Парадоксально, але видається, що західна Україна за час незалежності втратила більше дерев’яних храмів, аніж за період радянської окупації. І тут йдеться не лише про ті, що назавжди зникли у вогні. До втрачених, на жаль, можемо зарахувати і ті, що змінили свій автентичний вигляд до невпізнаваності, сьогодні стоять "покращені" бляхою і вагонкою, а незабаром можуть і зовсім зруйнуватись. Парадоксально, але наявність грошей та бажання людей відремонтувати церкву зіграли зі святинями злий жарт: з’явилась можливість проводити роботи, але розуміння, як робити правильно не завжди було. Але якщо ще декілька років тому процеси здавались незворотними, зараз хочеться вірити, що шанс є. Приклади, що надихають, коли громади повертають церквам первісний вигляд. Кожна така історія дуже особлива, без можливості точного повторення, але, сподіваюсь, кожна з них стане частиною доброї тенденції. І ось лише кілька з них. Подарунок до 250-річчя Маленьке село Жирівка, що не так далеко від Львова, може похвалитись однією з найбільших дерев’яних церков в околиці. Не так давно парафіяни храму святкували 250 років з часу його побудови. Подарунок до ювілею був особливий — початок повернення автентичного вигляду. У 1990-х роках, коли громада повернулась до церкви, будівлю накрили бляхою. Нині в селі кажуть: так вчинили не тому, що хотіли зробити погано. На той час це було швидке і оптимальне для них рішення, аби споруда вистояла. Уже пізніше почались дискусії, а що робити далі. Історія у Жирівці особлива — декілька років тому громада почала будувати новий мурований храм. Зазвичай, у таких випадках про стару церкву забувають і вона доживає останні роки. Але не тут. 2020 року почалась реставрація і дерев’яного храму. Її основним ініціатором стала, власне, громада. Лише за рік храм кардинально змінився: покриття стін замінили з металу на ґонт. Храм великий, то ж і роботи тривали довго — від березня і до жовтня. "Будівництво нового храму водночас надихнуло нас, аби терміново почати реставрацію старої дерев’яної церкви. Напевно, ми розуміли, якщо цього не зробити, церква може занепасти. А цього не можна було допустити. Для мене дуже важливо, аби наша церква знову була у первісному вигляді. Це не просто історична спадщина, це наш духовний спадок. Тут впродовж 250 років молились наші предки. Мені важливо залишити її дітям і внукам", – говорить мешканка села Жирівка пані Наталя.. У селі мешкає лише трохи більше 600 осіб. Для невеликої громади реставрація храму разом з побудовою нового — фінансово непросте завдання. Кошти шукали звідусіль. Місцеві ж мешканці допомагали не лише грошима, але й працювали спільно з майстрами з Гуцульщини, які перекривали храм ґонтям. За словами пані Наталі, надихало і те, що ідея повернути церкві автентичний вигляд об'єднала чимало людей. Підтримка львівського реставратора Юрія Дубика, Товариства охорони пам’яток і навіть географічно далекого американського Фонду збереження сакральної спадщини суттєво полегшили завдання: як фінансові, так і організаційні. Але головне, і те, що уможливило спільну роботу — бажання громади та їхня готовність слухати і говорити у процесі реставрації церкви. Нині у Жирівці зробили перші, але такі важливі, кроки до відновлення церкви. На черзі — замінити бляху на куполах на ґонт. У селі кажуть, будуть паралельно працювати і над будівництвом нового, і над реставрацією старого храму. У цій історії також важливо те, що церква в Жирівці є частиною системних змін, що відбуваються у ближніх селах. Мешканці чесно зізнаються: на реставрацію наважились, бо побачили приклад та отримали підтримку від громади села Вовків, де відновлення храму почали роком раніше. Ті ж своєю чергою надихались прикладом ініціативи з порятунку дерев’яного храму у сусідньому Кугаєві. Сосенко в Полянах: страх і відвага Аби добратись до села Поляни зі Львова, треба витратити близько двох годин. Проте це того вартує. Дерев’яний храм не може претендувати на найдавніший в області, але й не треба. Збудований 1903 року за проєктом архітектора Василя Нагірного, він точно не залишить байдужими, і його хоча б раз треба побачити: нині це єдиний дерев’яний храм, де збереглись розписи Модеста Сосенка. Його пензлю належать купол, іконостас і бічні вівтарі. Ще не так давно стан розписів різко погіршувався, всередині храм був наповнений пластиковими квітами, а ззовні оббитий пластиковою вагонкою. Трохи більше п’яти років