24 лютого минулого року, коли люди масово в чергах стояли на кордонах на виїзд з України, Олексій, перебуваючи в іншому кутку Європи, почав свій шлях в Україну. А вже за декілька днів добровільно приєднався до лав Збройних сил України. LVIV.MEDIA в інтерв’ю з добровольцем ЗСУ Олексієм Каленіченком поговорило про війну та службу в армії, Бахмут, одруження, нового чотирилапого друга та майбутню перемогу. *Відеоверсія інтерв’ю — вкінці сторінки Життя до війни У 2021 році наш герой закінчив кафедру підготовки офіцерів запасу Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Був офіцером запасу, молодшим лейтенантом запасу. У цивільному житті Олексій студентом, вчився на 1-му курсі магістратури ЛНУ імені Івана Франка. Очолював Студентський уряд, займався грантовими проєктами. Як зустрів війну У 20-их числах лютого 2022 року Олексій разом з коханою був на Тенеріфе, Канарські острови, Іспанія — за 5 тисяч км від України. За день до того, тоді ще дівчина, а зараз вже дружина військового вночі прокидалася від того, що щоранку о 5-ій годині під вікнами дуже гучно забирали сміття. «24 лютого я прокинувся від цього грохоту. Пішов вмиватися, взяв з собою телефон, дізнався про початок вторгнення. Так співпало, що грохіт тих сміттєвих батів був в один час, коли по Україні завдавали масових ракетних ударів», — пригадує хлопець. Дізнавшись новини, він першочергово задзвонив мамі. (Сім’я Олексія з Нікополя, що на Дніпропетровщині. Це не так далеко від окупованого Криму. А після захоплення Енергодара росіяни чи не щодня почали обстрілювати Нікополь на іншому березі Дніпра) У той же день він почав шукати можливості, як повернутися в Україну. «Ще перед повномасштабним вторгненням, коли я залишав Україну, я сказав, що в будь-якому випадку повернусь, що б мені цього не вартувало», — каже захисник. На запитання, чи вірив він у війну, відповідає, що очікував, що це може статися. Але не міг уявити, що це буде настільки широким фронтом, що це стосуватиметься і Київщини, Сумщини, Харківщини тощо. Повернення до України та шлях до військкомату 27 лютого Олексій повернувся в Україну електричкою, яка вивозила біженців в Польщу та поверталася назад, і прибув до Львова. Один день виділив на акліматизацію, а вже наступного пішов у військкомат. Тоді були величезні черги. Хлопець прийшов в кабінет обліку офіцерів запасу, де відбувся такий діалог: — Чому прийшов? — Та я офіцер запасу, служити маю. — Ви по мобілізації? — Та ні, не знаю. — Ви є в оперативному резерві першої черги? — Та ні ніби. — Тоді ви нам не підходите, ідіть додому. «Думаю, ну ж до вас 5 тис км їхав якби», — з усмішкою пригадує ту розмову доброволець. У результаті, йому порадили приєднатися до 125-ої бригади Тро́ Львова і від того дня Олексій несе службу в теробороні. Початок кар’єри військового Спершу був етап прийняття. Вишколи і очікування хлопця були трохи інакшими, каже, у новосформованому батальйоні з нуля складно. Він почав на посаді командира стрілецького взводу. До цього мав досвід роботи з людьми, тому було не так складно. Але контекст війни все ж накладає своє. У підрозділі були різні люди — від колег-студентів до «дядьків», віком 50-60 років, які мають дітей та онуків. «Є різниця, коли ти спілкуєшся не те що як з татом, а як з дідусем. А ти маєш віддавати цій людині накази, а вона має слухати тебе. Армія це не тільки про „я начальник, ти дурак“. Має бути підхід до людей. Не треба переходити межу, субординація має лишатися. Але в комунікації пояснення по-простому, по людськи, це більш продуктивно, ніж просто дурний наказ. Хоча знову-таки, не завжди це працює, особливо в умовах бойових зіткнень», — пояснює боєць. Перебування на сході У червні військові вибули на схід, на Харківщину. Працювали на другій лінії оборони, проводили стабілізаційні дії, слідкували за дотриманням комендантської години тощо. Тоді точилися бої на півночі біля самого Харкова. Львівські тероборонівці виконували завдання в Богодухівському районі Харківської області. Там мали тримати порядок — могли бути диверсійні групи чи прольоти ворожих безпілотників та ракет. Потім вибули на схожі дії у Сумську область, зокрема на прикордоння. «На Сумщині були на самому прикордонні — кілометр і вже російські села. Вночі видно контрасти — українські населені пункти не світяться, нема освітлення, а в росіян війни нема, все світиться. На прикордонні було видно, як Бєлгород горить, на жаль, поки не так, як би нам хотілося, тільки ліхтарями. Вдень у бінокль можна було побачити переміщення зокрема і особового складу противника, місцевих тощо», — розповідає