Зіновій Козицький про енергонезалежність, український газовидобуток, синів і відкриття галереї ZAG

Зіновій Козицький – засновник групи компаній "Західнадрасервіс", п’ятого за величиною приватного газовидобувника України. За два десятиліття він створив найбільшу приватну газовидобувну компанію на заході України і сімнадцять електростанцій на відновлюваних джерелах.

Компанії, пов’язані з Козицьким, працюють у Львівській та Івано-Франківській областях, мають ліцензії на розробку нафтогазових родовищ і розвивають об’єкти відновлювальної енергетики. За даними галузевих оцінок, ці активи входять до числа найбільших приватних енергетичних проєктів у регіоні й забезпечують суттєві податкові надходження до місцевих бюджетів і бюджету країни.

Лікар-психіатр за освітою, який понад 20 років працював у медичній сфері, спочатку – лікарем, потім – підприємцем. Старший син Максим з 2020 року очолює Львівську обласну держадміністрацію. Молодший Степан після демобілізації з війська повернувся у сімейний бізнес.

У спецпроєкті LIGA.net для Zenyk Art Gallery Зіновій Козицький розповів, як Україна може досягти енергонезалежності, чому децентралізація енергосистеми – це не тимчасовий захід, а стратегічний вибір, як він пройшов шлях від лікаря до одного з провідних енергетичних підприємців, чому його син пішов на фронт, маючи четверо дітей, і навіщо під час війни відкривати галерею сучасного мистецтва ZAG.

"Децентралізація – це вихід"

Почнемо з енергетики. Чи вдасться Україні не замерзнути, не зануритися у повну темряву цією зимою? Наскільки наша енергосистема стійка і спроможна станом на кінець 2025 року?

Я думаю, що зима буде важкою. Оскільки за час війни, за різними оцінками, втрачено близько 24 ГВт потужностей, то відновити її швидко буде дуже важко. В Україні одночасно знищуються підстанції, теплові станції, лінії електропередач – усе це надзвичайно складно відновити. Росіяни б'ють точково, вони розуміють, що саме треба знищувати, щоб завдати найбільших збитків. Найсерйозніші проблеми зараз у східних і південних регіонах, де людям сьогодні особливо важко.

Багато підприємств уже самі себе забезпечують генераторами й акумуляцією. Так ми, до певної міри, децентралізувалися. У нас є достатньо потужна атомна енергетика, що дає понад 40% електроенергії. Тому я думаю, що цю зиму нам з труднощами, але вдасться пройти. Ми вже загартовані війною.

На скільки критичними є втрати генерації енергетики в масштабах усієї системи?

Якщо брати до уваги, що частина промисловості України знищена, а частина східних областей і Крим під окупацією, то споживання вже значно зменшилося. Тому важливим сьогодні є транспортування електроенергії.

Паралельно, попри війну, триває активна розбудова децентралізованої енергосистеми, що додає нам стійкості й міцності. Будуються і сонячні станції, і вітростанції. Наприклад, ми побудували 60-мегаватну вітростанцію під час війни. Зараз будуємо 40-мегаватну вітростанцію. Я думаю, що в лютому ми її введемо в експлуатацію. Працюють й інші станції. Така децентралізація дозволяє уникати одномоментних руйнувань під час ракетних атак і забезпечує електроенергію для десятків тисяч домогосподарств.

Інші підприємства теж будують альтернативні електростанції. Я думаю, що Україна може достатньо швидко відновити енергетичну систему користуючись з відновлюваних джерел, акумуляції та газопоршневих машин.

Чи можна сказати, що децентралізація енергетики – це ключ до енергонезалежності України? Яким ви бачите майбутнє української енергосистеми після війни?

Так, однозначно. Тому що ми знаємо, що війна може припинитися, але ми не впевнені, що вона не відновиться через певний час і тому це вихід для нас.

Децентралізація – це вихід. Багато-багато невеликих потужностей у різних регіонах. Тут важливі стимули. Потрібно стимулювати будівництво сонячних станцій там, де це можливо. Хоч би й на дахах підприємств. Я би радив навіть на законодавчому рівні запровадити зобов’язання для забудовників, щоб нові будинки здавалися з можливістю встановлення сонячної станції на дахах. У перспективі це допоможе заживити критичну комунікацію житлового комплексу, ліфти, водопостачання тощо.

