Молодший сержант 10-го мобільного прикордонного загону «Дозор» Владислав Степанчук став наймолодшим Героєм України, отримавши «Золоту Зірку» у 19 років. Його шлях — це історія добровольця, який свідомо залишив навчання в академії, щоб піти на фронт. У критичний момент під час Курської операції Владислав взяв на себе командування та вивів з оточення 21 побратима, серед яких були й поранені. Про перший бій, технічні хитрощі зі Starlink, та ставлення до росіян, Владислав розповів LVIV.MEDIA у великому інтерв’ю . Пане Владиславе, дякую вам за чин і за службу. Я так підрахувала, що вам було десь 16 років, коли почалася повномасштабна війна? Так, десь 16 уже майже було мені. Я вже, чесно, слабо пам'ятаю, але ви праві — плюс-мінус так і виходить. Чи можете пригадати, як зустріли початок повномасштабного вторгнення? Що тоді відчували? По суті, ви вже мали присягу на вірність Україні. Мав. Що я відчував? Напевно, те саме, що й більшість українців. Навіть не міг до кінця повірити, що це дійсно відбувається, що Росія напала на нас. Але потім минуло не так багато часу, якщо брати в контексті людського життя і війни взагалі, і ви стаєте добровольцем. Ви підписали контракт у 18 років? Ні, я не підписував контракт одразу. Я пішов навчатися, вступив у Державну прикордонну академію у Хмельницькому. Провчившися там шість місяців, зрозумів, що займаюся не тим, чим повинен займатися. Це було моє особисте відчуття. Я вирішив звільнитися і піти воювати. Значна частина ваших ровесників обирає навчальну аудиторію замість окопів. Є й такі, хто у старшому віці ховається. Чи був якийсь тригер, що вас змотивував? Мені теж ставлять ці питання: що вас мотивує? А що може мотивувати, коли прийшли до тебе додому і хочуть забрати твій дім, твою землю? Коли хочуть знищити вас як націю. Що ще може мотивувати? Як батьки та друзі поставилися до вашого рішення у 18 років іти у військо? Негативно. Друзі спочатку були трошки вражені, але підтримали. А батьки — негативно. Не хотіли, щоб я йшов, переживали. Хотіли, щоб я вчився як усі, здобував освіту. Ну, а я не хотів — та й усе. Ви зараз залишаєтеся на службі. Чи плануєте повертатися в академію та здобувати офіцерський чин? Поки що не планую, тому що зараз є інша робота. А далі — буде видно. Пам’ятаєте свій перший бій, свою першу роботу? Якщо можете про це розповісти. Пам'ятаю. Було страшнувато, оскільки для мене це все було вперше. Життя змінилося в одну секунду: ти не знаєш, що буде далі. Через це починалися певні сумніви, переживанняТеорія і практика — це завжди різні речі. А коли опиняєшся на полі бою — це взагалі інша історія. Що вас тоді здивувало в росіянах: у їхній поведінці чи манері ведення бойових дій? Я й до того, як пішов воювати, розумів одну річ. Ми тоді часто з них сміялися: що вони тупі, нічого не вміють і не знають, а ми їх перемагаємо. Але якщо вони такі тупі, то чому ми ніяк не можемо їх перемогти? Значить, не такі вони вже й тупі. Там я ще більше переконався: не все так круто і смішно, як розказують. Нормально вони вміють воювати. Серед побратимів точно були люди, які вам у батьки годяться. Чи відчувалося, що вони хочуть вас захистити або морально підтримати? Там була більше братерська «движуха». Не було такого, щоб хтось поводився зі мною як батько чи мати — ми просто були один за одного. Один за всіх і всі за одного. Як саме відбувся той бій? Я так розумію, це Сумщина, Курська операція, коли вам довелося взяти на себе командування і вивести з оточення 21 нашого захисника. Крім того, були поранені. Вам вдалося і дати відсіч, і повернути всіх додому. Просто потрібно було діяти саме в той момент. Коли я вже прямо взяв на себе цю відповідальність — намагатися керувати людьми — була ситуація, що треба було діяти «тут і зараз». Не знаю, якось воно так пішло: я почав діяти, хлопці це підхоплювали, і колегіально, спільними силами все вийшло. Ви виходили на бойове завдання і в якийсь момент отримали інформацію від штабу, що ви в оточенні? Як це відбувалося? Нам дуже сильно перекривали зв'язок, але я зміг з'єднатися зі штабом і отримав певну інформацію, як можна спробувати відійти. Я встиг це зробити, а потім одразу скинув трубку. Це взагалі було через Starlink. Звичайні «Старлінки» в Курській області не працювали, але той був якось так «прошитий», що працював. Наша розмова тривала буквально хвилин сім — дуже швидко, чітко і коротко по темі: куди, як і що можна спробувати. А далі все вже залежало суто від нас із хлопцями. Як хлопці реагували на те, що ви взяли на себе командування? Це був наказ від штабу? Ні, наказу не було. Це