Олексій. Історії з фронту На вантажівці «ГАЗ-66» Олексій з побратимами поїхали на річку, а в тій місцевості вони маленькі та вузенькі. Повертаючись назад іншою дорогою, вирішили випробувати машину щойно з ремонту. Вони заїхали в іригаційний канал, і намагалися виїхати, а потім і викопати ту машину. «Це було влітку, ми роздягнулися до трусів. А це болота, річка, комарі. У підсумку самотужки так і не змогли дістати. Звернулися до місцевих газовидобувних компаній, дістали лише ескаватором», — пригадує Олексій. До опівночі намагалися машину витягнути, приїхали з річки «відпочилі», брудні та покусані комарями, сліди від укусів не сходили ще місяці два, каже хлопець. «Ці речі є чимось хлопчачим таким, несерйозно військові, хоч і пов’язані з військовою службою, бо вдень ти дурієш, а ввечері виїжджаєш на серйозні завдання — чи то через ворожий безпілотник, чи активізація ворога на прикордонні. Це такий собі дитячий табір для дорослих», — зазначив герой інтерв’ю. Про тероборону За словами військовослужбовця, у теробороні є різниця вмотивованості між добровольцями та мобілізованими. А що стосується оснащення, то донедавна підрозділи Тро́ були стрілецькими підрозділами з мінімальною кількістю важкого озброєння. Комплектувалися батальйони Тро́ зазвичай за залишковим принципом. Зараз же в рамках реформ тероборони додають механізовані роти, танкові взводи і Тро́ перетворюється зі стрілецьких у так звані мотопіхотні підрозділи. Про людей на сході Староста села, поруч з яким вони базувалися, допомагала військовим з перших днів війни — ховали техніку, а майстри з села допомагали її ремонтувати. Громада випікала для військових пиріжки і допомагала з іншими дрібними побутовими питаннями. На Сумщині ставлення теж було хорошим, бо люди на той момент вже пережили окупацію, після цього зовсім інакше сприймали українську армію. Про колаборантів На тих територіях були потенційні колаборанти. Всі про них знали. Але, за словами Олексія, це менше 10% населення, які є маргіналами у своїх громадах. Були і такі, для кого це було ідеологічним питанням. Фанати Радянського Союзу та ідеї «братських народів» тощо. А є такі, які просто таким чином заробляли гроші. Бахмут. Знайомство У Бахмуті вперше Олексій опинився наприкінці січня, а вдруге приїхав до міста-фортеці вже в лютому на більш тривалий час. «Це про постапокаліпсис такий. Ми бачили серіали, такі як „Ходячі мерці“, коли міста порожні, але ніби в них ще нещодавно було життя», — каже Олексій. Водночас він додає, що Бахмут це про людей. Про місцевих, які не виїжджають, чи то принципово, чи то через потребу догляду за літніми родичами. Про військових, які там. «Коли говорять „фортеця-Бахмут“, знайте, що це не про стіни, а про людей які там», — вважає військовий. А ще Бахмут це про запах постійної пожежі. Це величезне напівпорожнє місто, яке щодня знищують квартал за кварталом, але його не припиняють обороняти надзвичайно хоробрі люди. Руйнування в Бахмуті Стосовно руйнувань, то все залежить від будівель. 5- і 9-поверхівки будуть триматися до кінця. Вони падають тільки після дуже інтенсивних обстрілів, авіабомб. А от приватний сектор, гаражі — російська артилерія все стирає в попіл, лишаються лише гори будівельного сміття. Ворог стирає все, аби Силам оборони не було за що закріпитися і змусити відійти. «Попри те, якби ти не був морально готовий, тобі страшно завжди. І з кожним боєм цей страх не притуплюється, на щастя. Страх — це про увагу. Коли ти чуєш щось і реагуєш. На війні дуже важливо чути і бачити. Якщо вночі в тебе розрядився тепловізор, то все що в тебе є — це твої очі та вуха», — каже військовий. Як воює ворог у Бахмуті Олексій розповідає, що ворог навчився воювати, і хоч всі роблять помилки — не варто його недооцінювати. «З того боку є ідіоти, наркомани, зеки, але є і „спецура“. Ми бачили, як працює „спецура“ російського десанту», — зазначив він. Російські сили в Бахмуті різні — і «вагнерівці», і десантники, і мотострілецькі підрозділи з РФ та ОРДЛО. «Ворог має достатньо артилерії і снарядів, іноді має достатньо і мотивації, щоб боротися. Але на відверто якісь авантюрні речі вони йдуть нечасто, вистачає перших пострілів, для того щоб ворог злякався і відійшов. У нас був такий був такий випадок, коли достатньо було однієї автоматної черги, щоб ворог побачив нашу присутність і відійшов», — розповів оборонець Бахмута. За його словами, у росіян є різні тактики штурмів — і «гарматним м’ясом», і невеличкими штурмами по 4-5 людей, які можуть відпрацьовувати після артилерійської підготовки. «Є ділянки, де ворог показує і військову