Як виглядатиме енергосистема України після війни? У яку модель вона трансформується?

Ми вже ввійшли в європейську енергосистему і рухатимемося в цьому напрямі – до CO2-нейтральності, як і вся Європа. Це буде європейська модель, що базується на відновлювальних джерелах енергії. Тобто децентралізація і відновлювальні джерела енергії.

Ще до повномасштабної війни у нас були зустрічі з європейськими компаніями, зацікавленими у виробництві зеленого водню. Європа розглядає Україну як потенційного експортера зеленого водню, що є найбільш екологічною формою водню. Це важливо в контексті євроінтеграції, а також важливо в контексті повної незалежності України від імпорту природного разу. Зелений водень може поступово заміщати природний газ, тому що це чистий екологічний замінник викопних видів палива – вугілля, нафти та природного газу. Це велика перспектива для України.

"Вклавши 15 мільйонів в одну свердловину, можна стати банкрутом"

Ви за освітою лікар-психіатр, а основна частина вашого бізнесу – це відновлювані джерела енергії. Як сталося, що з медицини ви прийшли в енергетику?

Ще студентом я три роки їздив на роботу в Сургут, де будували газокомпресорну станцію газопроводу Уренгой-Помари-Ужгород. Там я вперше долучився до масштабного будівництва у газовій індустрії. Це було моє перше знайомство з газовидобутком.

Я відпрацював на ЧАЕС 2 місяці, але сам зазнав опромінення і, після замірів накопичення радіації в організмі, мене також вивели. Тоді ж у мене почалися проблеми зі здоров’ям. Декілька років був на групі інвалідності. Це був важливий лікарський досвід. Упродовж чергування на прийомі могло бути до 60 людей. Такий досвід був виснажливим, але водночас він дарував натхнення. Відчуття, що ти допомагаєш ліквідаторам і причетний до цього жертовного процесу, додавало сил. Через 7 років я знову відвідував станцію і, на жаль, багато з тих людей, які там працювали у 1987, померли через радіацію. Так я усвідомив, наскільки серйозною і масштабною є тема енергетики, яка є великим благом для людей, але також може стати й великою бідою.

Після роботи на ЧАЕС я продовжив працювати лікарем у психіатричній лікарні на Львівщині. Відкрив відділення немедикаментозних методів лікування неврозів. З початку 1990-их я заснував приватне медичне підприємство, одночасно працюючи і в Україні, і в Польщі. Згодом працював у Регіональному психотерапевтичному центрі у Львові, а паралельно був регіональним представником американської фармацевтичної компанії. Там керівництво організовувало для нас бізнес-тренінги – це допомогло перейти з медицини в бізнес.

Коли заробив перший капітал, постало питання: куди його вкладати? Львівщина – потужний центр нафтогазової індустрії, тож живучи тут і бувши лікарем, я познайомився з багатьма людьми з енергетики.

Що стало поштовхом до входження в енергетичний бізнес?

У 2004 році керівник ДП Західукргеології (державне підприємство у Львові, що спеціалізується на пошуку й розвідці корисних копалин) запропонував інвестувати в спільний проєкт із видобутку газу. Тоді щойно почалася практика приватного бізнесу в цій галузі – до того її просто не існувало.

Мені вдалося зібрати сильних геологів. Західукргеологія мала площі, але не мала коштів на розробку.

Перший проєкт виявився унікально успішним: із восьми пробурених свердловин, можливо, лише одна не дала результату. У той час мені довелося самому проходити всі процеси: погодження, будівництво 12 кілометрів газопроводу, укладання 220 договорів з власниками ділянок. Працюючи безпосередньо з буровиками, геологами й будівельниками, я отримав необхідний багаж знань, щоб далі розвиватися у цьому напрямку. Це також спонукало мене здобути другу освіту в Івано-Франківському університеті нафти й газу.

А як розпочався напрям відновлюваної енергетики?

