходило не дуже. Найсильніші обстріли були саме вночі. Починалися вони приблизно о 1 ночі і тривали годину або й дві. «Я постійно чула звук вибухів… Дім трясеться. Ми весь час хотіли зняти люстру, бо це було просто неможливо, але так і не зняли. День проходив більш-менш добре. Ми намагалися займатися звичними речами. Дивилися новини, куди прилетіло, кількість поранених і вбитих за ту ніч, яку ти нібито проспав, хоча насправді ні, бо під ці обстріли спати було неможливо», — розповідає вона. Війна забрала з собою значну частину надбань цивілізації. У Бахмуті майже одразу вимкнули газ, тож сім’я готувала на електроплиті, яку приніс їм родич, але електропостачання теж скоро зникло. Спочатку воно було у конкретні години кожного дня, а потім його могли вимикали вже на кілька тижнів. Воду гріли на сонці. «Ще було розуміння, що війна не закінчується, але це дуже нас змінило. У мене змінилися принципи та пріоритети. Я дійсно інакше стала дивитися на світ. Тепер я розумію, що дійсно важливо», — підсумовує дівчина. Попри зовсім несприятливі умови, сім’я намагалась жити своє звичне життя: налагодити певний режим, займатися звичними справами. Спочатку навіть вдавалося, але психологічно було дуже важко. «І от ти робиш свої справи і потім чуєш, як десь прилетіло. Іноді це було один раз, а іноді було кілька вибухів підряд. Потім дивишся у вікно і бачиш дим. Ти розумієш, куди прилетіло. Якщо ти знаєш, що це район, де живуть твої знайомі, то ти одразу пишеш і питаєш, чи все нормально. Щодня ти ходиш мов зомбі, бо весь час повторюється одне й теж саме», — розповідає Христина. Біля будинку сім’ї була церква, де готували їжу для біженців. Христина зі своєю мамою намагалися знайти для себе заняття і почали туди ходити. У підвалі цієї церкви була бібліотека, яка пізніше стала укриттям для сім’ї Христини. У моменти, коли вони на мангалі та в казанах готували їжу для тих, кому було ще гірше, з’являлась якась надія, були свої жарти. Це була ілюзія нормального життя, але… лише ілюзія. «Я пам’ятаю, що я мила вікно, через нього все видно і в цей момент я через нього бачу прильот. І я кажу, що от ми тут вікна миємо, а там прильот, а жінка, яка стояла поряд, каже: „А що нам ще робити?“», — розповідає дівчина. У бібліотеку, яка була у підвалі церкви, Христина та її батьки ходили ночувати. Саме ці ночі були найстрашнішими, адже вони знаходилися під землею та весь час був ризик прильоту прямо в будівлю церкви. Удари бомб у землю під самою землею, зі слів Христини, сприймаються зовсім інакше: під землею тебе б’є ударною хвилею, а в будинку це зовсім не відчувається, а лише дім трясеться. «У підвалах є маленьке віконце. У момент, коли прилітало, у нього завжди летіла земля. Я просто лежала і розуміла, що якщо прилетить достатньо близько, то скло полетить до нас. Ми закривали його подушками та мішками, але все одно було страшно. Кілька ночей було, коли я просто прощалася з життям. Мені здавалося, що я засну і не прокинуся. Ми говорили „Надобраніч“ і додавали: „Були раді вас усіх знати“. І зранку ти просто бігаєш перевіряєш, чи все зі всіма добре», — згадує про найстрашніші моменти Христина. Після таких «бурних» ночей було страшно виходити з підвалу та дивитися, що там на вулиці. Христині здавалося, що вона вийде і там не буде ні церкви, ні будинку. «Мене могло вбити уламками» — Христина про рішення виїхати та адаптацію до життя за кордоном Дівчина дуже часто думала про те, щоб виїхати, але не могла ухвалити рішення. Момент, коли все стало зрозуміло, вона пам’ятає дуже чітко. «Мені довелося тікати від прильоту. Я була на території