майстерність. Спеціалісти ПВК „Вагнер“ мають багаторічний досвід бойових дій в Африці, на Донбасі, вони вміють воювати», — визнає військовий. Каже, якби не люди і рішення Сил оборони, то Бахмут вже би впав. А так, все тримається на героїзмі солдат, які на позиціях в будь-яку погоду, п’ють воду не з пляшки, а замерзлу тощо. Росія ж хоче захопити Бахмут через певний символізм, який вони самі надали цьому місту. Крім того, вони просто хочуть знищити українців. Про Росію «Русский мир» не несе нічого хорошого. Для мене це питання є екзистенційно важливим: або ми, або вони. Це головне правило війни», — зазначає хлопець. Каже, що міг би і не повертатися в Україну, але знає, що цей російський звір має бути знищений і вважає, що якщо зараз не зупинити Росію в Україні, вона піде далі — в країни Балтії, Польщу. «Навіть якщо вони не підуть географічно, але в просторі продовжить існувати, то далі з цим зіткнуться наші діти, онуки. Хай краще моє покоління буде втраченим, аніж покоління моїх дітей та онуків», — каже Олексій. Про створення сім’ї Хоча попри війну багато сімей розпадаються, під час війни у Олексія сім’я створилася. Зробити пропозицію своїй дівчині Олексій планував ще до війни — у серпні 2022 року в Парижі. Але не сталося. Перед тим як вибути на схід, хлопець зрозумів, що нема що втрачати, адже завжди був впевнений в цій людині. У травні зробив пропозицію, а вже в липні шлюб офіційно зареєстрували у Полтаві — найближчим безпечним містом на той час. «Бути сім’єю важко, бути в стосунках важко, а на відстані — ще важче. Але це про прийняття і готовність працювати над собою», — наголошує захисник. Про Львів та цивільний світ Львові та Бахмут — це два різні світи. Ця адаптація є складною для військових. Важко повертатися сюди і важко повертатися назад на фронт. Ті речі, які у Львові є повсякденними і необхідними, опалення, гаряча вода, нормальна їжа, — там вони стають менш важливими. «Але все ж, я тішусь, що є ця можливість різних світів. Бо у Бахмуті не може бути так як у Львові зараз, а от у Львові як в Бахмуті може бути. І наше завдання робити все, що цього не сталося ні тут, ні в будь-якому іншому українському місті чи селі», — заявляє військовий. За його словами, добре, що цивільні люди не до кінця уявляють цю війну і не до кінця її переживають так, як військові. Але і важливо, що цивільні не забували, що війна триває, від неї неможливо втомитися. Що цивільні роблять неправильно «Мені не подобаються маніпуляції, коли будь-що порівнюється з війною. Це паплюжить пам’ять моїх друзів, які загинули і людей, які воюють далі. Також цивільні не мають робити висновки, чи треба тримати Бахмут чи не треба, тому що ми, військові на місці, не завжди володіємо ситуацією, що казати за цивільних», — каже військовослужбовець. Знахідка на фронті На війні в Олексія з’явився і чотирилапий друг. Це було на Харківщині. Хлопці їхали вночі, на вулиці дощило. На дорозі побачили котика і вирішили підібрати. На той момент слухали пісню Степана Гіги — і вирішили назвати котика Степан. А вже по приїзду в розташування хлопці вияснили, що це не кіт, а кітка — і Степан став Стефою. Коли Олексій переїхав на Сумщину, зрозумів, що ці всі переїзди котику даються важко. Попросив маму забрати його додому. А мама приїхала і побачила, що кітка Стефа все-таки всі ці місяці був котом Степаном. Зараз кіт здоровий і в безпеці, чекає повернення Олексія. За що воюють військові На запитання про те, якою має бути Україна після перемоги, Олексій одразу каже про європейську інтеграцію та демократію — це ті цінності, які відгукуються в українському суспільстві від Революції Гідності, Помаранчевої революції тощо. «Але треба, щоб в Україні це запрацювало системно, а не на персоналіях, а на інститутах», — зазначає хлопець. Коли та чим закінчиться війна Військовий вважає, що навіть в Генеральному штабі не знають, коли ми переможемо, але переконаний, що це станеться тоді, коли ми повернемо наші території. «З військової точки зору, вважаю, що війна закінчиться тоді, коли Крим повернеться до складу України — це означатиме нашу перемогу. Також хочеться, щоб зруйнувалася і Російська Федерація, але це вже „Програма +“, — каже Олексій. Також захисник розмірковує: «багато говорять, що війна закінчиться так само різко, як і почалася — можливо. Як показує мій досвід служби і війни, багато речей відбуваються несподівано». Після перемоги Олексій планує повернутися на Канарські острови і завершити відпустку, яку довелося перервати. І вже навіть має домовленості з побратимами та їх сім’ями про спільний відпочинок там.