У 2008 році ухвалили закон про "зелений тариф" (механізм державної підтримки, що стимулює виробництво електроенергії з відновлюваних джерел – сонця, вітру. – Ред.). Тоді багато хто скептично до цього ставився, але ми зацікавилися. У 2009 році ми організували невелику команду з досвідчених енергетиків, яку очолив мій старший син Максим.

Першу сонячну станцію ми збудували у 2012. А в 2015 запустили вітростанцію у співпраці з Європейським Банком Реконструкції та Розвитку. Це був перший приклад в Україні, коли ЄБРР дав кредит приватній компанії для розвитку відновлювальної енергетики. До наступних проєктів долучалися інші авторитетні міжнародні партнери. До 2020 року ми збудували 8 сонячних станцій і 2 вітрові станції.

Сьогодні ми – одні з лідерів України й у відновлюваній енергетиці, й у видобутку газу. Коли запалюємо факел на новій свердловині й земля гуде – відчуваєш неймовірне емоційне піднесення від того, що проєкт спрацював. А коли запускаєш вітрову або сонячну станцію – розумієш, що створюєш енергію майбутнього.

Які інвестиції потрібні для розробки свердловин і як швидко окупаються такі вкладення?

Якщо підраховувати дуже грубо, то кілометр свердловини коштує мільйон доларів. Мільйон доларів за кілометр – це свердловина "під ключ": буріння, обсадні колони, цементаж, перфорація.

Але чим глибша свердловина, тим це дорожче. У майбутньому ми плануємо бурити свердловини на глибину 5-6 тисяч метрів і ведемо переговори з американцями про спільну роботу. Така свердловина може коштувати від 15 до 25 мільйонів доларів. Це величезний ризик: вклавши 15 мільйонів в одну свердловину, можна стати банкрутом, якщо вона не дасть результату.

Окупність залежить від дебіту свердловини. Якщо отримуємо 5-10 тисяч кубометрів газу на добу – окупність довга. Якби отримали 50-100 тисяч кубів, – окупність була б набагато швидшою. В АТ Укргазвидобування та ДТЕК бувають свердловини, що дають до мільйона кубів на добу – це дуже хороші результати. У нас таких зараз немає.

Найкращі наші результати – 50-100 тисяч кубів на добу. За таких показників окупність може становити до 5 років. Це завжди ризикований бізнес: якщо результати хороші – окупність коротка, якщо ні – можна втратити все.

Щоб процес був максимально професійним і ефективним, ми створили власну бурову компанію. Маємо бурові станки з можливістю буріння на глибину до 7 тисяч метрів. Розвиваємо компанію, що спеціалізується на облаштуванні свердловин, будівництві газопроводів і установок підготовки газу з підключенням до магістральних газопроводів газотранспортної системи України. Також створили компанію, що займається сейсморозвідувальними дослідженнями. У час війни ми розвинули спеціальний напрямок – сервісний, маємо окрему компанію, яка оперує найсучаснішими технологіями й може виконувати різні сервісні послуги безпосередньо під час процесу буріння.

Фахівці часто описують роботу енергетичних компаній, використовуючи цифри і складні терміни. А як можна наочно пояснити, що корисного ваша робота приносить людям, регіону і країні?

Якщо підрахувати скільки ми виробляємо електроенергії на рік – то цього достатньо, щоб задовольнити потреби двох районів Львівської області, скажімо, Самбірського і Золочівського. Ця кількість може забезпечити електроенергією близько половини мільйона людей (187 тисяч домогосподарств) впродовж року. Тільки з 2022 року ми заплатили в бюджет України близько 13 мільярдів гривень податків, з яких більше мільярда було спрямовано в місцеві бюджети Львівщини та Івано-Франківщини. На наших підприємствах працює майже 2 тисячі працівників, і всі вони отримують легальну заробітну платню. Ми інвестуємо в обладнання й інфраструктуру, підтримуємо громади, допомагаємо військовим і тим, хто потребує. Соціальна відповідальність для мене не порожні слова. Я вірю, що бізнес повинен дбати і допомагати громаді. Львівщина віддавна була центром енергетичного й нафтового промислу. У нашому регіоні нафту почали видобувати ще у ХІХ ст. На початку XX ст. Галичина була третьою в світі за видобутком нафти. Іван Франко у творі "Борислав сміється" називав наш регіон "Галицькою Каліфорнією". Ми хотіли б відновити те, що колись занепало. Щоб Україна повністю забезпечувала себе власними ресурсами.