була просто проявлена ініціатива. Хлопці на той момент реагували повністю адекватно. Напевно, якби я був на їхньому місці і бачив, що хтось так робить — я б так само підхоплював і намагався допомагати, чим можу. В принципі, так усі й робили. Не уявляю, що ви в той момент пережили. За себе не завжди можеш взяти повну відповідальність, а тут — два десятки побратимів, життя людей. Напевно, тоді ви не давали волі емоціям. Чи усвідомлювали ви весь цей тягар? Саме в той момент не було часу нічого усвідомлювати. Потрібно було діяти негайно. Коли ми вже повернулися на безпечну територію, перетнули кордон і опинилися на своїй землі — тоді трошки стало легше, але не остаточно. Ще певний час воно все «думалося» і «думалося». Яку відстань вам довелося долати? Там була посадка — доволі широка і довга. Ми вже перед тим певну ділянку пройшли, а залишалося, щоб не збрехати, по самому лісу десь метрів 400. У тій посадці було дуже багато наших людей і багато окопних ліній. Можна було приймати бій, відбиватися і відходити не в пустоту, а, грубо кажучи, з однієї позиції в іншу. Це вже було хоч щось. Ось так і робили. Коли ви вже вийшли, що вам казали побратими, яких ви вивели? Я не міг повністю прийти до тями: що взагалі сталося, що вийшло зробити? Просто не вірилося. А хлопці дуже раділи. Я бачив, як вони обіймалися, сміялися — це вже коли ми були у відносно безпечному місці на нашій території. Як ви дізналися, що вас представлено до нагородження? Я був на позиції. Мені просто скинули посилання на указ президента про нагородження. Які були емоції? Ви повірили, що це правда? Та ні... Це жарт, звісно, але я й дотепер ще не до кінця вірю. І вірилося, і не вірилося водночас. Хвилювалися перед нагородженням? Ви ж, мабуть, бачили раніше, як це відбувається, що це особиста зустріч із президентом. Як це було у вас? Звісно, хвилювався. Все відбулося саме так, як я раніше бачив. Але, знаєте, особливої радості не було. На жаль, дуже багато наших воїнів загинули — їхні рідні, батьки, сестри, дружини та діти отримували нагороди посмертно. Коли ти це розумієш, то не бачиш причин особливо радіти. Коли ви зателефонували батькам і розповіли про нагороду, як вони відреагували? Вони дізналися не від мене. Я тоді був на позиції, і в мене не було часу роздзвонювати людям і розказувати, що й куди. Мама в той час відпочивала, їй зателефонували, і вона спочатку дуже налякалася — думала, що сталося щось погане. Мама, очевидно, пишається вами. Чи змінилося ставлення вдома? Можливо, тепер усе готують за вашим замовленням: пиріжки з капустою чи вишнями, бо син — Герой України? Герой чи не герой, але будь-яка мама так робить для своїх дітей. Це материнський інстинкт, його нікуди не дінеш. Щодо самої моєї роботи: коли я тільки звільнявся з академії, всі були категорично проти. Але коли минув час і з’явилася ця нагорода, батьки просто сказали: «Ти знаєш, що робиш. Ми не будемо тебе чіпати — роби так, як вважаєш за потрібне». Зараз ви продовжуєте службу і, наскільки відомо, стояли в обороні Харківщини. Якщо можете поділитися, я знаю, що ви там брали в полон росіян, які намагалися прорватися. Як це відбувалося? Як це відбувалося? Вийшли з групою на завдання, зайшли, зробили роботу, вийшли. Все. Було багато аспектів, росіян брали в полон безпосередньо під час бою. Ми там пробули майже два місяці. Працювали, робили свою роботу. Нам тоді дуже сильно зіграли на руку ті самі «оброблені» «Старлінки». Після того, як ми все «обробили», вони взагалі йшли як сліпі кошенята. Нам це було тільки на руку. Ми просто робили свою роботу. Про що ви з ними спілкувалися? Вони досі розповідають, що були на навчаннях? Ні, я вже чув іншу історію. Вони казали, що їх відправили на посилення кордону з боку Росії. Мовляв, щоб ми на них не напали. А коли вони вже приїжджали на це «підсилення», то очікували наряди. Їм так і казали: «Будете в наряди ходити». А потім приходили, брали 10–20 людей і казали: «Ідіть он туди прямо». Вони питали: «А які наряди?». Їм відповідали: «Ви йдете, на посилення». І якось у них питань більше не виникало. Раз ішли — значить, не виникало. Як ви думаєте, у тих, хто сам іде здаватися, у який момент вмикається розум? На мою особисту думку, в них вмикається розум тоді, коли їх починаєш «валити» просто. Коли по них починаєш працювати, коли вони бачать, що йдуть по своїх трупах. Отак, я думаю, в них трошки вмикається розум. І вони тоді такі: «Щось не те ми робимо...». Я в них запитував: «Ви ж ідете по своїх, ви що, трохи не доганяєте, що значить усе не так класно, як вам розказують? Але до них не доходить.