тому парохом тут призначили отця Назарія Чорного. З того часу спільно з громадою вони крок за кроком повертають церкві первісний вигляд. Отець зізнається, довгий і дорогий шлях збереження церкви лякав невелику громаду. У селі лише трохи більше сотні хат, статки не дають можливості самостійно оплатити дорогу реставрацію. Але вони таки відважились почати цю справу. "Коли я прийшов сюди на парафію, побачив цей храм, його поганий стан і дуже мене це хвилювало. Я шукав спершу багато інформації в архівах, стукав у всі можливі двері. Розумів, якщо я не почну цього робити, за мене ніхто цього не зробить. Я настоятель і відповідальний за це. Матеріально відреставрувати нереально лише силами громади. Але тепер ми бачимо кінцеву мету і шлях", - ділиться спогадами отець Назарій.. Поволі церкву очистили від пластикових квітів і почали думати, як зберегти розписи. "Нам намалювали риштування на центральний купол. Ми купили матеріал за свої кошти і місцеві майстри за цим малюнком зробили риштування. Тепер реставратори мають можливість піднятись і оглянути розписи", - розповідає парох.. Лише за два роки маленька громада своїми силами зробила дуже багато і це варте захоплення. У храмі поставили риштування, розписи частково дослідили, а також почали реставрацію покрівлі. Її роблять якісними матеріалами і з добрими майстрами. Позиція і небайдужість громади запустили ланцюгову реакцію єднання довкола порятунку святині. Цього року кошти на неї виділять в рамках обласної програми збереження спадщини. А головне — парафія готова слухати і чути поради. Улітку цього року, після допису у соцмережах депутата Львівської облради Івана Щурка, громада дослухалась до поради і забрала пластикову вагонку зі зрубів стін! Попри те, що це лише початок дороги, і храм ще потребує багато роботи, приклади таких громад надихають. На відміну від варварського і кричущого знищення розписів Модеста Сосенка у Славську, тут обрали довгий, але правильний шлях збереження автентичності храму. Одна з перших — церква у Криворівні Однією з перших церков, якій вдалось повернути автентичний вигляд, 10 років тому на Івано-Франківщині стала святиня у селі Криворівня. Ще у 1970-х роках місцеві мешканці перекрили будівлю бляхою. Щоправда, тоді це була не гонитва за "красою" чи "модою", а радше порятунок храму. Перекрити ґонтою не дозволила б тодішня влада, а з дірявим дахом храм би не прожив довго. Як і в Полянах основним натхненником став місцевий священник — отець Іван Рибарук. Щоб переконати мешканців повернути автентичний ґонт, пішов не один рік. Люди боялись, що після заміни бляхи храм не вистоїть. Остаточно прийняти рішення про реставрацію допомогло те, що дах був вже у дуже поганому стані і навряд чи міг служити далі. Нині ж один з найстаріших храмів Гуцульщини знову справедливо вважають і одним з найгарніших. Реставрація церкви принесла громаді ще один "бонус" — в куполі знайшли 19 метричних книг, які містять записи від 1775 до 1944 року. Завдяки цим записам нам відомі всі священники, які служили в храмі від 1775 року. Замість резюме У Польщі є чудовий туристичний шлях дерев’яної сакральної архітектури, до якого входять і багато церков. Деякі з них діючі та пристосовані до потреб костелів, деякі нині є музеями. Що захоплює і вражає — можливість побачити святині у максимально автентичному вигляді і в не зіпсованому середовищі. Для території України такі випадки — радше винятки. Але приклади Жирівки, Полян та Криворівні дають надію. А ще є інші чудові історії на Львівщині (у селах Вовків, Глиняни, Черепин), Івано-Франківщині (у селах Гвізд Надвірнянський, Микуличин). Кожна з цих громад варта уваги та підтримки. Поволі у нас, як і в Польщі, почали створювати маршрути дерев’яними сакральними пам’ятками. А це означає говорити про них, комунікувати з громадами, навчитись презентувати їхню винятковість та цінність. Я хочу вірити, що сьогодні окремі історії надихнуть і інших йти далі: зберігати, цінувати, пізнавати. Матеріал підготовлено в рамках проєкту "Транскордонна стежка дерев’яної архітектури – це шанс зберегти унікальну спадщину польсько-української прикордонної культурної спадщини", що реалізується Асоціацією "Єврорегіон Карпати – Україна" у партнерстві з Підкарпатською Регіональною Туристичною Організацією за фінансової підтримки Європейського Союзу у рамках Програми транскордонного співробітництва Польща – Білорусь – Україна 2014-2020 ЄІС.