"Син пішов в армію добровольцем, нічого не сказавши заздалегідь"

Ви розбудовували бізнес спільно з синами. Як вони приєдналися до компанії?

Молодший син Степан прийшов до мене ще з третього курсу університету. Він закінчив Львівський університет імені Івана Франка за спеціальністю "Міжнародна економіка", потім Івано-Франківський університет нафти й газу. Його напрям – геологічна розвідка та видобуток газу й нафти.

Старший син Максим закінчив Львівський медичний університет, як і я. Спочатку хотів бути хірургом, пройшов магістратуру з хірургії. У хірургії важливо отримати наставника й мати можливість регулярно оперувати. Але в ті часи на відділення 40 ліжок могло працювати 40 лікарів. У такій ситуації мало шансів молодому лікарю швидко стати висококласним хірургом, а задовольнятися теоретичною роботою йому не хотілося.

Тому додатково він закінчив заочно економічний факультет університету Франка й очно магістратуру в Києво-Могилянській академії.

Коли вийшов закон про "зелений тариф", я запропонував Максиму зайнятися відновлюваною енергетикою. Він успішно з цим справився. У 2019 році Максима визнали найкращим підприємцем у сфері відновлюваної енергетики.

У 2020 році Максим очолив Львівську ОДА, а Степан після початку повномасштабного вторгнення пішов у військо. Як ви сприймали їхні рішення?

Тоді ж у 2019 році на Фейсбук-сторінці президента України оголосили публічний конкурс на вакантну посаду голови Львівської ОДА. Мешканцям запропонували обирати з трьох кандидатур: Маркіяна Мальського, Дениса Шмигаля й Максима Козицького. Переміг Маркіян Мальський, який і став головою ЛОДА. Денис Шмигаль пішов працювати в Івано-Франківськ. Коли ж Маркіян Мальський наприкінці 2019 року звільнився з посади, то Максиму запропонували очолити адміністрацію. Це був складний вибір і складний період – завершення адміністративної реформи, ковід і війна. Він прийняв пропозицію і повністю занурився в роботу. Я підтримав його вибір тоді, хоч і розумів, що навантаження мені збільшиться. Він відповідав за увесь напрямок відновлювальної енергетики в компанії, тож я мусив його замінити. Сьогодні я з гордістю можу сказати, що він достойно, я б навіть сказав – жертовно, працює на своїй посаді.

Для нього це було непросте рішення – у нього вже тоді було четверо дітей. Він міг не йти, але хвилювався, що потім скаже своєму сину. Спочатку він служив у 45-й бригаді, а згодом уже у складі 47-ї бригади (47-ма окрема механізована бригада "Маґура". – Ред.), брав участь у контрнаступі влітку 2023 року на Запоріжжі.

Коли ж прийшов у відпустку, то я сказав: у тебе четверо дітей і роботи дуже багато. Ще під час служби він ініціював запуск виробництва дронів-камікадзе "Вій", які ми виробляли й безплатно передавали Збройним Силам України. Ми виготовили 2200 дронів і навчили 700 операторів. До того ж у мене не було можливості всім цим займатися, бо мій старший внук, Зеник, захворів восени 2022 року важкою хворобою. Я 2 роки поспіль перебував з ним у лікарнях. Тому Степан, багатодітний батько, в якого сьогодні вже п’ятеро дітей, повернувся у компанію й очолив напрям з газовидобутку.

"До відкриття галереї ми зробили близько 50 виставок у різних країнах"

У 2025 році ви відкрили галерею ZAG. Що стало поштовхом до цього проєкту? Як виникла ідея створити мистецький простір саме в такий час?

Коли почалася війна, ми створили благодійну організацію "Благодійний фонд Козицького", щоб купувати необхідне спорядження для військових. У той час це дозволялося робити лише через громадські організації та благодійні фонди.