церкви. В один момент в будинок поряд прилетіло. Летіло багато уламків. Був вогонь. Я просто бачу, як воно все спалахує, летить. Я так бігла в цю церкву, як ніколи в житті не бігала. Мене могло вбити уламками від цих ракет. Я забігла в приміщення і в мене полилися сльози. Зазвичай я бачила дим від прильотів, уламки чи просто бруд, але це було просто на моїх очах», — розповідає про цей момент Христина. Поряд із дівчиною тоді стояла старша жінка. Вона не встигла відійти і її зачепило уламком. Поранення не було серйозним — просто подряпина, але на Христину це справило доволі сильне враження. Після цього вона боялася виходити на вулицю кілька днів. Потім сім’я вже була вдома і Христина почула, що зовсім поряд прилетіло. Дівчина відреагувала інстинктивно: одразу лягла. Вона знала про це правило й раніше, але ніколи його не дотримувалися. Саме тоді вона зрозуміла: все змінилося. «Пізніше також нас сусіди попросили наглянути за їхніми курми. Вони виїхали, а їх залишили, бо не могли забрати з собою. І я ходила їх годувати. В цей день, коли я пішла до них, я чула, що летить літак, а це дуже небезпечна річ, бо ракети видно і в тебе є шанс втекти та сховатися, а коли летить літак, то він може просто різко скинути бомбу. Я була в сараї, а він закритий. Я так швидко вилетіла з нього, що навіть не пам’ятаю, чи зачинила його. Я влетіла в будинок і мене почало трясти. Це була, здається, найсильніша моя істерика. Я потім просто ніяк не могла вийти», — розповідає дівчина. Вже з цього моменту вона почала переписуватися зі своєю подругою, яка поїхала за кордон раніше. Її подруга переганяла машину з України і саме цією машиною й виїхала Христина. Дівчина залишила рідне місто на Донеччині. Христина довго шукала, де їй зупинитися, і зараз перебуває в Польщі. Адаптація проходила дуже довго та важко. Батьки так і не поїхали з нею. До недавнього часу вони все ще залишилися в Бахмуті. Зв’язок підтримувати було доволі важко: кілька місяців його просто не було, проте, коли вдавалося, Христина завжди телефонувала. Зараз вони розмовляють щодня. «Новин апріорі недостатньо» — Христина про ситуацію у Бахмуті зараз Зараз ситуація в Бахмуті складна. Місцеві, які виїхали, все одно слідкують за перебігом оборони рідного міста. Христина не виняток. Вона підписана на локальні групи та ретельно моніторить новини. «Зараз багато говорять про відбудову, але відновити його повністю просто неможливо. Моє місто вкрали. Залишились мої спогади і думки», — ділиться дівчина тим, як зараз «відчуваються» для неї новини про рідне місто. Дівчина б хотіла повернутися, щоб подивитися, як місто почне жити після війни. Залишатися там вона не планує. Бахмут більше ніколи не буде таким, як вона його пам’ятає. «Там вже буде жити інше покоління, яке не буде знати „мій“ Бахмут. Я хочу просто приїхати і подихати тим повітрям, бо там мій дім. Подивитися і згадати все, що там було», — говорить Христина про свої мрії. «Мій дім — Бахмут» — Христина про місто до війни Дівчина дійсно говорить про своє рідне місто з любов’ю. Розповідає, що раніше думала, що Бахмут маленький і тільки після того, як виїхала, зрозуміла, що він був найкращим. «У нашому місті було усе. Там можна було піти погуляти, була розвинута інфраструктура, магазини… В нас був чудовий парк, набережна….Бахмут був дуже красивим», — згадує вона. Бахмут — місто спогадів та місто-спогад. Просто зараз російська армія нещадно нищить його. Воно стало фортецею та під ворожими вогнем майже перетворилося на попіл, але Бахмут буде жити аж до того моменту, поки будуть жити люди, які його пам’ятатимуть.