У червні 2022 року, до Дня захисту дітей, один активіст запропонував провести мистецький онлайн-аукціон у Сполучених Штатах. Художники були готові віддати свої картини за невелику ціну, а частину коштів віддавали на благодійність для дітей. Американцям потрібна була авторитетна структура як гарант безпеки угод. Запропонували наш фонд.

Ми організували зустрічі з художниками, підібрали картини. Перший онлайн-аукціон став стартом для подальшого мистецького руху. У той час до нас приєдналася Христина Береговська, культурологиня і докторка мистецтвознавства.

До відкриття галереї ми зробили близько 50 виставок: країни Європейського Союзу, Канада, США, Австралія, Туреччина, Ізраїль.

Під час організації таких виставок нам вдалося створити команду з молодих і активних людей – культурологів і мистецтвознавців, які горіли бажанням допомогти своїй країні в найскладніший час. Тоді ж ми ухвалили рішення про створення галереї – ініціаторами були Христина і мій онук, який навчався на культурології і вже важко хворів. Наша родина підтримала ідею створення галереї.

Проєкт був складний. Місцем для галереї обрали будівлю, яку потрібно було переплановувати, адже приміщення первинно планувалося під готель.

Для нас принципово, щоб простір був повністю інклюзивним і доступним. Усе це потребувало величезної праці. Проєктування і дизайн зайняли близько року, повна реконструкція – два роки. Відкрилися галерея 19 лютого 2025 року виставкою "Маленький принц" про дітей у час війни.

Багато людей вважає, що під час війни всі наявні ресурси потрібно направляти на зброю й підтримку армії. Як ви реагуєте на таку позицію?

Ми направляємо на армію більшу частину коштів, що призначені на благодійність. Треба однак розуміти, що стійкість України – це, по-перше, боєздатна армія, і ми працюємо заради цього. Але, по-друге, це мотивований і стабільний тил. Люди потребують української культури. Вони хочуть гордитися своїми художниками, не забувати своє коріння й утверджуватися в тому, що українська культура має своє місце в світовому каноні. До того ж – інвестиції в культуру – це інвестиції в декомунізацію, дерусифікацію і деімперіалізацію нашої культурної спадщини. Тому не можна говорити про мистецьку галерею, як про щось, що вирвано з контексту війни. Сьогодні це не просто "культурна діяльність". Це елемент національної безпеки. Зберегти мистецтво – означає зберегти пам’ять держави й народу.

Хочу зробити важливий анонс. У лютому 2026 року в галереї відкриється унікальна виставка про творчість Тараса Шевченка. У Льовові цих творів Кобзаря ще ніколи не було. Експозиція буде справді унікальною й оригінальною. Вона будуватиметься за принципом "образ і мотив", щоб уважно подивитися на кілька ключових вимірів Шевченка-художника: автопортрети й тему людини, період заслання, серію "Живописна Україна" як візуальний проєкт національної ідентичності.

Унікальність цієї виставки в тому, що Шевченка покажуть не як канонічний портрет зі шкільного підручника, а як одного з найважливіших художників Східної Європи ХІХ століття: академіка, новатора, мислителя, який працює з темами свободи, гідності, антиімперіалізму та пам’яті.

Перша виставка в ZAG – "Маленький принц" – була присвячена пам'яті вашого онука, Зеника-молодшого, який помер від невиліковної хвороби. Зараз багато українців переживають сімейні трагедії. Чи є, на вашу думку, щось, що може хоч трохи втамовувати біль втрати близької людини?

Біль від втрати найрідніших неможливо втамувати. Інколи біль може бути тим "дзвонарем", що не дає спокою і примушує рухатися вперед, діяти, змінювати світ навколо.

Але простір пам’яті, певні асоціації дають відчуття присутності онука на рівні його ідей, на рівні думок і енергії. Це єдине, що може давати хоч коротку розраду.

Тому так важливо всім нам дбати про місця пам’яті – особливо пам’яті тих, хто загинув за нас і за рідну землю. Тому так важливо, щоб ті ідеї, з якими люди йшли в останній бій, жили і втілювалися.

Культурні проєкти часто критикують за те, що вони "для своїх" – людей з певним рівнем доходу чи соціальних кіл. На кого орієнтована ZAG і хто приходить на виставки?

Найперше – це повністю інклюзивний простір. Доступність у найширшому розумінні цього слова – це основа. Інша особливість галереї ZAG полягає в тому, що вона не працює за логікою ринку, а за логікою відповідальності. Її місія – формувати культурний процес у країні, яка воює за свою свободу й незалежність.

Це означає працювати з національними музеями, з евакуйованими колекціями, з художниками, які сьогодні творять сенси нашої епохи. За десять місяців роботи галерею відвідало більше 100 тисяч людей. Це результат трьох виставок і щоденної роботи команди. Перша експозиція, "Маленький принц" зібрала 35 тисяч відвідувачів.

У галереї діє "правило безплатних днів". Воно з’явилося з простої позиції: культура має бути доступною всім, а не лише тим, хто може дозволити собі квиток. На безплатний день у листопаді нашу галерею відвідала рекордна кількість відвідувачів – понад 4500 людей.

Для мене ці цифри – не статистика. Це доказ того, що культура в Україні потрібна. І ми продовжимо робити її доступною. Для мене це не бізнес-проект де розраховується прибутковість чи окупність, це соціальний проект. Діти й дорослі приїжджають організованими групами з інших міст і регіонів України. Це знак якості.

"У нас немає такого, що ми визначаємо, скільки одній бригаді, скільки іншій"

Ваш фонд співпрацює з різними військовими підрозділами – К2, 80-та бригада й багатьма іншими. Як обираєте, кому допомагати? Чи не створює це нерівність між тими, хто "має зв'язки", і тими, хто їх не має?

З 2022 року наша група компаній витратила на благодійність близько 330 мільйони гривень. Йдеться і про благодійний фонд, і про перерахунок коштів на інші програми й іншим фондам. Буквально нещодавно, у співпраці з ЛОВА та благодійним фондом "Повернись живим" ми передали на фронт транспорт для бойової логістики на суму 21 мільйон гривень.

Упродовж війни ми надали підтримку 67 різним підрозділам Сил оборони України. На сьогодні у війську воюють 128 осіб з наших компаній. Ми намагаємося допомагати й колегам, і їхнім підрозділам. Є також бригади, які територіально наші, тобто базуються на Львівщині. Вони найрідніші, тож їм, можливо, допомагаємо трохи більше. Та загальне правило таке, що ми намагаємося допомогти кожному, хто звернувся. Звичайно, в міру власних можливостей. У нас немає такого, що ми визначаємо, скільки одній бригаді, скільки іншій.

Наприкінці жовтня, наприклад, до нас звернувся командир бригади з півдня, яка зараз під Вовчанськом. Сказав: багато бригад мають опікунів, а у нас немає. Вони з Херсонської області, але воюють на Харківщині й потребують підтримки. Ми відгукнулися на всі запити цієї бригади й надали все необхідне.

Окрім армії, підтримуємо й інші проєкти та організації. Усіх не перелічити, тому розповім про окремі напрямки.

Важливим напрямком є українське патріотичне кіно про наших героїв. Наприклад, про Героя України Тараса Бобанича (Хамера). Співпрацюємо з театрами. Наприклад, балетна постановка Львівської національної опери "Тіні забутих предків", яку ми підтримали, отримала Шевченківську премію. Сприяємо українському книговидавництву, зокрема появі українською мовою книги Тімоті Снайдера.

Загалом маємо у своєму портфоліо дуже багато національно-патріотичних проєктів, що стосуються культури, традицій, освіти, спорту, медицини й інших важливих сфер суспільного життя, які потребують підтримки сьогодні.

Що буде вашим пріоритетом після перемоги: мистецтво, енергетика чи благодійність? Чи, можливо, щось зовсім інше? Як ви хочете, щоб вас і ваші проєкти сприймали через 10 років?

Усі перелічені напрямки й через 10 років не втратять значущість. Я переконаний, що вони завжди будуть актуальними й корисними для України. Ми продовжимо розвивати енергетику нашої держави, розбудовувати енергонезалежність, підтримувати армію й культуру та допомагати людям.